Форум газеты ПОИСК

МАЛЕНЬКИЕ ТАЙНЫ НА ГЕОГРАФИЧЕСКОЙ КАРТЕ. ОТ НОВОАЛЕКСАНДРОВКИ ДО НОВОУКРАИНКИ.

Это, как раз, тот случай, когда больший интерес вызывает история возникновения первого названия. Для большинства жителей нашего района название «Желанная» ассоциируется, прежде всего, с железнодорожной станцией. Многие абсолютно уверены, что вначале возникло название станции, а потом так стали называть и пристанционный поселок. К сожалению, это довольно распространенный стереотип. Но речь дальше пойдет не о станции, а о деревне Желанная, название которой и было позаимствовано при строительстве железнодорожной станции. Деревня эта располагалась в верховьях реки Волчья и к современному поселку Желанное прямого отношения не имеет.
НОВОЖЕЛАННОЕ. СТРАСТИ ВОКРУГ ЖЕЛАННОЙ.
Бытует местная легенда, что деревня была подарена одним помещиком своей супруге на день ее рождения и стала желанной покупкой для всей семьи. По рассказам старожилов: «барыня давно желала купить эту деревеньку». Отсюда и название деревни. По сведениям 1859 года во владельческой деревне Желанная было 22 двора, и проживали 203 человека. Согласно акту межевания, составленного землемером Павловым 10 ноября 1864 года, деревня Желанная и 2 000 десятин земли значатся владением жены штабс-ротмистра барона Адама Александровича Фитингофа Елизаветы Николаевны. Согласитесь, что барон мог сделать такой подарок своей жене!
В 1858 году, когда был создан губернский дворянский комитет по крестьянской реформе, то от Бахмутского уезда в его состав были делегированы барон А.А. Фитингоф, ротмистр А.И. Плещеев и майор И.Я. Бахирев. Как один из самых активных деятелей крестьянской реформы предводитель местного дворянства Фитингоф был даже награжден серебряным крестом «За введение в действие Положений 1861 года». Семье барона принадлежали село и несколько деревень в Бахмутском уезде. Известно, что у Адама Александровича и Елизаветы Николаевны было семеро детей (Петр, Софья, Елена, Мария, Аделаида, Елизавета и Ольга).
Но, рядом расположенная «пустошь Желанная» и 769 десятин земли были владениями жены дворянина Ольги Алексеевны Вальх. Поручик Александр Иванович Вальх был председателем Бахмутского уездного суда (1861-1865 годы) и гласным Бахмутского земского собрания, впрочем, как и барон. А.И. Вальх был награжден бронзовой медалью в память войны 1853 – 1856 годов. Кроме того, он тоже был крупным землевладельцем в Бахмутском уезде. Не исключено, что именно для Ольги Алексеевны и была сделана желанная покупка. Правда, в этом случае название «Желанная» появилось еще до покупки самой пустоши.
Но и на этом история с «подарком» для жены не заканчивается. Был еще и хутор Желанный.
Название хутора, и в этом случае, позаимствовали у соседней деревни. С 1884 года он принадлежал вдове немецкого колониста Катарине Шредер (1831 – 1893 г.г). Возможно, что покупка имения и для нее было также желанным приобретением. Управлял поместьем ее сын Петер Йохан Шредер (1859 – 1933 г.г). В 1889 году он женился на Катарине Янцен, и хутор стал местом их постоянного жительства.
«У маєтку збудували великий будинок у старому стилі з кам’яними стінами. Обігрівався він за допомогою соломи, яку спалювали у печах. Крім будинку власників, було ще кілька господарських споруд. Дім оточував гарний парк. У якому росли розлогі дуби, високі тополі та граби. А також багато кущової акації. Кущі бузку стригли так, що вони утворювали вздовж стежок справжні тунелі. Тут розмістився і великий город. У маєтку налічувалося багато голів худоби, якою опікувалися робітники з помістя. На землі маєтку також лежало село. У ньому прожили селяни, які незадовго до його заснування звільнилися від кріпацтва» - так описывает поместье Шредеров Р.Фризен в своей книге «Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього».
После смерти Катарины Шредер в 1893 году имение поделили на две части. Старый двор и 441 десятину земли получили дочь Ева (1854 – 1924 г.г) и ее муж Яков Раймер (1854 – 1924 г.г). Новый двор (сразу же за прудом) построили для сына Петера и его жены Катарины. Им досталось и 417 десятин земли. Большой одноэтажный дом построили прямо на берегу пруда. В 1908 году к нему достроили два крыла, и дом принял форму буквы «Н». В этом доме размещались столовая, кабинет, вестибюль, ванная комната, гостевая комната, спальная комната хозяина и большая комната его дочери. Веранды были с парадного входа и с тыльной стороны. Дом отапливался с помощью горячей воды. Само здание было построено в менонитском стиле. Во всяком случае, кирпичная кладка и орнамент соответствовали этому стилю.
От дома к пруду шла аллея с каштанами и дикими грушами. Всюду были радующие глаз клумбы цветов. В саду размещалась площадка для крокета и боулинга. Петер Шредер входил в состав школьного совета менонитской колонии Мемрик, а его жена содержала гомеопатическую клинику, в которой лечила крестьян и работников поместья. На территории поместья были построены конюшни, зернохранилище, мельница, амбары и жилье для работников (дом кучера, дом сторожа, дом кузнеца и дом мельника). Сохранилось дело «О залоге земли при деревне Желанной землевладельца Петера Шредера» от 4 ноября 1904 года.
В неспокойный для империи 1905 год поместье не подверглось разорению в отличие от соседних имений. «Революционеры» тогда сожгли только заготовленное на зиму сено. С приходом советской власти, когда начались гонения на немецких поселенцев, семья Шредеров вынуждена была скрываться в колонии Мемрик. Местные жители успели предупредить семью Шредеров о готовящемся аресте. Тогда Шредеры бежали на Кубань. А на месте их бывшего поместья большевики устроили образцовое коллективное хозяйство.
По сведениям Екатеринославской епархии в 1908 году в деревне Желанной было 57 дворов, и проживали 228 мужчин и 203 женщины. Жители деревни были прихожанами церкви во имя апостолов Петра и Павла в селе Голицыновка.
О каком подарке и о чьей конкретно жене повествует местная легенда сказать трудно. Так это было или иначе, но старинное название Желанное закрепилось за построенным в 1880 году пристанционным поселком, а нам досталась только Новожеланное. Интересно, что в годы советской власти среди мест проживания указывались следующие адреса: «станция Желанная» (казарма №414), «село Желанное», хутор Желанный Селидовского района, хутор Новожеланный Авдеевского района. Следует также заметить, что на территории соседнего Марьинского района еще есть Желанное Первое и Желанное Второе.

СЕЛИДОВСКИЙ «ДЕСАНТ».
ПЕТРОВКА. За «обычным» и ничем не примечательным, на первый взгляд, казалось бы, названием нередко скрывается трагическая история населенного пункта и его жителей. Целый ряд населенных пунктов нашего района появился в 20е годы прошедшего века. В эти годы, так называемого восстановительного периода, советская власть предпринимала самые энергичные меры по расширению посевных территорий и увеличению производства продовольственных культур. Одни крестьяне, поверив лозунгу «Земля – крестьянам!», сами стали переезжать на новые еще необжитые места. Других насильно переселяли на необработанные земли из близлежащих сел и деревень.
Так «нашу» Петровку (та, что находится в районе села Пустынка) основали выходцы из села Селидовка. Случилось это, как утверждают местные краеведы и старожилы, в трудный и голодный 1921 год. (Официально считается, что село основано в 1924 году). Первыми переселенцами были братья Феодосий (1890 года рождения) и Евгений (1888 год рождения) Придатько. Позже к ним присоединились Бойченко, Утка, Авдеенко, Авраменко, Могиленец, Савчук и их семьи.
Но хозяевами на своей земле они чувствовали себя недолго. Насильственная коллективизация, раскулачивание и выселение - эти «радости» социалистического строя сменили голодомор и репрессии. В 1933 году три года сталинских лагерей получил Данило Гордеевич Кальчук. Строил Беломорско - Балтийский канал житель Петровки Григорий Павлович Утка, у которого голодомор забрал двух малолетних детей. Репрессиям подверглись семьи Тимофея Феодосиевича Могиленца и Евдокии Николаевны Колесник.
Среди краеведов нет единого мнения по вопросу: в честь кого именно назвали новое поселение? Многие склоняются к тому, что хутор получил «случайное» наименование. Хуторяне при выборе названия просто «перебирали» традиционные названия (Александровка, Васильевка, Михайловка, Николаевка, Сергеевка и так далее), но все предлагаемые ими «именные» варианты уже носили рядом расположенные деревни и хутора. Тогда и выбрали Петровку.
НОВОАЛЕКСЕЕВКА. Официально принято считать, что этот населенный пункт был основан в 1925 году выходцами из Селидовки. Хотя по рассказам местных старожилов это произошло немного раньше. Так одни утверждают, что первой сюда переселилась семья Антона Ефросинина еще в 1923 году. Другие убеждены, что Ефросинины появились здесь позже, а первыми зимовать в 1924 году остались семьи Свирида Сало и Омельки Папеты. А уже в 1925 году сюда со своими семьями переселились из Селидовки Ефросинин, Колесник, Ярош, Хацько, Зива, Ткаченко, Макаренко, Сало, Педенко и Старостенко.
«Всім бажаючим відселитись із Селидовки надали ділянки, приблизно по 1 десятині. Це сталося 1923 року. Самі активні і нетерплячі тієї ж весни від їхали на нові ділянки і побудували там клуні. Влітку ночували з родинами на возах і гарбах просто неба, укривалися самі і дітей кожухами, бурками, сіряками, ковдрами. Клуня мала вигляд намета з двостворчастими дверима. У клуню можна було сховатися у негоду. Вкривали клуню соломою. Це теж треба було вміти: скласти валок і вилами подати на дах. Проте у клуні можна було закривати коней, майно. Нерідко на ніч коней прив’язували до гарби і спали на дворі на сіні. Отак і будували весь хутір навколо ставка: робили заміси (місили глей із соломою і робили саман), накладали глей у станок, мочили станок, примазували саман, потім цілий рік його сушили, перевертаючи з боку на бік» (из воспоминаний И.А. Ефросинина).
Согласно местной легенде, когда возник спор между переселенцами о названии нового поселения, то было принято решение назвать его в честь… царевича Алексея! Но Алексеевкой называлось и рядом расположенное село на реке Волчьей. Тогда решили назвать Новоалексеевкой. Даже сейчас для многих краеведов эта версия выглядит неправдоподобной. В советское время за такое утверждение можно было и срок получить. Но чтобы не писали совковые историки о «всенародной» поддержке большевикам в те годы, для большинства крестьян Вера, Царь и Отечество тогда еще оставались вечными ценностями. Собственный надел земли для них, по-прежнему, оставался вожделенной мечтой. Лозунги о мировой революции и строительстве социализма совершенно не интересовали хлеборобов и пахарей.
Когда в 1929 году «несознательные» крестьяне-единоличники отказались вступить в коммуну с оптимистическим названием «Путь бедноты», большевики раскулачили семью одного из основателей хутора Антона Ефросинина. У него тогда было трое малолетних детей. Раскулачили и многодетную семью крестьянина Макара Макаренко.

ТАЄМНИЦІ НА КАРТІ.
Топоніміка – одна з найзахоплюючих наук. Зробивши одного разу власне «відкриття» у цій галузі, дуже важко відмовитися від продовження пошуків серед географічних назв на карті рідного краю.
Довідавшись про історію походження назви рідного села, вас невідмінно зацікавить історія походження назв навколишніх населених пунктів. Легенда про маленьку степову річку покличе у дивосвіт переказів та легенд, пов’язаних з появою назв інших річок (гідронімів). І цей процес практично безкінечний. Із часом у вас виникають сумніви з приводу окремих версій стосовно походження назв того чи іншого географічного об’єкта. Або ви забажаєте довідатися більше про людину, чиє ім я чи прізвище присвоєне тому або іншому населеному пункту.
Паралельно виникне ще одна тема, яку ви до часу уникатимете. Але вона невідмінно переслідуватиме вас, коли натикатиметеся на досі незнану назву населеного пункту чи річки. А коли під руки потрапить старовинна мапа, то невідмінно помітите на ній назви, про які або ж знали досі мало, або взагалі не підозрювали про їхнє існування. І тоді настає день, коли ви сідаєте і починаєте просто переписувати назви всіх ярів та балок, пригірків та вершин, колодязів та джерел.
Назви, наприклад, у Красноармійському районі, тих же балок, підгірків та річечок повідають вам про донедавна незаселені місця, їхню недоторканість. Заяча балка (Заячий Яр), Могила Чорна, річка Солона (з притоками Верхня та Середня Солона). У процесі заселення нашого краю почали виникати й назви інших балок та річок – Сазонова балка, Могила Каракова, річка Сінна.
Холодна Балка. З приводу походження її назви думки місцевих краєзнавців розходяться. Одні вважають, що походить вона від однойменних джерел, якими славилася за часів осілих тут запорізьких козаків. На думку інших, балка розташована так, що практично впродовж усього року продувається східними вітрами, найхолоднішими в нашому краю. Згідно з версією письменника В. Зеленського, першими поселенцями Гродівки були 80 запорожців Полтавського полку, які залишилися вірними російському царю Петру I. Саме вони й обжили схили Холодної Балки. З часом її назва закріпилася і за східною частиною села. А південну частину цього населеного пункту називають Червоною Балкою. Свою назву вона одержала від червоних польових квітів та ягід, які тут раніше було вволю.
Балка Грузька. В «Описании г. Бахмута и его уезда…» (1799 рік) ця балка згадується, як яруга Грязна або Каракуба. Згідно з офіційною версією, наприкінці XVIII століття в гирлі цієї балки на березі Казенного Торця поселився виходець з грецької колонії Каракуба. На картах середини XIX століття ця балка вже йменується, як Грузька. Походження назви «грузької» дуже прозоре і пов’язане з особливістю тамтешнього грунту (в’язкий, топкий). Саме на схилах балки Грузької знаходилися спочатку селянські шахти, а потім вже і Новоекономічного рудника, з появою якого пов’язане заснування міста Димитрова.
Балка Срібна. В 1922 року землі, що не оброблялися, заселили вихідці із села Андріївки Великоновосілківського району. Так виникло село Срібне. Назва доволі прозора й походить від українського слова «срібний». Притулилося село до верхів я балки Срібної, названої так через надмірний вміст солей у грунтових водах, від чого земля на схилах в балці має білувато-срібний наліт.
Балка Сінна. Ця назва, ймовірніше за все, пов’язана з тим, що раніше селяни Новоекономічного заготовлювали сіно на луках невеличкої річки, що текла цією балкою. Назва Сінна закріпилася і за прилеглою до балки частиною сучасного селища. Раніше так офіційно звалася і сама річка, яку вже в радянський час нарекли Синявкою. На старих мапах ця балка була позначала, як «овраг Терновый».
Чаплин Яр. Це лише один із численних прикладів, коли в назві географічного об’єкта міститься прізвище. Сучасне село Разіно (до 1927 року – Григорівка) й досі старожили називають Чаплино – за прізвищем першого власника маєтку. Навколишні землі належали спочатку секунд-майору Михайлу Парфенійовичу Чаплину, а потім його нащадкам.
Річка Солона. Мабуть, жодна з наших річок не має стільки версій і легенд про походження її назви, як ця. Чи оплакувала козачка свого судженого, який не повернувся з далекого походу; чи сльози невільників, що злилися в один потік, коли татари забирали їх у рабство; чи чумаки перевернули на її березі свою колимагу із сіллю? Але все зводиться до того, що річка несе дуже мінералізовану гірко-солону воду, яка в багатьох прибережних селах вважається непридатною до пиття(а нині й поготів).
Стара Ковалиха. Найвірогідніше серед перших поселенців на берегах цієї річки був козак на прізвище Коваль, чи просто селянин, який володів цим ремеслом. Форма «Ковалиха» виникла як більш звична до річних назв жіночого роду. Про походження гідроніму Стара Ковалиха існує така легенда.
Задовго до виникнення села на березі цієї річечки жила вдова коваля або, як називали її козаки, стара ковалиха. Пізніше тут поселилися два відставних козаки, які прийшли сюди із Запорізької Січі. Поступово на мальовничому березі серед густих верб (це місце досі старожили називають «Верби») з явилися нові хати. Це село згодом назвали Сергіївкою, а річку на згадку про вдову, яка колись тут жила, - Старою Ковалихою.
Річка Журавка. В основу назв маленьких річок лягають особливості місцевості, де вони протікають, що служать природними орієнтирами, рельєфу, берегів, грунту тощо. Погодьтеся, що красиво звучить версія, що колись береги цієї водойми облюбували журавлі. Звідси і ласкава назва – Журавка - Журавлина ріка.
Колись у тамтешніх місцях справді було чимало струмків, невеликих озер з прохолодними джерелами, де водилося багато риби. Тому у плавнях залюбки гніздилося птаство, яке виводило тут своє потомство. Через це на світанку вся округа пробуджувалася від багатоголосного пташиного співу. А по вечорах свої концерти влаштовували жаби, які замовкали лише тоді, коли поночіло. Серед цього дикого птаства красою і своєю поведінкою виділялася пара журавлів. Журавель ніжно кохав свою журавку, безстрашно оберігав спільне гніздо, де вони висиджували яйця та годували жовторотих пташок, навчали їх літати. Перші поселенці у цих місцях одразу звернули увагу на цю пару. Особливо люди захоплювалися вірною подругою журавля – Журавкою. На її честь і річку назвали. Хоч на старих мапах задовго до виникнення хутора, ці місця позначалися, як байрак Журавльова.

В нашій місцевості існує багато топонімічних легенд та переказів, пов’язаних тим чи іншим чином з перебуванням тут запорізьких козаків та їх героїчною боротьбою з іноземними загарбниками. В XVI – XVII віках по Самарі, Вовчим Водам (стародавня назва річки Вовча), Солоній та Кальміусу проходив чумацький «соляний шлях». Цим самим водним шляхом здійснювали запорізькі козаки свої відчайдушні походи проти кримських татар та турок. За переказами саме у верхів’ях річок Кальміусу, Вовчих Вод та Самари існували так звані козацькі «волоки», де запорожці перетягували свої чайки з однієї річки до другої. Ця путь згадується в «Описании Украины» де Боплана. На місці сучасного селища Андріївки, що розташована на березі річці Вовча була козацька переправа. Приблизно, в 1757-1768 роках тут була об лаштована капличка з іконою Покрова Пресвятої Богородиці, а до неї був відряджений монах з Самарського монастиря для проведення богослужіння.
Вдовж Водяного соляного шляху й будували запорожці свої займища. Козаки крок за кроком просувалися на схід від Дніпра у небезпечний степ, так зване Дике поле, поступово освоюючи його. З часом запорозькі володіння поширилися на територію сучасних Дніпропетровської, Донецької та Луганської областей. Постійні набіги кримських та ногайських ординців виклинали необхідність облаштування сторожових постів. Однак, освоюючи дикий степ, запорожці продовжували селитися на берегах малих річок, де засновували свої хутори – так звані зимівники. Так на березі нашої Гришинки був зимівник козака Гриши, а запорожець Лабза облаштував свою домівку на березі Ковалихи.
В основі назв наших малих річок (Гришинка, Стара Ковалиха, Сінна, Солона, Солоненька, Масляна, Грязна) лежать тільки слов’янські коріння, бо назви ці давали їм запорожці, а вже потім - чумаки та перші переселенці. Мабуть, жодна з наших річок не має стільки версій і легенд про походження своєї назви, як наша Солона (права притока Вовчої). Чи оплакувала козачка свого судженого, який не повернувся з далекого походу; чи сльози невільників, що злилися в один потік, коли татари забирали їх у рабство; чи чумаки перевернули на її березі свою колимагу із сіллю? Насправді ж, все зводиться до того, що річка несе дуже мінералізовану гірко-солону воду, яка в багатьох прибережних селах вважається непридатною до пиття (а нині й поготів). Але саме легенди про цю маленьку степову річку кличуть нас у дивосвіт «великої книги народної пам’яті».
Так за однією із них на березі річки Солона жив запорожець Губа, який займався скотарством та хліборобством. Бо ще з XVI століття ця місцевість вважається козацьким займищем. Тут козаки розводили корів, овець та коней. Згодом стали вирощувати жито, пшеницю, ячмінь, овес та коноплю. Але завжди на зимівниках переважали промисли - бджільництво, рибальство та полювання. Стосовно козака Губи, то єдина згадка є тільки про Петра Губу, який був полковником Самарської паланки з 1744 року.
За другою легендою засновником поселення був козак на ім’я (вірогідніше - це було призвістко) Селид. «З майном на трьох возах він нібито переїжджав з Приазов’я в Запоріжжя. Коли вбрід переправлялися через Солону, поламалася вісь одного із возів, і козак вирішив зупинитися в цих краях на зимівлю, а далі вирушати весною. Але ці місця виявились багатими на дичину та рибу. Тому козак змінив своє рішення: він залишився тут жити… Поруч з ним почали селитися на берегах річки Солоній й інші запорожці».
За іншим переказом – ті ж самі козаки, тільки переселяючись з Запоріжжя на Кубань при переправі на Солоній зламали свій візок. Та теж вирішили оселитися тут. Отамана звали Селид, на честь його і отримало свою назву нове поселення. Четверта легенда свідчить по недбалість вже чумаків на переправі через річку Солону. Саме відтоді вода в річці стала солоною. А керував чумаками-невдахами ватажок Селид.
Є дуже великі розбіжності відносно походження призвістка Селид. Найвірогідніше, що воно походить від арабського Сеїд (господар, голова, вождь). Так росіяни від цього імені утворили спочатку Севид, а потім і прізвище Севидов. Правда чи ні, але людська пам'ять зберегла звістку саме про українців, які першими опановували тутешні місцевості.
Однак, слід зазначити, що інтенсивне заселення цієї території почалося лише з другої половини XVIII століття, коли в результаті російсько-турецької війни було покладено край пануванню Османської імперії в Причорномор’ї. Згідно офіційної версії, у 1770-1773 роках за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в колишніх козацьких займищах на річці Солоній тимчасово оселилися молдавани та волохи (полонені у ході військової компанії 1768-1774 років). Буцімто вони і заснували поселення на місці сучасного Селидова. Та лише в 1782 році Бахмутська провінціальна канцелярія вирішила утворити «поблизу яру Палієвському державну військову слободу» Селидівку.
Волохів і молдован переселили на постійне проживання в інші селища Бахмутського повіту, а на їх місце прибули козаки Миргородського полку. В наступні роки сюди переселилися селяни з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. В документах того часу слобода згадується, як «многолюдная, с населением довольно зажиточным». До речі, перші державні слободи у нашому краю з’явилися, як раз, на берегах Вовчої (Олексіївка, Андріївка) та її притоках (Селидівка). Виняток – це лише наша Гродівка на березі Казенного Торця.
Стосовно назви Салидівка та байки про сало, то в жодному акті межування кінця XVIII століття такої назви поселення не має. Більш того, відомі прізвища всіх землемірів, які проводили межуванні Павлоградського та Бахмутського повітів. Так землі під дачу слободи Селидівка ще в 1788 році межував землемір Самойлович. Згідно того акту «казенным поселянам» тоді належало 11 928 десятин придатної та 108 десятин непридатної землі.
У 1797 році в слободі державних селян Селидівка мешкало вже 510 чоловіків та 417 жінок, переважно це були українці. Тоді ж мешканці слободи під керівництвом волосного писаря Д.В. Глушичова стали клопотати про відкриття у себе самостійного приходу і будівництва церкви святителя Миколи чудотворця. Уповноваженими від громади були обрані старшина О.Папета, виборний Ф. Рибальченко та І. Боровко і С. Рева. 13 травня 1798 року протоієрей П. Расевський «по надлежащему чиноположению» освятив місце під церкву, положив закладку її будівництва та встановив хрест. А вже 18 липня 1798 року диякон Федір Курилов, згідно проханню Селидівської громади, був «произведен в священника в слободу Селидовку к строящейся Свято-николаевской церкви».
«На высоком каменном столбе правой рукой, которая сжимает рукоять сабли, оперся усатый дозорный. В левой руке, поднятой вверх, чтобы прикрыться от луча солнца, зажата трубка. Казак смотрит на юг. Могучая фигура сурового дозорного напоминает, что на протяжении веков защищали запорожские казаки эту землю от врагов…» - це уривок з офіційного опису пам’ятника невідомому українському козаку «Козак в дозорі» (скульптор П.П. Гевеке), який стоїть в центрі міста Селидово. На постаменті надпис: «Тут на річці Солоній з XVI століття знаходилося старовинне сторожове поселення запорізьких козаків».

. ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДИ ГРИШИНЕ.
Багато поетичних та прозаїчних рядків присвячено нашому рідному краю. Але жодний з них не може порівнятися глибиною та чарівністю с народними переказами і легендами. Достатньо згадати «Думу про отамана Сінгура», записану в селі Сергіївка Красноармійського району, яку сміливо можна поставити в один рядок с видатними фольклорними пам’ятниками минулого.
А поки краєзнавці та історики Красноармійського району сперечаються про те, як і коли виникло село, хто заснував його, мешканці селища Гришине, на території якого й було поселення, розповідають легенду про запорізького козака Гришу. Нібито ще в XVI столітті оселився на березі маленької річці запорожець Гриша. Заснував тут зимівник, з якого й бере свій початок Гришине. Займався він тут скотарством та хліборобством, але людська пам'ять, перш за все, зберегла спогади про його велику пасіку.
В пам'ять про засновника селища його ім’я отримали річка Гришинка (ліва притока Бика), казенна слобода, а згодом і державне село Гришине (бо кріпацтва тут ніколи не було). Стосовно імені або прізвиська Гриша (наголос на останній склад), то подібних топонімів було дуже багато на теренах Самарської паланки. Так на «козацькій» Самарі було сім бродів, одним із яких звався Гришин брід. А Самарському монастиреві належав Гришин хутір.
Офіційно вважається, что поселення на місці колишнього козацького зимівника (це було дуже поширене явище у нашому краю) заснували козаки та селяни з Півночі України. Сталося це, приблизно, в 70-80-х роках XVIII століття. Після знищення Запорізької Січі (1775 рік) на її землі стали примусово переселяти селян з інших губерній Російської імперії. До 1784 року Азовською губернською канцелярією на ці землі було переселено 53 511 душ чоловічої та 44 098 душ жіночої статі. Також було роздано поміщикам та під казенні слободи 4 470 302,5 десятини землі.
Та на відміну від казенних слобод Гродівки, Селидовки та Новоекономічного, Гришине було однодворчеським поселенням. Такі поселення створювалися царським урядом Російської імперії переважно з запорізьких козаків, стрільців, службових людей, вояків («из низших разрядов») для охорони південних кордонів імперії. Згідно реформи 1766 року таким поселенцям з початку нарізали по 60, а потім вже - по 30 десятин землі (як у випадку з Гришиним) на кожен двір. Відсіль і назва «однодворці». Більш того, Сенатський доклад від 21 червня 1798 року передбачав «земель однодворцев, принадлежавших им и их предкам… не трогать».
В 1793 році населення Гришиного складали 212 чоловіків та 153 жінки. А вже в самому кінці століття в слободі було сто дворів та мешкало 250 душ чоловічої статі. В документах початку XIX століття (1808 рік) Гришине згадується, як «село однодворцев, казаков, войсковых обывателей, казенных поселян» и економічних селян. Громада села тоді володіла 14 018 десятинами придатної та 1 001 десятиною непридатної землі (межування проводив землемір Павловський).
Коли у 1799 році громада слободи Нова (сучасне селище Новоекономічне) вирішила побудувати у себе церкву, «купленную… в городе Бахмуте, ценой 600 рублей», то головними вкладниками та головними діючими особами будівництва були отамани Якім Трегубов, Денис Прокофіев та отаман Гришинської слободи Яків Максимович Черкасов.
А в самому Гришине першу церкву Покрова Пресвятої Богородиці побудували тільки в 1804 році.
ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДИ ГРОДІВКА.
Майже одночасно з будівництвом козачих хуторів на Самарі та Вовчих Водах запорожці освоювали берега малих річок та схили численних балок і байраків. Козачі поселення були на притоках Бика (Гришинка і Стара Ковалиха), Вовчої (Солона і Солоненька). На території сучасного Красноармійського району хутори запорожців були розташовані головним чином між річками Солоненька та Казенний Торець. «В обширных, роскошных и богатых степях между Торцом и Солоненькою часто проживали запорожцы и «грели свои животы». На степових теренах «запорожских вольностей» у ті часи населення було вкрай нечисленним. На ці землі, підконтрольні Запорозькій Січі, переселялися лише «беглые людишки» та відчайдухи з українських та російських селян.
Про зимівник в Холодній балці (сучасна територія селища Гродівка) згадує Д.І. Яворницький в описі Кальміуської паланки в своїй «Історії запорізьких козаків» : «В ней было известно два села – Ясеноватое и Макарово, и двадцать семь зимовников: В Лозовом яру на Терсе, Широком на Каменке, в балках Холодной, Сухой…» І більшість сучасних істориків та краєзнавців дотримуються тези, що в Холодній балці в час Нової Січі був таки козацький зимівник.
Але згідно версії відомого письменника В.М. Зеленського першими поселенцями на схилах Холодної балки були 80 запорожців Полтавського полку, які залишилися вірними російському цареві Петру I. Ці козаки й заснували поселення в Холодній балці. «В… церкви велась летопись, в которой значилось: село Гродовка основано в начале XVII века выходцами из куреней запорожского казачества… и далее перечислялись фамилии казаков: Сердюк, Спесивый, Пышный, Сивокоз, Сидоренко, Петренко, Собакарь, Кириченко, Судак, Моргун, Безручко, Дикий…».
Та офіційна версія вказує на інше. По указу генерал-губернатора Азовської губернії В.О. Черткова сюди, в Холодну балку, після 1775 року стали примусово переселяти козаків та селян з сусідніх зимівників та займищ. «Запорожцы, согласно видам и желанию губернатора Черткова, со всех сторон стали стягивать к себе на жительство семейный и оседлый народ малороссийской нации». Ось так і виникла слобода Гродівка. Гродівка – це яскравий приклад, як суто вільне козацьке поселення (село «поселян, именуемых войсковыми обывателями») згодом перетворили на «село казенного ведомства».
Вважається, що особисто Черткову, у відомстві якого й було розселення запорізьких козаків на нових землях, і належить теза про пропозицію: заснувати поселення та назвати його своїм їм ям. Стосовно цього, перекази повідомляють, що поселення, яке виникло на місці козацького зимівника, заснував козак Максим Родов. С ним пов’язано кілька легенд, записаних місцевими краєзнавцями О.Г. Безручко та Б.П. Єкасьовим.
Перша - «Во время одного из набегов татары захватили в плен жителей казачьего хутора. Среди них оказалась и дочь старшины. Отец пообещал, что отдаст дочь замуж за того, кто освободит ее из татарской неволи. И тогда в погоню отправился один казак. Звали его Максим Родов. Он давно любил дочь старшины, но был очень бедным, и родители девушки не разрешали им встречаться. Долго и мужественно бился казак с татарами, но освободил свою невесту. На месте, где они поселились, возникло село, которое назвали Родовкой»
Друга - «Високий і стрункий з гострим поглядом розумних карих очей, суворий і вольовий, він тримався з підлеглими, що вони розуміли його з півслова, не задумуючись, ішли за Максимом у вогонь і воду. Родов був сильним і витривалим, любив боротьбу... Він вміло володів шаблею, цьому вчив і козаків, а батогом міг у будь - кого вибити шаблю з рук. Він був дуже гарним і подобався дівчатам, та одружуватись не спішив. Знайшов собі пару вже коли був зрілим чоловіком. А за дружину взяв найкрасивішу дівчину, яку знайшов серед поселенців...Помер Максим Родов у 90-річному віці. Ховали його з усіма козацькими почестями».
Але не існує жодного документа, де згадується Родівка. У всіх документах кінця XVIII століття є згадки тільки про Гродівку (Городівку). Більш того, у спогадах мешканців Гродівки частіше згадуються зовсім інші герої. Так є спогади про козаків Дмитра Татара та його сина Тараса, які збудували перший міст через наш Торець.
Перші документальні, як раніше стверджували радянські джерела, згадки про Гродівку відносяться до 1750 року, коли вже Холодна балка значилася, як займище запорозьких козаків. Але згідно офіційної версії сама Гродівка була заснована лише тільки в 70-і роки XVIII століття. Серед перших переселенців були селяни з Полтавської, Сумської та Катеринославської губерній (таких губерній до 1802 року не існувало). Вже на 17 квітня 1793 року в казенній слободі Гродівка мешкало 438 чоловіків та 369 жінок, а в 1799 році – 418 чоловіків та 381 жінка.
Коли у мешканців слободи виникла потреба у власній церкви, то для клопотання про будівництво храму громада вибрала своїх повірених в особі отамана Пилипа Сердюченко, сотника Івана Мальца, козаків Остапа Павлика, Лук’яна Сідого та Михайла Нестеренко. Дозвіл на будівництво церкви у слободі клопотав сам правитель Катеринославського намісництва генерал-губернатор Нечуй-Каховський В.В. Преосвященний Іов Феодосійський і Маріупольський 16 травня 1793 року дозволив та благословив «устроить в казенной слободке церковь во имя Успения Пресвятой Богородицы». Громада відмежувала під церкву 120 десятин землі, а «исправлял в ней христианские требы» священик Данило Кіяниця. Про першу дерев’яну гродівську церкву згадується ще в «Описании г. Бахмута и его уезда…» - « …с правой стороны оврага Журавлева в оном церковь во имя Успения Пресвятой Богородицы…» (1799 рік). До речі, громада Гродівки володіла 12 415 десятинами придатної та 2 328 десятинами непридатної землі (межування 1801 року).

Д.П. БІЛОКОНЬ "З ПИТАНЬ ТОПОНІМІКИ КРАСНОАРМІЙЩИНИ".
Історія географічних назв дуже цікава і занята. Стародавні топоніми зазвичай виникли не як власні, а загальні назви. Як з ’ясувалось,назви річок стародавніх народів, які селились побіля водоймищ, і є у перекладі – «вода», або – «річка». Наприклад, на мові аланів «доном» звалася всяка річка. Таке ж значення у скіфів мають схожі слова «дун» і «дан». Термін «топоніміка» від давньогрецької (toros – місце та onima – ім’я) означає сукупність географічних назв, які поділяються на фізико-географічні - назви гір, рівнин, пустель, океанів, річок і т.д. та політико-географічні – назви держав, штатів, провінцій, областей, міст та населених пунктів. Перехід загальних іменників у топоніми закріплюється на століття або й на тисячоліття і являють собою історичний інтерес для географів, краєзнавців, науковців, котрі користуються мовними першоджерелами для пояснення походження цих назв.
Топоніми, створені стародавнім населенням даних місцевостей, зазвичай, зберігаються тисячоліттями, якщо навіть «народы сменили народы и лицо изменилось земли». Бо ж у століттях народи мігрують, згадаємо «велике переселення народів» у першому тисячолітті нашої ери, або завойовники усувають чи знищують підкорені народи. А назви гір, водойм, а нерідко і міст, залишаються і переходять від народу до народу.
Щодо топонімії Красноармійського району, то тут дуже мало збереглося стародавніх назв, які свідчили б про заняття мешканців, ремісництво, торгівлю, особливості місцевості, близькість до річок, доріг, про захопленість тваринним чи рослинним світом. Я веду до того, що саме ці прикмети і визначали виправдані класичні назви поселень у всіх народів. Відповідно наводимо приклади: Росейкіно (Миколаївка), Срібне, Рівне, Заяча Балка (Улянівка), Веселе.
Траплялось, що інколи з якихось причин у нас оселялись інші народи. Причини різні: під час воєн військові полонені залишались тут, одружувались, гуртувались зі своїми. Німці одержали право заснувати колонії, євреї через обмеження (межа осілості), циганам заборонили кочувати та інші. До революції 1917 року в нашім краї було 19 німецьких колоній, які відповідно і називались по-німецькі. Але зникли з мапи Гришинської та Селидівської волостей назви Бандорф (село при дорозі), Нордгейм (північне село), Ебенталь (через долину), Вальдек (лісовий кут). Швидко, щоб не докладати зусиль, їх змінили на Миколаївку, Олександрівку, Михайлівку тощо. Так зникли 19 чудових топонімів.
Слід підкреслити, назва будь-якого поселення (мегаполісу чи найменшого села) лише тоді стає класичним топонімом, коли вона НЕПОВТОРНА ЄДИНА у світі, яку маємо пам’ятати і не переплутати з іншими серед мільйонів. На превеликий жаль, топонімія Красноармійського району сіра та одноманітна, з початку заселення у нас не вистачало фантазії на інші найменування, крім Іванівка, Петрівка, Олександрівка, Михайлівка. На мапі Донеччини Григорівка зустрічається шість разів (далі у цифрах), Іванівка – 14, Михайлівка – 10, Олександрівка – 13, Петрівка з Петровським – 25. Навіть неповний перелік вражає.
А у старовину називали мудро. І на Красноармійщині є назви, які не входять до числа банальних, такі як Пустинка, Цукуриха, Жовте, Зелене, Пісчане, Журавка,Гродівка, Лисівка, Удачне, Балаган, Новоекономічне. Виправдана і розумна назва села імені церкви чи храму: Воздвиженка, Успенівка, Преображенка та Новотроїцьке.
Чимале місце у нас посідають ідеологічні назви, пов’язані з Жовтневим переворотом і його вождями. Воно б і нічого, якби називали нові поселення, тоді ці назви віддзеркалювали б особливості революційної доби. Побачили б історики назви – Перше Травня, Леніно, Улянівка, Красноармійськ – і не ламали б голову щодо часу виникнення. Одразу б розуміли: 20-80 роки ХХ століття. Так ні! Тут було порушено головне правило топонімії – почали перейменування і пішла писати губернія… Любов до вождів породила численні Ленінки, Воровського, Калініни, Петровського. Або вождів міжнародного робітничого руху (Г. Димитров та Р. Люксембург), які аж ніякого відношення до нашої місцевості не мають. Хвиля після революційних змін торкнулась і навіть тих населених пунктів, які зіграли немаловажну роль в історичному розвитку Донбасу (міста Гришине та Новоекономічне).
Взірцем стабільності та виправданого консерватизму у назвах залишається залізниця, де збереглися назви ще з минулого століття (Чунишине, Солений, Селидівка). Промислові міста ростуть, з’являються нові мікрорайони та вулиці Красноармійська, Димитрова , Родинського, і виникає потреба їх називати. Чи доцільно йменувати їх прізвищами Кірова, Дзержинського, Постишева? Розвиток вугільної промисловості в нашому краї пов'язаний з гірничими інженерами Л.Г. Рабиновичем, О.І. Казариновим, В.Л. Гербертом, Н.І. Спельтом, штейгерами О.П. Сергеєвим та Л.О. Макаровим.
Може настав час повернутися до видатних людей, які вкладали власні кошти в будівництво залізних колій, шахт та заводів, шкіл та лікарень, млинів та олійниц, крамниць та магазинів. В дореволюційному Гришині було чимало підприємців і промисловців, які сприяли економічному та культурному розвитку селища. Назву лише кілька імен: купець першої гільдії А.Ю. Липшиц, купець другої гільдії І.С. Маліс, Ф.А. Красовський, Т.П. Пархоменко, Г.Д. Ігнатьєв. Назви іменами людей, які доклали своїх зусиль і таланту до процвітання свого міста буде кроком справедливості в розбудові нової європейської держави.

Я предлагаю вам совершить одно маленькое путешествие. Сразу хочу предупредить, что путешествие будет необычным. Мы с вами будем путешествовать во времени и в пространстве. Поэтому у вас будет возможность встретиться с людьми, когда-то жившими в нашем городе. Именно в их жизни происходили более-менее значимые события, которые и составляют дореволюционную историю города Красноармейска. На их долю выпали тяжелые испытания. Революции, войны, эпидемии… Они стали участниками или свидетелями тех событий, о которых до сих пор мы не располагаем достоверной информацией. Мне бы хотелось, чтобы эта прогулка по старому городу изменила ваше представление о том безвозвратно утраченном времени. Вы увидите здания и сооружения, которых давно уже нет и о существовании которых многие из вас даже не догадываются. Но эти здания тоже являются частью истории нашего города. Мы пройдем расстояние, примерно, в полтора километра. Но начнем мы нашу прогулку в 1900 году, а завершим ее уже в 1916-м.
ПРОГУЛКИ ПО СТАРОМУ ГОРОДУ.
И так, начало ХХ века. Мы с вами на перроне станции Гришино. Понаблюдаем, как бригада грузчиков выгружает из товарного вагона огромный рояль фирмы «Шредер», только прибывшего на станцию из самого Санкт-Петербурга. Больше всех нервничает и суетится женщина в строгом сильно приталенном платье бледно-розового цвета из шерстяной материи. Слышны ее крики: «Ради Бога, осторожнее. Умоляю вас, только не уроните!» Это жена управляющего имением в селе Сонцовка. Зовут ее Мария Григорьевна. Догадались? Она - мать Сережи Прокофьева, будущего музыкального гения.
За рояль не волнуйтесь. С большими предосторожностями, буквально «шаг за шагом» его в целостности и сохранности доставили в имение Дмитрия Дмитриевича Сонцова. А через два года Прокофьевы пригласят из Москвы учителя музыки. Да вот и он! Стоит на платформе со скрипкой и толстой папкой для нот. Зовут его Рейнгольд Глиэр, он – преподаватель гармонии в музыкальной школе сестер Гнесиных. Пройдет время и он станет всемирно известным композитором. Не будем его задерживать, тем более, что учителя уже ждет коляска на привокзальной площади.
Давайте лучше последуем за шеренгой детишек, направляющихся через привокзальный скверик мимо фонтана и огромной цветочной клумбы к Святониколаевскому храму. Храм расположен рядом, как раз, напротив здания вокзала. Все девочки одеты в темные платья с белыми фартучками. На мальчиках - рубашки-косоворотки (у тех, кто из обеспеченных семей - кители). Но все – в картузах! Это учащиеся двухклассного железнодорожного училища. Оно находится на другой стороне от вокзала, за железнодорожными путями.
Нет, вы ошиблись. Дети идут…фотографироваться! Сейчас они зайдут во внутренний дворик церкви и по команде фотографа их выстроят и рассадят вдоль стены. Кто этот немного тучноватый мужчина с огромной бородой в кителе инженера путей сообщения? Это же начальник депо станции Гришино Иван Заусайлов. Он пребывает в приподнятом настроении и охотно фотографируется с детьми. Еще бы! Намедни ему сообщили, что Высочайшим указом ему пожалован орден Святой Анны 3-ей степени. Так Священный Синод отметил его попечительскую деятельность в поселке Гришино.
Рядом с личным почетным гражданином (было такое городское сословие - между купцами и дворянами) Заусайловым сидит отец Василий Котляревский. Первый настоятель Святониколаевского храма. В 1905 году его сменит студент Духовной семинарии Прокопий Драгожинский. Кстати, вот и его дом! Рядом, как и положено, с храмом. У батюшки недавно родился третий ребенок. Поэтому мирских забот у него прибавилось. К слову, женат он на местной жительнице Варваре Семеновой. Вместе они проживут долгую и, наверное, счастливую жизнь. Драгожинские переживут три революции, три войны, годы гонений на церковь, годы оккупаций и репрессий.
Ваше внимание привлекла молодая девушка, что-то восторженно на ходу рассказывающая мужчине в мундире инженера-железнодорожника. Мужчина – это начальник станции Гришино Александр Чумаков, а юное создание – его дочь. А рассказывает она о новом учителе музыки в железнодорожном училище и о хоре, который тот организовал при паровозном депо. Учителя, как вы уже догадались, зовут Николай Леонтович! К слову, Леонтович пользовался большим успехом у девушек (в него «ходил влюбленный весь слабый женский пол») и… благоприятным расположением со стороны администрации станции Гришино. Никогда он не был пламенным революционером и ярым сторонником советской власти, что, в конечном итоге, и погубило талантливого композитора и дирижера.
Самого Леонтовича и его супругу Клавдию Жовткевич мы встретим в компании еще одной парочки. В поселке Гришино у них самые «близкие приятельские отношения» с заведующим училищем Прохором Дейнегой и его невестой учительницей Лидией Добровой. На Леонтовиче темный костюм и вышиванка. Его супруга одета в скромное светлое платье с прямой талией. Еще скромнее одет Дейнега. Жакет, косоворотка, полосатые брюки, заправленные в яловые сапоги. На их фоне эффектно выглядит Лидия Венедиктовна. Ведь прошло всего два года, как она окончила женскую гимназию в Воронеже. На ней кокетливая шляпка (обязательная деталь женского костюма того времени), удлиненный жакет, белая блузка и длинная похожая на цветок колокольчика юбка. Это, так сказать, представители местной революционной интеллигенции. Мало того, Дейнега - яркое олицетворение «безумия революции»…
Какая трагическая судьба у этих молодых людей! Дейнега и Доброва так и не станут мужем и женой. Они были членами партии социалистов-революционеров, примут самое активное участие в декабрьском вооруженном восстании 1905 года. Погибнут в один день и будут похоронены рядом на гришинском железнодорожном кладбище. Но, это будет позже, а сейчас, очевидно, эта компания направляется в гости к Добровой. Она проживает в доме №19 по улице Железнодорожной.
Предлагаю и нам прогуляться по Железнодорожной. Обратите внимание на солидного мужчину с тростью. На нем дорогой костюм «Тройка» визитка из шерстяной ткани серого цвета, рубашка с бабочкой, штиблеты и котелок. Согласитесь: импозантная внешность. Это новый начальник депо инженер-технолог Федор Егорович Поляков. Личность неординарная. В поселке за ним закрепилась слава человека прогрессивных взглядов, он – местный меценат и филантроп. В 1905 году он возглавит стачечный комитет на станции и после разгрома вооруженного восстания вынужден будет покинуть поселок, опасаясь ареста.
Давайте зайдем в магазин Липшица и поднимемся по винтовой лестнице на второй этаж, чтобы просто понаблюдать за посетителями. Торговля сегодня идет очень бойко. Завезли ткани из Сирии и Ливана. Как вы не знаете, кто такой Абрам Липшиц? Я вас умоляю! Он - купец I-ой гильдии. В Гришино торгует мануфактурой, галантереей и бакалеей. Еще в 1902 году его товарооборот уже оценивался, как средний.
Если хотите, то я покажу вам дом, где проживает семья Липшица. Это недалеко. На соседней улице в двух-трех сотнях шагов. Нам повезло: давно не было дождей, поэтому мы сможем пройти через рыночную площадь без боязни надолго застрять в непролазной грязи. Согласен, запахи на рынке не ахти какие! Антисанитария здесь полная – водосточная канава загрязнена, торговые лавки не имеют выгребных ям, площадь не замощена, лужи стоят, практически, до заморозков, кругом кучи конского навоза. Первые ретирады (пардон – отхожие места) на рыночной площади появятся только в 1915 году.
Вот этот двухэтажный особняк с большими окнами и есть дом купца Липшица. Только что закончилась служба в синагоге, и семейство Липшиц возвращается домой. Глава семейства одет в двубортный костюм из темно синего крепа, на нем белая рубашка и галстук. Жена – в темной блузе с кружевами и длинной черной юбке. Она всего несколько дней назад вернулась из Карловых Вар. У Абрама Юдолевича и его жены Гетели Мордуховны десять детей. Кто остальные люди? Сейчас расскажу. Каждую субботу (в порядке очередности) по окончанию службы в гости к Липшицам шла бедная еврейская семья. В доме купца - большая столовая. Стол накрывали белой скатертью, за ним усаживалось до двадцати человек. Остаток своих дней Липшицы уже при советской власти будут доживать в полной нищете.
Кто еще из местных «знаменитостей» проживает на этой улице? Так, в доме №59 -статский советник инженер путей сообщения Михаил Александрович Свирелин. Он – начальник участка постройки железной дороги Рутченково – Гришино. Инженер-путеец Петр Тимофеевич Барсуков «квартируется» в доме Браиловского. Дом №33 принадлежит Гершу Мовшевичу Гольцману. Он – один из крупных грузоотправителей по станции Гришино. Кроме того, торгует в поселке мануфактурой и бакалеей.
Поскольку мы уже оказались на Таганрогской, то давайте я вас познакомлю с местным раввином. Зовут его Иегуда Лейб Левин. Да, это будущий раввин Московской хоральной синагоги. В Гришино он совсем недавно и еще не успел познакомиться со всеми своими прихожанами. Сейчас раввин разговаривает с Абрамом Вульфовичем. Это гришинский «пивной король». В поселке ему принадлежит пивоваренный завод «Сальватор». Рядом с ним стоят его братья Давид, Михаил и Арон. Мельница, маслобойня, заводик, торговые лавки. Ну, скажем так: небедные ребята! Чего не скажешь о сапожнике Хаиме Завальском, кузнеце Иуде Удалом и безработном Марке Лесине. У таких и места в синагоге были у самого входа. Кстати, все трое привлекались за участие в беспорядках на станции в декабре 1905 года.
Вам не послышалось. Это, действительно, был сигнал автомобильного клаксона. Откуда в Гришино автомобиль? Из Нью-Йорка. Только из «нашего». В соседней Железнянской волости есть немецкая колония с таким названием. За рулем автомобиля сидит Петр Петрович Унгер. На заднем сидении – его отец Петр Генрихович. Он владелец паровой мельницы в поселке Гришино. Унгер - старший в строгом дорогом костюме-тройке, белой рубашке с галстуком. Аккуратная борода и седые волосы только придают солидности преуспевающему немецкому поселенцу. Едут они к управляющему мельницей Якову Фризену. Он со своей семьей проживает прямо возле мельницы. К слову, Фризен женат на дочери Унгера Елене (еще один повод у старого Унгера приехать в Гришино). После прихода к власти большевиков Унгеры и Фризены эмигрируют в Канаду.
Где находится мельница Унгера? Сейчас покажу. Если мы пройдем от синагоги в направлении Екатеринославской улицы (это не больше сотни шагов) и, сразу же за домом Иуды Невлера, посмотрим вправо наискосок. В метрах трех- четырехстах на пустыре мы увидим огромное кирпичное здание и дымящуюся трубу. Это и есть мельница Унгера. Она сгорит в 1913 году.
Между прочим, вот это двухэтажное здание на Екатеринославской – не что иное, как театр. Да театр. На Екатерининской железной дороге было семь таких театров. Более того, в поселке его еще называют «театр Полякова», в честь того самого Полякова, которого мы встретили на Таганрогской. Ну, что, на сегодня достаточно? Тогда продолжим в следующий раз.

Д.П. Бєлоконь Голодомор у Гришинському та Селидівському районах.

Спливає час. Уже й ХХ ст. позаду. Не озиратися назад не можна, а озиратися страшно. На початку минулого століття українці були найчисельнішою національністю, яка входила до складу СРСР – 81 млн. 195 тис. без урахування Західної України, Буковини, Закарпаття, які увійшли до союзу у 1939 та 1945рр. А через 50 років нас уже 42 млн. 347 тис. Це вже з Західною Україною, Закарпаттям та Буковиною. Ми зникали в асиміляціях, паспортизація, русифікація, репресіях, війнах, голодоморах.
Тільки за 1932 - 1933 рр. загинула з голоду п’ята частина сільського населення України (від 7 до 10 млн. осіб).
Розрекламувавши заздалегідь успіхи першої п’ятирічки більшовики не могли сказати світові, що вони її не виконали, бо це означало б, ленінський план кооперації потерпів фіаско. А щоб втілити в життя план індустріалізації, потрібна була закордонна валюта, щоби імпортувати техніку та оплачувати працю іноземних фахівців. Задля отримання валюти вивозились за кордон збіжжя, сировина та харчові продукти. Зростав державний борг. Уже в жовтні 1929 р. він становив 115 млн. , а в червні 1932 – 975 млн. Отже боротьба за хліб стала боротьбою за соціалізм. От і розпочалася суцільна колективізація. Оприлюднені в наш час документи свідчать, що голод 1932 1933 рр. був штучним і цілеспрямованим: керівництво по суті завдало селянству потрійний удар: розкуркулення, колективізація та голодомор.
У сприятливий 1930 рік Україна виконала поставку 7,7 млн. тон збіжжя, Сталін і в 1932 р. затребував таку поставку, та врожай був не той , а становив лише 23% від 1930. Отже ця постанова стала фатальною для селянства України і зокрема Донеччини.
Не обминуло це лихо і Красноармійський, тоді Гришинський район. Хоча «білою плямою» в історії Красноармійського району залишається період голодомору. Попри укази президента України, постанови уряду та розсекречені архіви. Позиція про радянських краєзнавців тут звісна: ніякого голодомору на Донеччині не було. Та фактів не заховаєш. Насильницька колективізація та розкуркулення середняків привели до зростання анти колгоспних настроїв в селах Гришинського району. В селі Сергіївка у 1931 році у 200 одноосібників «було забрано не лише весь хліб, але й весь інвентар, а в селі Андріївка (зараз Великоновоселківський район) із 120 корів забрали – 115. Спротив насильницькій колективізації був таким, що торкнувся не лише куркулів, але й середняків. Опір насильницькому вилученню «надлишків»збіжжя привів до приховування його та підпалу колгоспного майна(в інших районах були випадки розправи з колгоспним керівництвом)
У звітах ОДПУ того часу зафіксовано факти такого змісту:»залишення на призволяще землі, втеча на виробництво(село Завидове - Кудашеве), розпродаж середняками свого майна , включаючи худобу, сани, корів і свиней»(село Новоекономічне), «співчуття розкуркуленим збоку односельців, а з осені 1932-го і поїдання собак, котів і дохлої худоби». Проте більшість господарств району залишалась одноосібними.
Керівники колгоспів сіл Ворошиловка, Гродівка, Криворіжжя, Красне про заготівельний план говорили: «якщо виконати навіть неповний план, то і тоді колгоспи і колгоспники залишаться без хліба», « в колгоспі «Червоний маяк » викрите угрупування, яке займалося зривом хлібозаготівлі і навмисним приховуванням збіжжя. До угрупування входили: Маклак – голова правління, Вовченко – секретар парт’ячейки, Мовчан – комірник, Дорошенко – обліковувач, Марченко – член правління. В колгоспі знайдено 6 000 пудів хліба, прихованого зазначеними особами. Члени угрупування заарештовані( із оперативного бюлетеню ДПУ УРСР у справах, пов’язаних з хлібозаготівлями на 6 грудня 1932р).
У серпні 1932 р. було видано сумнозвісний наказ «Про охорону майна державних установ, колгоспів і кооперації укріпленні громадського майна» ( Закон про 10 колосків). Співробітниками ОДПУ було викрито і ліквідовано 13 груп по восьми районах Донецької області, заарештована 61 людина, в тому числі 6 голів колгоспів (при плані по лінії Особого відділу - 21 угрупування і 362 –х людей) . З серпня 1932 р. по січень 1933 було заарештовано – 6 903, засуджено – 4 736 людей, із них 163 розстріляно. За перший квартал 1933 заарештовано 3 803 людини, З них засуджено – 3 033, і розстріляно 182. Із 1 636 колгоспників до вищої міри було за 1933 рік розстріляно 301, засуджено на 10 років – 401, на термін від 5 до 10 років – 1 830, а до 5 років – 3 527 людей.
З 1 560 заарештованих куркулів та інших «паразитуючих елементів» розстріляли 180. Середняків, одноосібників і бідняків заарештували 3 461 людину і розстріляли 64. Із 1 636 колгоспників до вищої міри засуджено 23.
Головними організаторами голодомору у Донбасі Г.І.Петровський, другий секретар ЦК ВКП(б) України П.П.Постишев (розстріляють у 1938 р), голова РНК УРСР В.Я. Чубарь (розстріляють у 1939), член політбюро ЦК ВКП(б) України М.М. Хатаєвич (розстріляють у 1937), голова ЦКК КП (б) України В.П. Затонський (розстріляють у 1938 році).
Підчас хлібозаготівлі 1932 р. з колгоспних комор вивезли все збіжжя й .посівний фонд. Почався голод. Підрахунки дослідників свідчать, що на початку зими 1932 на середню селянську сім’ю в 5 людей приходилось 5,5 пуда збіжжя, тобто 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба , селяни вирізали худобу, їли буряки, ходили в степ, визбирували мерзлі овочі, їли ховрахів, горобців, граків, а навесні поїли котів, собак, мишей, жаб, їжаків. Містянам було все ж ліпше, бо ті, хто мав роботу на шахтах, залізниці, чи на заводах , отримували продовольчі картки, та все ж і вони бідували, треба ж ділитися на всіх, а родини були багатодітні. Дехто зараз стверджує, що, мовляв, бідували всі. Це брехня , бо виконавці партійних завдань: голови колгоспів, сільрад, комсомольці і активісти, нащадки яких зараз запевняють, що голоду не було, що п’ятиднівки одержували пайки: борошно, олію, пшоно, смалець, крупи. Згідно постанові обкому партії від 22 травня 1933 року виділялось 3 357 добових пайків для сільського партактиву, із них – 778 для секретарів сільських парт спілок, 389 для секретарів ЛКСМУ, 410 для голів сільрад і 1 000 для уповноважених за посівну кампанію. До 75 річчя Голодомору керівництво Красноармійського району на державному рівні опитувало ще живих свідків і потерпілих цього державного злочину. Компартійне керівництво колишнє і теперішнє заперечує Голодомор як геноцид українського народу, та ще й знищило всі документи, бо десятиліттями вбивали в голови наступних поколінь вигадки про «бойові та трудові подвиги комсомолу», про 6 орденів комсомолу, про тріумфальне будівництво першої п’ятирічки – Дніпро ГЕС, ЧТЗ, ХТЗ , Біломорканал тощо. А про мільйони замордованих селян хотіли, щоб людство забуло. Селяни нашого району , рятуючи дітей від голоду, збирали останні цінності родини, їхали в Сталіно у Торгсін та вимінювали на продукти.
Наводимо записи спогадів мешканців Красноармійського і колишнього Селидівського районів свідків голодомору 1932-1933 р. «Це було в селі Новоекономічне. Мені тоді було 15 років. І досі пам’ятаю ті страшні часи, коли хочеться їсти, а їсти нічого. Моя мати померла якраз перед голодом. Батько виховував нас сам. В той неврожайний рік він зарізав нашу годувальницю – корову, щоби було що їсти нам, його дітям і дітям його сестри і брата, а їх було багато. Далі, коли вже їсти було нічого, батько знімав шкіри, які лежали в нього на горищі, і варили з них суп ». «хліб із жолудів з домішками був темно-коричневим, гірким і твердим. Мов каміння. Замість нього я просив суп із картопляного лушпиння з висівок. Я з’їдав по дві череп’яні миски , і , коли мене мама питала - Ну, що, наївся вже?» Я відповідав, що в пузі наївся, а в горлі хочеться ще попоїсти. Ми всі були страшенно худі - одні кістки , обтягнуті шкірою, особливо ребра, а нижче висів випираючи великий живіт»… .(із спогадів Дмитра Маляренка, мешканця Красноармійського району).
« Під час голоду мені було 11 років. Жили ми тоді в селі Воздвиженівка Красноармійського району, Сталінської області. У мене було ще два брата. Батька у нас не було… . Мати працювала в колгоспі дояркою , а ми її шарпали за полу, прохали, щоб дала нам хоч по шматочку хліба , але замість хліба ми їли бавовняну макуху.»Так, голод був страшним. Виснажені люди їли все, що можна: бурячиння, картопляне лушпиння, додавали у хліб , що пекли, тирсу і кору… . Як тільки зійшла трава, почали збирати травку й коріння, перекопували город, знаходили згнивши картоплю, робили з неї крохмаль… І вижили на зло новій владі… . Ловили й саджали у в’язницю тих, хто збирав колоски на ланах, щоби врятувати себе і своїх дітей»
«У перший рік збирання врожаю дали колгоспникам по 20 пудів пшениці на їдця, на другий рік уже було дано менше, а в 1932 році - майже нічого. Та і хліб весь було вивезено. Люди харчувалися в основному вирощеним на своїх городах. Але продуктів все одно не вистачало. Були смертні випадки з голоду , особливо вмирали літні люди і діти» - із спогадів Йосипа Ісая, учителя початкових класів у селі Гришине.
В 1932 році на трудодні в колгоспі «Країна Рад» Сергіївської сільради видавали по два пуди збіжжя, , бідон соняшникової олії і чотири кола макухи. В селі Гришине на один трудодень видавали по 200грам збіжжя, а в відсталих колгоспах - по 100 . В серпні 1932 р. в Гришині залишилось збіжжя по 1,7 кг на людину у місяць, а в селі Михайлівка - лише насіння соняшника - 5 пудів на подвір’я.
Мешканець села Новосергіївка – А. М . Желізняк, згадував, що його батько врятував свою родину від смерті, продавши свої Георгіївські Хрести у Гришині, зароблені у Першу світову війну. От що згадував мешканець села Дача, Старостенко Григорій Ларіонович: «Нас було у батька тринадцятеро дітей, у 1931 нас розкуркулили, все майно випродали, вигнали з хати на другий хутір, ми оселилися у пустій халупі. Старші діти без будь-яких документів розбрелися по світу, а п’ятеро менших були при батькові, мені було шість. Батька як куркуля на роботу не брали. Що їли? лободу, кропову, ящірок, їжаків. Весною 1933-гобуло чогось багато ящірок, їх важко було впіймати , але ми старалися, пекли на вогнищі, ділили між собою. І їли. Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Один з братів спух, а тоді помер. Недалеко од нас була шахта №19, тоді вугілля до стволу возили кіньми. Коли коняку калічило обвалом, ми чекали , поки її вивезуть на кар’єр і обливали карболкою. Як же бридко вона пахла! На шахті люди знали, що гине коняка і один знайомий давав знати нашому батькові . От ми йшли до кар’єру всі: батько, мама і ми, діти, і чекали , поки привезуть коняку. Коли фельдшер з міліціонером зроблять своє діло і від’їдуть, ми й інші люди виходили із засідки .. . Що ж там робилося, жахливо згадати. Хто що урве, відрубає, то й його щастя. Батько біля тієї дохлятини нам подає шматки , ми – в мішок і додому. Вдома їх довго вимочували, а потім солили в діжці. І так вижили.»
Не минуло це лихо й мого села Петрівки. Згадує моя колега, колишня вчителька Пустинської школи Карнаух Марія Сергіївна( 1923 р.н)Тоді вона жила на хуторі Вознесенському Новоселидівської сільради. « Коли закінчилися всі продукти, а у батька опухли ноги, то матінка одвезла останні золоті та срібні речі в Сталіне у Торгсін, а на виручені гроші купила борошна, а я – дев’ятирічна дівчинка з меншою сестричкою виходила до поїзда з возиком за хлібом, а потім працювала в колгоспі: їздила верхи на конячці, а дядько ходив за нею з полкою. Потім від важкої праці та поганих харчів так охляла, що ледве не померла. У колгоспі коней постріляли, а їсти їх не дозволяли, бо вони захворіли на сап. Натомість господарство взялось розводити верблюдів».
Друга х вчителька – Марія Никифорівна Кравченко (1921 р. н) згадувала плачучі, що жила на Дніпропетровщині в селі Нове Підгороднє, де «буксири» ( так там називали комсомольців , котрі вилучали в селян збіжжя, худобу, реманент) розкуркулили їхню родину і вигнали з хати. « У 1933 розпочався лютий голод, два братики опухли і померли, я 12 річна дитина пішла у колгосп , мама скиртувала сіно, а я водила конячку. Коли ж зовсім знесиліла, то старший брат – Трохим забрав мене на Донбас у село Кузьмихайлівку (Тельманівський р-н). Він працював на шахті і водив мене до їдальні, де добросердні тітоньки давали мені недоїдки: картопельку, надкушені шматочки хліба, недопите молочко.» Все це я записала зі слів очевидців голодомору. А ось переді мною власноручні записи ще однієї вчительки нашої школи, мешканки Новоалексіївки – Тетяни Макарівни Єфросиніної (1923-1997) Скільки разів бралась писати цю правду, але так хвилювалась щоразу , що ручка випадала з рук. Лихо тоді панувало в Україні. Нашу родину розкуркулили, з дому в Новоолексіївці вигнали, там більшовики розмістили школу. Все майно: ліжка, дзеркала, комоди, фаетон, коней, худобу випродали, а комісарша – Салиха Пелагея навіть з нас спіднички позривала, бо ж ми не люди, а куркулі. Ми втекли у Красногорівку, батько став працювати на заводі, купив землянку, а тут і голод. Хліб став дорогим, збирали лушпиння, пекли коржі з половою. Зерно на хлібопунктах горіло, але його не давали брати. Коли не було чого їсти, батьки посилали мене на станцію просити з торбинкою. Я навіть просити не могла , соромилась. Як мало давали милостиню, ховалась у бур’яні, їла лопуцьки. З голоду стала пухнути тай кажу мамі Буду помирати»Та приїхала двоюрідна сестра з міста і забрала мене, давала їсти потрошечку, щоби я не померла, ховала харчі від мене під замок, а так хотілося наїстись. А моя тітка, коли стало нестерпно, діти плакали від голоду, то вона завезла їх у місто і покинула на вокзалі, щоб не бачити, як вони помруть, а потім все життя картала себе за цей вимушений злочин і рано померла од мук совісті. Тяжко згадувати своє прокляте дитинство».
У 2008 році 80 - річний Микола Петрович Полупан мені розповідав про події 1933 р. зважуючи кожне слово, як дуже справедлива та інтелігентна людина, Він неначе виправдовував своїх катів -активістів. Ось його розповідь :» У 1928 - 29 роках тодішньому голові Пустинської сільради – Бурику приходив наказ: на таке -то число підготувати стільки - то куркулів , бо прийде вагон або вертушка , щоб везти у Красноармійськ. Якщо у районі в кого-небудь був блат, то його, тобто куркуля, повертали. А як голова сільради не доставить куркулів на висилку, то його самого заберуть. Отак мій батько - Петро Юхимович попав під розкуркулення, все відібрали, викинули з хати і вигнали з хутора і вилучили документи. Як тоді говорили, дали «вовчий білет».У жодному селі не приймали нашу родину і не брали на роботу у колгосп. Опинилися ми в таборі для куркулів у селі Степанівка біля Курахового. Батька ганяли на роботу в радгосп «Бремсберг» побіля Цукурихи , або у радгосп «Металург 5», що у Пустинці. Як злочинця, прийняли на найшкідливішу та найнебезпечнішу роботу в шахту - мишоловню: це такий колодязь , на глибині якого був пласт, у ній вручну качали вугілля. Батько був саночником, дві шлейки попід руками, нашийник, як хомут, на котках баддя з вугіллям, а він, повзаючи на колінах , підвозив це до ствола. Почався голод, нас було п’ятеро, а пайок один. На моє запитання, що їли, Микола Петрович відповів: не було нічого, одні лопуцьки і скотомогильник…» Мені стало моторошно, а Микола Петрович заплакав, як дитина. На той час вони вже жили у Красному, де теж померло багато людей не лише від чуми , а й від голоду. Небіжчиків скидали у общу яму, бо рити окремі могили у живих не було сили. А знайомий мого співрозмовника, Корнієнко, говорив, що у сусідній Селидівці були й випадки людоїдства.
На такі нелюдські муки сталінський режим приговорив трудівника і годувальника людства – українського селянина. А в той час один із сталінських виконавців Голодомору в Україні – М. Хатаєвич зухвало заявив : «Поміж нашою владою і селянством іде жорстока боротьба, не на життя, а на смерть. Знадобився голод, щоби показати їм, хто тут хазяїн. Боротьба обійшлася в мільйони життів і ми виграли війну!» На голод як на спосіб виховання селянства, дивилось все керівництво України: П.П. Постишев, Л.Л. Каганович, Г.І.Петровський, В.П. Затонський. Ще більш відверто висловився К. Ворошилов : «Ми пішли свідомо на голод , тому що нам був потрібен хліб, але жертвами голоду були нетрудові верстви населення та кулацтво».
Так, у Донбасі голод і, зокрема, в Красноармійському районі, голод не набрав такого масштабу , як на Дніпропетровщині, Полтавщині, Харківщині, Одещині і т. д., бо промисловість одержувала державну підтримку. Забезпеченням робітників і службовців Новоекономічного рудника займався відкритий кооператив (ЗКК), котрий у 1933 р. було реорганізовано у відділ робітничого постачання (ОРП). Під підсобне господарство виділено 600 га землі. 25 грудня 1933р. вийшла Постанова РНК «Про розгортання індивідуального робітничого огородництва», згідно якому «йдучи на зустріч бажанням робітників» партія нагородила гірників ще й городами. В 1934 р. в УРСР планувалось виділити таких земельних ділянок на 500 тис. людей, із них на 250 тис. – на Донбасі.
Саме тоді робітникам шахт Новоекономічного рудника дозволено було мати особові підсобні господарства (городи), які переважно використовувались для вирощування овочів, переважно картоплі. . Ініціатива належала секретарю Донецького обкому партії - С.А. Саркісову і сприяла вирішенню продовольчого питання. Спочатку ці земельні дільниці , площа яких становила від 0, 25 га до 0, 06 га, не обкладалась податками і давалась на 5 - 7 років.
Крім того, робітники по талонам одержували продукти харчування (хліб, сіль, цукор, макарони, крупи). Добова норма хліба для підземних робітників становила 1200г, для тих, хто працював на поверхні – 1кг, для їхніх жінок - 300г, для дітей – 400г. Перед спуском у копальню видавався одноразовий талон на обід у шахтній їдальні( борщ, каша, котлета, чай і 200 г хліба). Добова норма робітника на будівництві динасового заводу у селищі Гришине і Синявського водосховища побіля с. Новоекономічне становила 1 200г.
Для порівняння – отримання одного робітника Нелепівського рудника в 1905 р. коштувало господарям 10 карбованців 45 коп. («700 г житнього борошна, 136 г пшеничного борошна, 204 г крупи, 13,6 г олії, 41 г солі, 27,3 г цукру і 614г м’яса»). Столова дієта юзівських гірників у 1905 складалась так: сніданок – каша з хлібом, обід – борщ, каша, 200 г яловичини, вечеря – все, що залишилося від сніданку і обіду». За словами сучасників, шахтарі тоді харчувались «не гірше петербурзьких студентів»
Середньодобове споживання м’яса на душу населення в СРСР скоротилось з 150 г у 1926 р. до 40 г у 1933.
Документально доведено про голодування у Донбасі лише у звіті про медогляд на Щербинівському руднику (24 лютого 1933 р.

, в якому проінформовано про 50 випадків звернення хворих гірників в наслідок систематичного недоїдання.
За офіційною інформацією того часу в Донецькій області було зареєстровано лише 1008 голодуючих сімей. Згідно обробки мартирологічних матеріалів Держархіву Донецької області в населених пунктах Гришинського та Селидівського районів було знайдено документи , стосовно громадян , причиною смерті яких був голод. В Гришиному зареєстровано – 26, в селищі Селидівка – 13(10 дітей), в селищах Новоекономічного і Гродівського рудників – 61(31 дитина).
Завдяки діяльності громадського руху та підтримки Красноармійської РДА до 75 – річчя Голодомору в нашому районі 8 населених пунктів визнані постраждалими від голодомору 1932-1933рр.: Лисовка , Новопавлівка, Даченське, Пустинка, Петрівка, Красне, Удачне, Сергіївка. Підрахунку жертв у 30 роки ніхто не вів, а навпаки приховували. З метою увічнення пам’яті жертв в селах Петрівка, Даченське та Гродовка відкрито пам’ятні знаки з написом: « Пам’яті жертв Голодомора »

МІЖ ЛЕГЕНДАМИ І РЕАЛЬНІСТЮ… (частина перша)
КОЛОНІЗАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ БАХМУТСЬКОГО ПОВІТУ НА ПРИКЛАДІ ОКРЕМИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ СУЧАСНОГО ПОКРОВСЬКОГО РАЙОНУ (кінець ХVIII – початок XIX століть).

«Сільські легенди, спогади, припущення та перекази проти наукових фактів й офіційних джерел - це був справжній краєзнавчий батл між селянами-патріотами та дослідниками-істориками» - перемогли патріоти…

Прискореному процесу масової колонізації Донецького краю в другій половині ХІХ століття багато в чому сприяв той факт, що його територія була вже частково заселена запорізькими козаками. Розкидані по донецькому степу, по берегах степових річок та по схилах численних балок і ярів козачі зимівники послужили відмінними покажчиками для майбутніх казенних слобідок. Їх засновниками, так званими осадчими, часто ставали мешканці цих зимівників. Найбільш показовими прикладами цього є села Андріївка і Олексіївка Великоновосілківського району, які виникли на місці зимівників Андрія Салогуба і Олексія Петренко, наявність яких підтверджено цілою низкою документів. Якщо дещо абстрагуватися від численних легенд, «спогадів та переказів», і відвертих байок про перші поселення і перших переселенців на територію сучасного Покровського району, то вимальовується наступна картина.
ГРОДІВКА.
Гродівка - найстаріший населений пункт Покровського району. Існує кілька версій його виникнення. Офіційно ж вважається, що Гродівка була заснована в період Нової Січі в 1750 році, як поселення запорізьких козаків. Питання тільки в тому, що це було спочатку: зимівник, опорний оборонний пункт чи поселення вільних людей?
Про зимівник у Холодній балці (сучасна територія селища Гродівка) згадує Д.І. Яворницький при описі Кальміуської паланки в «Історії запорозьких козаків»: «У ній було відомо два села – Ясеновате і Макарове, і двадцять вісім зимівників: у Лозоватому яру на Тересі, Широкому, на Кам’янці, в балках Холодній, Сухій…»
На користь прихильників версії, що Гродівка засновувалася, як фортеця, свідчать наступні аргументи. На картах Іллі Бібікова (1749 рік) і «Житла і зимівники запорізьких козаків» (1750 року) на «старому колишньому кордоні» вказана «фортеця в верхів’ях Казенного Торця».
Але є і інша версія. «В цій [Гродівській] церкві вівся літопис, в якому значилося: село Гродівка засноване на початку XVIII століття вихідцями з куренів запорізького козацтва…» і далі перераховувалися прізвища козаків: Сердюк, Спесивий, Пишний, Сивокоз, Сидоренко, Петренко, Собакар, Кириченко, Судак, Моргун, Безручко, Дикий… - так написав у своїй книжці «Безсмертна душа України» Ф. Моргун (книга 1994 року).
За офіційною версією лише після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році за указом генерал-губернатора Азовської губернії В.О. Черткова сюди, у Холодну балку, стали насильно переселяти козаків і селян з довколишніх хуторів і зимівників. «Запорожцы, согласно видам и желанию губернатора Черткова, со всех сторон стали стягивать к себе на жительство семейный и оседлый народ малороссийской нации».
Той же Феодосій Макаревський стверджує, що в 1788 році в казенній слободі Гродівка вже проживало 800 осіб «малоросійської нації обох статей». За словами відомого російського історика В.І. Семевського, Гродівка – це «цікавий приклад перетворення запорізько-го селища в казенну слободу». Більшість істориків вважать, що казенне село Гродівка було засновано в 1780 -1790 роки. Радянський історик В.М. Кабузан вважав, що Гродівка була заснована ще пізніше – в період з 1787 по 1792 роки.
Хто саме заснував село, ким були ці люди і звідки вони сюди потрапили?
Коли у жителів Гродівки виникла потреба у своїй церкві, то для клопотання про дозвіл на будівництво храму громада слобідки обрала своїх повірених в особі отамана Філіпа Сердюченко, сотника Івана Малого, козаків Остапа Павлика, Лук’яна Сивого і Михайла Нестеренка. Завдяки саме їхнім зусиллям 16 травня 1793 року Преосвященний Іов Феодосійський і Маріупольський дозволив і благословив влаштувати в казенній слободі церкву в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Про це згадує Феодосій Макаревський в «Материалах для историко-статистического описания Екатеринославской епархии» (1880 рік). На 17 квітня 1793 року в казенній слободі Гродівка проживали 438 чоловіків та 369 жінок, а в 1799 році відповідно – 418 чоловіків и 381 жінка.
В Державному архиві Харківської області зберігаються «ревизские сказки» (переписи) повітового міста Валки Харківського намісництва. Валківська сотня до 1765 року входила до складу Харківського слобідського козацького полку. В 1780 році в місті Валки проживали 5 446 осіб, з них - 5 016 військових обивателів.
Військові обивателі - велика станова група в Україні, що існувала до селянської реформи 1861 року і складалася з потомків колишніх козаків слобідських (слобожанських) козацьких полків, створених в XVII столітті (1651-1659 роки). Походження назви належить до 1764 року і пов'язане із знищенням політичної автономії України та зміцненням влади самодержавства. За імператорським маніфестом від 28 липня 1765 року, у зв'язку з «переформуванням» козацької служби, полкові слобідські містечка відтоді належало називати державними військовими слободами, а їх жителів — військовими обивателями.
Відповідно до указу генерал-губернатора Харківського намісництва ясновельможного князя Григорія Потьомкіна від 26 серпня 1787 року отаман Філіп Сердюченко і козак Остап Павлик були переселені в Бахмутський повіт Катеринославського намісництва.
Згідно цього ж указу були переселені з міста Валки також наступні військові обивателі: Бондар (Бондаренко), Бурлученко, Зоренко, Костенко, Карамушка, Кравченко, Манойленко (Манойло), Момот, Мельниченко, Наріжний, Павлик, Нікітенко, Педченко (Педик), Пилипенко, Руденко (Рудь), Сердюченко, Сивокоз, Сопельник, Ткаченко та інші. Пізніше (вже в 1794 році) до них приєдналися Лінник, Ушкварок, Орлик та інші.
Список прізвищ жителів казенного села Гродівка ХІХ століття в більшій частині збігається з «ревизскими сказками» міста Валки 1781 і 1811 років. Більш того, згідно останнього перепису у місті Валки серед найбільш поширених прізвищ зустрічаються і «гродівські» - Сердюк, Сердюченко, Павлик, Нестеренко, Сидоренко, Сивокоз, Безручко, Безпалий, Зоренко…
СЕЛИДІВКА.
Подібну картину можна спостерігати і на прикладі казенної слобідки Селидівки. Ця місцевість з давніх часів вважається козацьким займищем. Так за однією з легенд на березі річки Солона жив запорожець Губа, який займався скотарством та хліборобством.
Згідно ж з офіційною версією, ще у 1770-1773 роках за розпорядженням Новоросійської канцелярії в колишніх козацьких займищах тимчасово оселили молдавани та волохи (полонені під час військової компанії 1768-1774 років). Буцімто саме вони і заснували перше поселення на місці сучасного міста Селидове.
Але тільки у 1782 році вже Бахмутська провінційна канцелярія вирішила утворити «поблизу яру Паліївського» (сучасна територія міста Селидове) «державну військову слобідку» Селидівку. З цією метою сюди переселили козаків з Миргородського полку (до слова цей слобідський полк був розпущений саме в 1782 році) і державних селян із Чернігівської та Харківської губерній. Згідно ж з радянською історіографією сюди, «рятуючись від кріпосницького гніту», бігли «селяни з південноросійських губерній».
В 1788 році було проведено межування під дачу слободи Селидівка. Згідно з тим актом «казенним поселянам» Селидівки дісталося в користування 11 928 десятин землі.
В кінці XVIII століття мешканці цієї слободи під керівництвом волосного писаря Д.В. Глушичова стали клопотати про відкриття в себе самостійного приходу і будівництва церкви святителя Миколи Чудотворця. Уповноваженими від громади були обрані старшина О.Папета, виборний Ф. Рибальченко та І. Боровко і С. Рева. 13 травня 1798 року протоієрей П. Расевський «по надлежащему чиноположению» освятив місце під церкву, положив закладку її будівництва та встановив хрест. А вже 18 липня 1798 року диякон Федір Курилов, з проханням Селидівської громади, був «произведен в священника в слободу Селидовку к строящейся Свято-николаевской церкви». У 1797 році у слободі державних селян Селидівка мешкало вже 510 чоловіків та 417 жінок, переважно це були українці.
Звідки вони потрапили?
Згідно з документами про переселення військових обивателів в Бахмутський повіт Катеринославської губернії з міста Охтирка Сумської повіту Харківської губернії в 1796-1797 роках в Селидівку були переселені козаки Охтирської сотні Охтирського слобідсько-го козацького полку. А саме: Беленніченко, Бірюк, Бова, Божко, Бурдуненко, Глушенко, Горбоконь, Гузенко, Димченко, Жила, Кобзар, Колесник, Кривонос, Масло, Павленко, Сергієнко, Сидоренко, Тищенко, Хацько, Хоменко та інші (далі буде).