* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Українське козацтво на території Донеччини

В этой теме обсуждаются вопросы, связанные с краеведеньем в пределах Донецкой области и не только.

Модераторы: slc, Краевед

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 00:46

ЧУЖИНЦІ ПРО УКРАЇНУ


Лоутон Ланцелот. ДУХ ВОЛІ – ПОРЯТУНОК ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

(Написане у 30-х роках ХХ століття у Великій Британії)

Ланселот Лоутон.

У нашій майбутній книзi публiкуються доповiдi про Україну британського журналiста, історика Ланселота Лоутона – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо–українського комiтету – “Українське питання” та “Україна: найбiльша проблема Європи”. Матерiали доповiдей були опублiкованi в британських виданнях i вiдбивають погляди автора на iсторiю українського народу з найдавнiших часiв, його боротьбу за незалежнiсть, а також роздуми щодо ролi й мiсця України в європейськiй сiм’ї народiв.
Ланселот Лоутон, шанований лондонський публіцист, любив Україну, як Лермонтов свою батьківщину, — просто так, «но странною любовью». Імовірно, він бував в Україні до Першої світової, а можливо, й ні; він не спілкувався з діячами УНР в екзилі і вся його підвищена зацікавленість Україною грунтувалася лише на «спортивному інтересі» дослідника Східної Європи. Дивує, що Лоутон, підданий імперії, обстоював незалежність України — фактично колонії іншої імперії, радянської, причому в таку епоху, коли Україна була розчленована між чотирма державами і самостійність бодай якоїсь із її частин абсурдно було навіть припускати.
Перший із виявлених текстів Ланселота Лоутона датований травнем 1935 року (це була промова «Українське питання», виголошена на засіданні при Палаті громад Великої Британії), другий — 1939 роком (стаття»Україна — найбільша проблема Європи» у «профільному» журналі «Східна Європа та сучасна Росія», який видавав сам автор). Додатком до «Українського питання» стали міжнародні договори, які де–юре визначають правове становище України, але де–факто, як доводить дослідник, не виконуються ні Польщею, ні тим паче Радянським Союзом. «Кількість українців в Україні, — писав Лоутон, — становить 38 мільйонів. Крім того, багато українців мешкає за межами батьківщини; загальна кількість їх у світі складає понад 45 мільйонів. Отже, йдеться про народ, який чисельністю дорівнює англійцям і, як бачимо, живе на території, що набагато перевищує Велику Британію. І якби Україна об'єдналася і стала вільною, відмежованою від Росії, то це була б найбільша і найбільш заселена держава у Східній Європі». «Проте стирання (її Росією) з лиця землі проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та в переказах... Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кількасот років тому, — це може здатися неймовірним, — пише англійський дослідник у 1935 (!) році. І далі: — Отже, українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у сучасній історії».
Ланселот Лоутон став ініціатором створення в ті часи у Лондоні Англо–українського комітету, серед членів якого не було жодного українця. Ніякої особливої політичної ролі комітет не відігравав і, як вважає сучасний український історик Сергій Кот, не виконував «замовлення» британського уряду. Це, радше, був «клуб за інтересом», який лише прагнув гучніше заявити про важливість «українського питання» політичним колам. «Комітетчики», попри все, переконували, що «з українською проблемою пов'язані не лише наші почуття, а й важливі британські інтереси».
„Якою має бути позицiя Великої Британiї? Наша позицiя, я вважаю, – писав Л. Лоутон, – повинна бути та, що й в українцiв. Ми повиннi стояти на боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.
Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв’язувати в новому дусi i новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими та сильними нацiями”.
Дивним чином в цих словах британського журналiста, виголошених ним напередоднi Другої свiтової вiйни, були сфокусованi головнi принципи творення майбутньої об’єднаної Європи, згодом втiленi в життя європейськими нацiями.



Українське питання

Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проб¬лема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова “Україна” та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це “стирання з лиця землi” проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, – це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв. Отже, українська проблема – це приклад одного з найбiльших полiтичних шахрайств у нашiй iсторiї; i стосується вiн землi, яка, хоч i зовсiм не так вiддалена, та майже так само невiдома нам, як свого часу були невiдомi екзотичнi країни Азiї або Африки.

Етнiчна Україна в 3 – 4 рази перевищує площею Велику Британiю й займає суцiльну територiю вiд Карпат до Кавказу. Бiльш нiж двi третини цiєї територiї належать Радянськiй Росiї, одна шоста – Польщi, решта – Румунiї та Чехословаччинi. Таким чином, Україну розчленовано й подiлено мiж чотирма державами; перед вiйною вона належала лише двом – Росiї та Австро–Угорщинi. Кiлькiсть українцiв в Українi становить 38 мiльйонiв, з них 31 мiльйон у Радянськiй Українi та 5 мiльйонiв у Польськiй Українi. Крiм того, багато українцiв мешкає за межами батькiвщини; загальна кiлькiсть їх у свiтi складає понад 45 мiльйонiв. Отже, йдеться про народ, який чисельнiстю дорiвнює англiйцям i, як бачимо, живе на територiї, що набагато перевищує Велику Британiю. І якби Україна об’єдналась i стала вiльною, вiдмежованою вiд Росiї, то це була б найбiльша й найбiльш населена держава у Схiднiй Європi. Не буде перебiльшенням сказати, що за таких обставин Україна переважала б своїми ресурсами будь–яку iншу країну Схiдної Європи; звичайно, в цьому порiвняннi я беру лише Європейську частину Росiї, тобто без Сибiру.

Українська проблема – це не проблема щойно народженої дрiбної меншини з її дитячими хворобами. Її коренi сягають античних часiв. Тому я мушу коротко зупинитися на iсторiї, перш нiж перейти до сучасного становища, оскiльки розумiння iсторичного тла тут буде суттєвим для оцiнки теперiшньої ситуацiї.

Як виникла українська нацiя? Коли заходить мова про до¬європейський свiт, ми завжди маємо на увазi перш за все Грецiю та Рим. Ми забуваємо, що те, що тепер називається Україною, тодi також було однiєю з найважливiших i найжаданiших територiй. Тут, у скiфiв, за вiсiм столiть до Христа, греки заснували потужнi торговi колонiї по берегах рiки, яку ми знаємо тепер як Днiпро; одне з мiст у її гирлi називалося “квiтучим”. Геродот писав, що, зважаючи на силу–силенну рiзноманiтної риби та надзвичайну родючiсть прилеглих земель, Днiпро є найпродуктивнiшою пiсля Нiлу рiкою в усьому свiтi. Це звiдси, з берегiв Днiпра, в пiзнiшi часи просувалися на захiд рiзнi народи схiдного походження, якi прославились в iсторiї, а декотрi виявились чи не наймогутнiшими ворогами Римської iмперiї. Історики не мають єдиної думки про те, яким чином iз цих переселень i перемiшувань постала слов’янська раса. Та нiхто, я гадаю, не заперечує, що на територiї Росiї слов’янська раса вперше визначилася в Українi.

Як же вiдбулося роздiлення схiдних слов’ян на двi гiлки – українську та росiйську (великоросiйську)? Починаючи з ІХ столiття, сюди вторгаються завойовники з Заходу – так само, як ранiше вони приходили зi Сходу. Це були варяги, що складалися з шведiв, датчан, фризiв, англiв та норманiв; вони прагнули дiстатися Пiвдня. Київ вони застали вже поважним мiстом, багатим данником могутньої й культурно розвиненої Хозарської iмперiї, населення якої сповiдувало iудейську вiру; столиця Хозарiї була розташована в гирлi далекої Волги. Варяги при¬йшли торгувати з слов’янами та фiнами – i залишились правити ними. Так виникло Київське князiвство, що пiзнiше почало називатись Україною.
Це був непересiчний народ, сильний й шанований iншими народами, з якими вiн пiдтримував постiйнi взаємини. Тогочаснi нiмцi вважали, що культурним рiвнем українцi не поступаються Вiзантiї, з якою мають тiснi стосунки; а iноземцi, якi побували в цiй країнi ще до навернення її в християнство, бачили тут переклади Нового Заповiту.
Українцi справедливо посилаються на Київську “Русь” як на колиску своєї нацiї. Фактично ця територiя почала звично називатись Україною з ХІІ столiття; це слово означає аванпост, вiддалений край, границю. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордонi з Азiєю. Кiлька столiть вона вiдчайдушно захищалась вiд лютих атак азiйських орд, та врештi–решт пiдпала таки пiд татарське панування.
Последний раз редактировалось Козарлюга Сб янв 21, 2012 00:54, всего редактировалось 2 раз(а).

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 00:50

Продовження:

Тут ми пiдходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливiсть зумовлена тим, що бiльшiсть росiян ставляться до України вкрай ненауково й нешляхетно; вони не бажають навiть припустити, що iснує такий народ – українцi. Внаслiдок розорень, спричинених вiйною та вторгненням, з ХІІ столiття починається вiдплив населення з родючих українських степiв; цей вiдплив вiдбувався двома потоками: один – у пiвнiчно–схiдному напрямку, iнший – у захiдному, до Галичини та Волинi. Новi захiднi землi новоприбульцi назвали “Малою Руссю” – так уперше з’являється ця назва.

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два народи жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо–фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище пер¬шого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiйська, або великоросiйська, люднiсть – типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.
Навiть Ключевський, росiйський iсторик–класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов’янського типу. Таким чином, iсторик чiтко вiдрiзняє “великоросiйську” люднiсть вiд “пiвденноросiйської”, тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсторiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропейську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.
Платонов – росiйський, а не український iсторик – сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно–Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар’єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш монгольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, належали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добиралася до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фантастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйниками, а друзi – лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Вони проти союзу Польщi з Україною”, а потiм додав задумливо: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”. На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони заснували демократичну вiйськову республiку – один iз перших при¬кладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Вели¬кiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмельницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поля¬ками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi державнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд примiтивної, вiдсталої Московiї, Україна була високорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: “Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi. ... Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п’ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму”.

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин нi з польським коро¬лем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої боротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки на боротьбу, i 1764 року Катерина Велика скасувала нарештi гетьманство й позбавила козакiв останнiх їхнiх привiлеїв. Пiд час кiлькох подiлiв Польщi, що вiдбувалися мiж 1772 та 1795 роками, Україна також була роздiлена: Галичина дiсталась Австрiї, а бiльша частина України вiдiйшла до Росiї.
Тепер ми бачимо, що українська нацiя – це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров’ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно виявлялась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно членували й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 00:51

Два рiзнi народи

Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси й росiяни – один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе „РУСЬКІ”, а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, „РУССКІЄ” . Росiяни твердять, що саме тому й називають себе „русскiми”, що насправдi тотожнi з українським народом.

Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обрун¬тувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?

Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Коршрозв’язував це питання так:
„Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн русь¬кий, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: „Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого”.
В iншому мiсцi Корш зауважує: „Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння – не завжди щирого – серед наших теоретичних i практичних полiтикiв”.
Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ.

Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь того часу – це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов’янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.

В першому Новгородському Лiтописi записано: „Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй”. Звiдси ясно, що Галич – це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 „вони (новгородцi) випровадили князя Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш – iди до свого батька на Русь”. І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.

Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: „І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь” (в роцi 1167) „... вiн (московський князь) iде з Москви на Русь”. З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.
Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ–ХІІІ столiттях, назва „Русь” i „Руська земля” означала землi Києва, Чернiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених схiдними слов’янами.

Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i московських князiв „руськими князями”; але це означало лише, що тi князi були нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Моно¬маха. То було посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi князi володiли, були населенi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи русичами).

Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько–Волинських, а не Владимиро–Суздальських земель, i кровнi родичi київського народу в Галичi (Галичинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi (або Карпато–Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю – росiяни, коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини в свiдомiсть багатьох iноземцiв.

Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут знову ми розкриваємо джерело багатьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв представляють окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 01:04

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/7/34771/
http://www.ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D ... 0%BD%D1%8F

Великоросiя й Малоросiя

Назву „Великоросiя” росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву „Малоросiя” – до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.
Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзантiйське походження. В 1299 роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву „Мала Русь”. За грецьким розумiнням, Мала Русь означає „справжня Русь”, “власне Русь”, на вiдмiну вiд Великої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували „Мала Грецiя”, що означало власне Грецiю, i „Велика Грецiя”, до якої входили всi колонiальнi територiї Грецiї.

Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн продовжував уживати титул „Митроплит Київський i всiєї Русi”. Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право – Митрополит Київський i всiєї Русi.

В XIV столiттi назвам „Мала Русь” i „Велика Русь” знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати „самодержцем усiх Руських земель”. На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою „Мала Русь”, а другому вiддана решта територiй пiд назвою „Велика Русь”. Тож прецедент був пошанований: префiкс „Мала” залишено важли¬вiшому з двох районiв – правлячому центровi.

В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе „з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi”. На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський – колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.
Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина – пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва,Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини – i то лиш на короткий час – жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе „Царем Русi”; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе „Правителем Русi” – на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.

В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi–України й проголосив себе „монархом i самодержцем Русi”. В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, „Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм московської полiтики”. Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з–помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр’ям i пiдступно використала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.

Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на виразний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю.
І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в практику назва „Росiя” на означення держави, а „великороси” – її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ – московськими людьми.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 01:05

Україна

Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили термiнологiчне значення слiв „Малоросiя” i „Великоросiя” i, граючи на префiксi “Мало–”, намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiкся вiд цiєї назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправдана, бо “Україна” не менш iсторична назва, нiж “Русь”. Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення – українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир Глiбович, князь Переяслава, „Україна оплакувала його вельми”, i що в 1189 роцi князь Ростислав „пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну”. Далi посилання на Україну знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi походи гетьмана Наливайка, гово¬риться: „В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг українцям, коли розбрат прийшов в наш український край”. Як синонiм “Русi”, “Україна” була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках, географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi українських студентiв записували тут як „нацiональнiстю Русин з України” (natione Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi Парижу назвою „Ucraina” позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом. Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком, поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України» ; у прокламацiї гетьмана Брюховецького 1668 року говориться: «Україна наша улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити».

Треба додати, що до 60–х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: „Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде”. Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням по¬вторюють це твердження без найменшого зусилля довести його науково.

Хоча назва “Україна” була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву “Русь”; так само, в Галичинi й Буковинi “українець” замiнив “русина” й “руського”, що були стародавнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро–угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити “русина” “українцем”, та нiчого з того не вийшло.

Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi – українцi. Вони мали повне право це зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова назва, яка iснувала побiч старої принаймнi пiсля ХІІ столiття.
Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно вiдкинутi.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 01:07

Расове походження

Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси. Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з’являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?

Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик–класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов’янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: “… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов’янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi”.

З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключно слов’янське походження.

Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обрунтованих суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що великороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших – А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.

В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему такими словами: “Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов’янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв) очевидна:

1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов’язанi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.
2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.
3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.
4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звич¬ки, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед великоруського населення.

Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.”

Мова

По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як–от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала “праслов’янська мова”, спiльна для всiх слов’ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов’янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.

У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо–Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно–захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з’яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може роз¬глядатися як „всеросiйська”. Звiт закiнчувався рекомендацiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.

В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб українська лiтература користувалася тими самими правами, що й росiйська, щоб Св. Письмо було перекладене українською мо¬вою, щоб навчання в початкових школах України проводилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.

Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль–Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук – найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, – це було б зайвим. Я тiльки хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: „Зрiлiсть мови, з погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етно¬графiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв – це така само мова, як i великоруська”.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Сб янв 21, 2012 01:09

Зв’язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем

Досить звернутися лише до росiйських iсторикiв, щоб переконатися, що вiд самого початку зв’язки мiж Московiєю й Руссю, тобто мiж Пiвнiччю й Пiвднем, були слабкi. Ключевський каже, що „в особi Андрiя Боголюбського великорос уперше виступає на iсторичну сцену” – i додає: „той виступ не можна вважати щасливим”. Йдеться про того самого Андрiя Боголюбського, що органiзував похiд iз Суздаля на Київ i в 1169 роцi спустошив його. Внаслiдок тiєї наруги й дедалi бiльшої зневаги його наступникiв до Києва, додає Ключевський, вiдчуження мiж Пiвнiччю й Пiвднем стало постiйним.

Ключевський стверджує, що Москва була етнiчним центром великоруського роду. Народи, яким судилося творити Московiю, протягом довгого часу були затиснутi мiж Волгою та Окою. Шлях на пiвнiч вiд Волги їм заступали колонiсти з Новгорода, напiвосiлi розбiйники; вiд пiвнiчного сходу, сходу й пiвдня вони були вiдтятi чужими їм народами, а дорогу на пiвдень i на пiвденний захiд закрила об’єднана Польсько–Литовська iмперiя. Москва будувалася саме тим населенням мiж Окою й Волгою, яке, за Ключевським, було надiйно iзольоване вiд Русi, тобто України.
Гiлка руської династiї на пiвночi попала пiд вплив татарсь¬ких звичаїв, якi вже мали багато спiльного з звичаями угро–фiнського населення того краю, i якраз iз тiєї мiшанини племен слов’янських прибульцiв з мiсцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Цим, мабуть, можна пояснити, чому правителi на Пiвночi стали деспотами з безконтрольним бажанням панувати на iншими i звiдки взялися в їхньому характерi дика войовничiсть i непоступливiсть. Коли в 1654 р. iсторiя звела українцiв i москвинiв лицем до лиця i треба було складати договiр, мiж ними не було нiчого спiльного, що їх зближувало б. Обмiн думками йшов через перекладачiв. Українцi називали себе руськими, народом з Русi, а москвини – москвинами, тобто людьми з Московiї. Хоч обидвi сторони визнавали православну вiру, вони не вiдчували, що у них є спiльна релiгiя. Для україн¬цiв цар був тiльки схiдним православним царем, але не руським царем, бо тiльки вони були руськi, i нiякий цар не мав влади над ними.
Культура на Пiвночi i на Пiвднi

Культура на Пiвночi була започаткована й пiдтримувалася Пiвднем; iншими словами, українцi були тими першими, хто занiс науку до великоросiв. Україна як ближча до Заходу тримала постiйний зв’язок iз європейськими осередками науки. Московiя, навпаки, замкнулася сама в собi й не дозволяла своїм пiдданим виїжджати за кордон. Росiйськi вченi не заперечують заборгованiсть їхньої країни перед Україною. Їхнi публiкацiї на цю тему могли б скласти не один том.
В усiх сферах науки, мистецтва, майстерности, орфорграфiї, поезiї, права, одягу й звичаїв у Московiї переважали українськi впливи. Вже в 14–му столiттi багато українцiв працювали в Москвi вчителями. В XV–XVI столiттях переклади захiдних книг доходили й до Москви, але тi переклади робили українцi. Друкованi руською мовою книжки вживалися як пiдручники в Московiї.

Пiсля пiдписання Переяславського договору мiж Україною й Москвою у 1654 роцi українськi впливи на Пiвночi зросли ще бiльше.

В працi „Феофан Прокопович”, написанiй у 1881 роцi, професор Морозов, росiянин, пише (стор. 61), що Петро Великий бачив, як безнадiйно вiдставало московське духовенство вiд київського в справах освiти, i що в Москвi не було компетентних людей для навчання церковного причету, а отже було необхiдно шукати поради у науковцiв з Києва. У своїй Истории российской литературы академiк Пипiн (також росiянин) писав: „У XVII столiттi новi сили з’явилися i врештi взяли гору в московському культурному життi; тими силами були: освiта, лiтература й загальна культура, що розвинулися в Пiвденнiй Русi, особливо в Києвi. Справжнiх особистостей своїх не було, i Москва мусила закликати київських мужiв для наукової та педагогiчної працi”.

Петро Великий посилав людей до Києва й Чернiгова вчитися друкарського мистецтва. В першiй половинi XVIII столiття українських студентiв призначали викладачами Московської Академiї. В XVII столiттi українцi займали всi високi посади в країнi. В 1786 роцi в Росiї були запровадженi державнi школи, i вчителями в них були українцi. На той час Київська Академiя була за всiма ознаками вищою школою вчителiв для Великої Росiї.

Балканiзацiя


Існує думка, що визволення нацiональностей СРСР може призвести до „балканiзацiї Росiї”. Цей не дуже ясний термiн означає подiл Росiї на багато дрiбних держав, якi своїми безупинними суперечками загрожували б мировi в Європi. Щоб побачити хибнiсть такого аргументу, досить пригадати, що всi балканськi держави (Югославiя, Грецiя й Болгарiя) займають площу 185 тис. кв. миль, тодi як площа самої України становить приблизно 360 тис. кв. миль; i що все населення тих трьох балканських країн складає цифру 26 мiльйонiв, тодi як у Радянськiй Українi живе 36 мiльйонiв українцiв, а всього їх у свiтi 48 мiльйонiв. Тобто територiя й населення самої України вдвiчi бiльшi, нiж на всiх Балканах. І ще треба мати на увазi, що при визначеннi балканських кордонiв часто iгнорувалися нацiональнi iнтереси, бо переважали полiтичнi й стратегiчнi мiркування.

Природнi ресурси

Про сировиннi ресурси України можна скласти уявлення з того, що в 1934 роцi вона займала: по видобутку нафти – 8–е мiсце в свiтi, по виробництву гiдроенергiї – 4–е мiсце, кам’яного вугiлля – 4–е мiсце, чавуну – 1–е мiсце, залiзної руди – 3–є мiсце, цукру – 4–е мiсце.
Україна дає приблизно 4% свiтового видобутку нафти, що становить майже 5766 мiльйонiв тонн.


Середньорiчне виробництво сiльськогосподарських культур

Свiтове виробництво,
млн. тонн Частка України
в свiтi, % Частка України
в СРСР, %
Пшениця 138 7,8 45,0
Кукурудза 110 3,2 80,0
Картопля 197 9,7* 25,0
Жито 47 16,6 35,0
Ячмiнь 41 11,7 65,0
Овес 64 5,6 25,0


Поголiв’я худоби – в порiвняннi з загальною кiлькiстю по СССР

СРСР,
млн. Україна,
млн. Україна/СССР,
%
Конi 15, 4 5,0 32,5
Велика рогата худоба 45,8 12,0 26,2
Свинi 25,0 8,0 32,0
Вiвцi 61,1 16,0 26,2


Основнi об’єкти експорту
(з територiї сучасної Совєтської України), млн. тонн:

1913 р. 1934 р.
Вугiлля 7,2 19,7
Зерновi 4,5 1,0
Руда 1,07 0,98
Сталь i чавун 1,6 3,37
Цукор 1,0 0,64

Аватара пользователя
Хранитель
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 701
Зарегистрирован:
Вс янв 02, 2011 11:50

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Хранитель » Сб янв 21, 2012 22:58

Тема покрылась тиной ....
Иногда верно поставленный вопрос уже является ответом

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Вс янв 22, 2012 01:27

Хранитель писал(а):Тема покрылась тиной ....

Бачу, що Ви боїтеся серйозних тем?

Аватара пользователя
biofoton
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2651
Зарегистрирован:
Ср фев 02, 2011 01:05

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение biofoton » Вс янв 22, 2012 13:11

Никто не бится серьёзных тем, просто Вы материал выложили не по теме. Это же форум, а не бар, где всё в кучу можно свалить. Людям сложно ориентрирваться. Человек хочет прочитать про казачество на территории Донецкой обл, а попадает на простыни про балканизацию и рассове походження. Мне уже пожаловались знакомые.

Аватара пользователя
L.V.
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 497
Зарегистрирован:
Ср фев 09, 2011 22:10

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение L.V. » Вс янв 22, 2012 16:15

Интересно, сколько УМНЫХ людей уже успешно привлечено на форум благодаря последним "простыням", выложенным уважаемым Козарлюгой? И сколько еще подобных текстов нужно выложить, чтобы это таки сработало? :)

В помощь уважаемому Козерлюге: Галичанець М. Москвино-великороссо-русська тюркська кипчацька ординська нація
А степная трава пахнет горечью...

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Вс янв 22, 2012 16:18

biofoton писал(а):Никто не бится серьёзных тем, просто Вы материал выложили не по теме. Это же форум, а не бар, где всё в кучу можно свалить. Людям сложно ориентрирваться. Человек хочет прочитать про казачество на территории Донецкой обл, а попадает на простыни про балканизацию и рассове походження. Мне уже пожаловались знакомые.

В. О. Пірко - найвлучніше, саме "в тему".
А Лоутен це свідчення незаангажованої людини, чужинця. Ці матеріали допоможуть нам підняти рівень нашої дискусії. Без таких матеріалів ми не зможемо якісно відкрити козацтво на Донеччині, не маючи для цього загальної бази знань.
Як ми можемо обговорювати смак якоїсь страви, коли ми її не куштували й не знаємо з чого і як вона готується?
Якщо комусь ці матеріали обтяжливі, то можна їх пропустити, чи не так?

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение Козарлюга » Вс янв 22, 2012 16:20

L.V. писал(а):Интересно, сколько УМНЫХ людей уже успешно привлечено на форум благодаря последним "простыням", выложенным уважаемым Козарлюгой? И сколько еще подобных текстов нужно выложить, чтобы это таки сработало? :)

Вибачте, але рівень форуму продуктую не я один...

Аватара пользователя
L.V.
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 497
Зарегистрирован:
Ср фев 09, 2011 22:10

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение L.V. » Вс янв 22, 2012 16:38

Насчет захламления данной темы посторонним материалом - полностью поддерживаю уважаемого biofoton`а. Откройте новую тему об умственных, моральных и физических врожденных недостатках москалей. И вволю обсуждайте нас там. :)
А степная трава пахнет горечью...

wild_field
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 13
Зарегистрирован:
Вс сен 18, 2011 16:44

Re: Українське козацтво на території Донеччини

Сообщение wild_field » Вс янв 22, 2012 16:46

Вообще, насколько я понимаю, тема должна быть творчески осмыслена...

Я с вашего позволения, дам ссылку на доклад, который больше раскрывает важную часть методологии исследования научных вопросов и в том числе и исторических. Иначе мы будем постоянно возвращаться к вопросу о "моральных и физических врожденных недостатках москалей."

Утверждают порой, что наука может привлекать человека строгостью выводов, логичностью и т. д., но при этом забывают указать на истину, забывают, что наука обогащает человека новым знанием, более глубоким пониманием действительности. Крупные ученые, хотя бы самые утонченные теоретики, всегда видели перед собой природу, в которую стремились проникнуть глубже, насколько позволяли их силы. Ньютон, например, писал об «океане неизвестного».

Узкий профессионализм, заслоняя человеку это величие общей задачи познания, заслоняет ему и нравственный смысл принципа быть верным истине; требуя строго искать и утверждать истину в специальной области, он допускает возможность вне ее пренебрегать истиной.

Искажение истины представляют собой иные учебники, где сообщаются порой неверные сведения, переходящие из издания в издание даже тогда, когда авторы уже знают, что ошиблись. Такие ошибки, происходящие либо от невежества, либо от недостатка добросовестности, превращаются в прямую ложь, которую миллионы учащихся должны воспринимать как истину, обязательную для усвоения.
http://www.belousenko.com/books/publici ... _etika.htm

Простите, что не потеме. Но вопрос важный, так мне кажется

Пред.След.

Вернуться в Форум краєзнавців Донеччини

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: Google [Bot] и гости: 2