Козарлюга » Чт янв 19, 2012 00:09
Продовження:
З давніх часів з Кримського півострова через Донеччину на лівобережжя Дніпра аж до Москви вела Муравська дорога, яку з початку XVI в. орди кримського хана стали використовувати для набігів не тільки на українські землі, але й на терени Московської держави. Вона йшла від Перекопу на витоки Кінських Вод та Берди, по Приазовській височині виходила на вододіл Дніпра і Сіверського Дінця, а далі прямувала через Білгород, Тулу до Москви. Для московських дипломатів, які найбільше нею користувались, цей шлях вважався "способнейшим, прямейшим, гладким и ровным путем из Руси к татарам", у той час як запорожці вважали його "безкрайнім", оскільки він перетинав їх володіння з південного заходу на північний схід. Жартома вони про нього говорили: "лежить гася простяглася, а як устане, то й неба дістане" .
Певну уяву про тогочасний його стан можна скласти на підставі мандрівних записок московських послів Василя Тяпкіна та Микити Зотова, які в 1681 р. по ньому добиралися до Бахчисарая для укладення договору з кримським ханом. Вони відмічали, що на Муравському шляху змушені були вбрід переходити через річки, що зустрічались на ньому, будувати гаті, щоб переправити по них вози та долати інші перешкоди, але зате до річки Кінських Вод на ньому було достатньо трави, щоб попасти коней, води, дров, щоб приготувати їжу, а також дичини, зокрема дикої птиці . Одним словом, за їх описом, шляхом його було важко назвати, а більше для нього підходила татарська назва "сакма", тобто вторована в степу стежка, якою татари добиралися з Криму на лівобережжя Дніпра та в межі Московської держави.
При витоках Сухого Торця від Муравського шляху відходила дорога, що йшла на найбільш зручну на Сіверському Дінці Ізюмську переправу, від чого це відгалуження Муравського шляху й отримало назву Ізюмської дороги. Перейшовши Сіверський Донець біля впадіння в нього невеличкої річки Ізюмець, правим боком р. Осколу Ізюмська дорога виходила, не доходячи до сьогоднішнього міста Лівни, на з'єднання з Муравською, перетинаючи таким чином південно–східні терени нинішньої Харківщини і обминаючи з півночі територію Донеччини. Тому на ній у XVII ст. не могли бути побудовані ні нинішній Слов'янськ, ні Райгородок, про що пишуть деякі автори.
При витоках річки Молочної від Муравської дороги відходила Кальміуська, назва якої походить від однойменної річки, правим боком якої ця дорога виходила у межиріччя Бахмута і Лугані, перетинала Сіверський Донець між ріками Красною і Боровою і також виходила, не доходячи до м. Лівни, на з'єднання з Муравською. Цю дорогу орди кримського хана переважно використовували для спільних нападів з ногайськими татарами на південно–західні повіти Московської держави. Оскільки це був ненайкоротший і ненайзручніший шлях, то він використовувався кримськими ордами для нападів на Московську державу порівняно рідко.
У зв'язку із загрозою раптових татарських набігів московський уряд уже на початку XVI ст. став направляти до Сіверського Дінця прикордонну службу, що повинна була "довідуватись" про наміри татар, які кочували на правому боці Дінця, і повідомляти про це воєводам порубіжних міст, щоб ті могли завчасно попередити населення та відповідним чином підготуватися до зустрічі "небажаних гостей". Саме завдяки сторожовій та станичній службі московські джерела донесли до нас перші відомості про Святогірський монастир під назвою "Святі гори" , який можна розглядати як перше постійне поселення на території сучасної Донеччини.
Розташування уздовж Дінця московських сторож, що формувалися в основному з рильських і путивльських козаків, сприяло просуванню на територію Середнього Подонців'я жителів Лівобережної України і південних повітів Московської держави. Доказом цього може служити повідомлення путивльського воєводи московському цареві від 1546 р.: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин" . У Подонців'ї, "у Святых гор и выше и ниже, позаводили в лесах... зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги... Черкасы и севрюки (вихідці із Сіверської землі. – В.П.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев".
Найбільш ранні відомості про "Святі гори" подає австрійський посол в Московській державі на початку ХVІ ст. С.Герберштейн, розповідаючи, що московський цар утримує на дорогах, які ведуть з Криму до Москви, варту, котра доходить до Малого Дону, тобто Сіверського Дінця, і повідомляє про пересування в степу татар. З 40–х рр. цього ж століття повідомлення про Святі гори зустрічаються в різних джерелах, перш за все в Никонівському літописі, посольських книгах та розписах московських сторож 70–х рр., а найбільш конкретно у "Книге Большому чертежу", складеній у період правління московського царя Федора Івановича.
Під 1547 р. в Никонівському літописі повідомляється, що з Рильська прибув станичник перекладач Гаврило, якого князь Петро Іванович Кашин посилав до Святих гір. Під 1555 р. повідомляється, що боярин Шереметєв ішов Муравською дорогою, і, коли він досяг витоків річок Мжі і Коломака (Мжа – права притока Сіверського Дінця, Коломак – ліва притока Ворскли), до них прибув сторож від Святих гір . Цей факт підтверджує і запис у синодику 1710 р., де зазначається, що монастир бере свій початок за 100 років до початку царювання Михайла Федоровича , тобто першого московського царя з династії Романових, обраного на престол на Земському соборі в 1613 р. Ці повідомлення не тільки підтверджують інформацію С.Герберштейна, але й дозволяють стверджувати, що сторожова та станична служба функціонувала протягом усього зазначеного часу, спостерігаючи за пересуваннями татар у цьому районі. Оскільки вона формувалася на той час в основному з путивльських та рильських козаків, то це сприяло переходові на Середнє Подонців'я здебільшого вихідців з цих місцевостей. Між іншим, деякі відомості свідчать, що по Дінцю у середині XVI ст. вони навіть досягали Дону. На наш погляд, ці повідомлення дають також можливість стверджувати, що під Святими горами необхідно підрозумівати якщо не монастир в повному розумінні цього слова, який тулився в крейдяних горах, то хоча би товариство монахів–пустельників, які, очевидно, поселилися тут ще на початку XVI ст., у зв'язку з відпливом населення з Сіверщини, за яку йшла війна в 1500–1503 рр. між Литовською та Московською державами, бо саме на цей період припадають перші повідомлення про севрюків у середньому Подонців'ї. Тому важко погодитись з тими дослідниками, котрі вважають, що монастирське життя з'явилось тут лише в першій чверті XVII ст. Думається, що наведений В.Дідовим аргумент про наявні в архівних документах відомості про монастир в контексті з побудовою Цареборисова не можуть переконати читача в тому, що в крейдяних печерах до цього часу не могли жити монахи–пустельники, що, на наш погляд, більш аргументовано доводив харківський архієпископ Філарет, відмічаючи, що з 1540 р. "досить відома була святиня Донецької скелі – образ Святителя Миколая і святість іноків, котрі перебували тут" .
Цей висновок підтверджує і розповідь в Розряді рильчанина А.Васильєва 27 травня (за старим стилем) 1622 р. У "распросе" (зізнанні) він повідомляв, що батько його жив у Рильську, а він з Рильська три роки назад вирушив до Білгорода. З Білгорода цього ж року ходив на Донець з білгородцем Опашком Маденовим варити сіль, полювати на хутрового звіра та за медом. Потрапив до татар у полон, але вдалось йому втекти з полону. Зиму він провів у Білгороді, а навесні – знову пішов на Тор з тим же Маденовим. Сіль вони на цей раз не варили, Маденов, добувши "звіра", повернувся додому, а він залишився на Торі і жив у Святих горах до Петрового дня (12 липня за старим стилем – В.П.). З монастиря, очевидно з чумаками, дістався до міста Голтви (Полтавська обл.), а звідтіля – до Києва. Зиму перебув у Печерському монастирі. На Велике говіння, на третій тиждень, пішов на Тор, де сіль варять, а з Тора до Валуйок, звідкіля місцевий воєвода відправив його до Москви для дачі показань в Розряді про відлучення з Білгорода. Його розповідь в Розряді дозволяє упевнено стверджувати, що під назвою Святі гори на той час виступає не крейдяна скеля, як дехто схильний трактувати цей термін, а справжній монастир. В свою чергу це дозволяє допускати, що під Святими горами XVI ст. також необхідно розглядати не щось інше як монастир. Крім того, з розповіді випливає, що монастир вперше документально зафіксований в 1620 р., а не царською грамотою 1624 . Розповідь Васильєва також свідчить про тісні контакти Святогірського монастиря з Києво–Печерською лаврою на початковому етапі його існування, що, очевидно, й стало приводом до появи версії, що монастир заснований київськими монахами, які шукали притулку від монголо–татарських нападів, про підземне сполучення монастиря з Києво–Печерською лаврою, що зустрічаються в літературі ХІХ ст. і до нині поширюються в розповідях про монастир серед місцевого населення.
Продовження:
З давніх часів з Кримського півострова через Донеччину на лівобережжя Дніпра аж до Москви вела Муравська дорога, яку з початку XVI в. орди кримського хана стали використовувати для набігів не тільки на українські землі, але й на терени Московської держави. Вона йшла від Перекопу на витоки Кінських Вод та Берди, по Приазовській височині виходила на вододіл Дніпра і Сіверського Дінця, а далі прямувала через Білгород, Тулу до Москви. Для московських дипломатів, які найбільше нею користувались, цей шлях вважався "способнейшим, прямейшим, гладким и ровным путем из Руси к татарам", у той час як запорожці вважали його "безкрайнім", оскільки він перетинав їх володіння з південного заходу на північний схід. Жартома вони про нього говорили: "лежить гася простяглася, а як устане, то й неба дістане" .
Певну уяву про тогочасний його стан можна скласти на підставі мандрівних записок московських послів Василя Тяпкіна та Микити Зотова, які в 1681 р. по ньому добиралися до Бахчисарая для укладення договору з кримським ханом. Вони відмічали, що на Муравському шляху змушені були вбрід переходити через річки, що зустрічались на ньому, будувати гаті, щоб переправити по них вози та долати інші перешкоди, але зате до річки Кінських Вод на ньому було достатньо трави, щоб попасти коней, води, дров, щоб приготувати їжу, а також дичини, зокрема дикої птиці . Одним словом, за їх описом, шляхом його було важко назвати, а більше для нього підходила татарська назва "сакма", тобто вторована в степу стежка, якою татари добиралися з Криму на лівобережжя Дніпра та в межі Московської держави.
При витоках Сухого Торця від Муравського шляху відходила дорога, що йшла на найбільш зручну на Сіверському Дінці Ізюмську переправу, від чого це відгалуження Муравського шляху й отримало назву Ізюмської дороги. Перейшовши Сіверський Донець біля впадіння в нього невеличкої річки Ізюмець, правим боком р. Осколу Ізюмська дорога виходила, не доходячи до сьогоднішнього міста Лівни, на з'єднання з Муравською, перетинаючи таким чином південно–східні терени нинішньої Харківщини і обминаючи з півночі територію Донеччини. Тому на ній у XVII ст. не могли бути побудовані ні нинішній Слов'янськ, ні Райгородок, про що пишуть деякі автори.
При витоках річки Молочної від Муравської дороги відходила Кальміуська, назва якої походить від однойменної річки, правим боком якої ця дорога виходила у межиріччя Бахмута і Лугані, перетинала Сіверський Донець між ріками Красною і Боровою і також виходила, не доходячи до м. Лівни, на з'єднання з Муравською. Цю дорогу орди кримського хана переважно використовували для спільних нападів з ногайськими татарами на південно–західні повіти Московської держави. Оскільки це був ненайкоротший і ненайзручніший шлях, то він використовувався кримськими ордами для нападів на Московську державу порівняно рідко.
У зв'язку із загрозою раптових татарських набігів московський уряд уже на початку XVI ст. став направляти до Сіверського Дінця прикордонну службу, що повинна була "довідуватись" про наміри татар, які кочували на правому боці Дінця, і повідомляти про це воєводам порубіжних міст, щоб ті могли завчасно попередити населення та відповідним чином підготуватися до зустрічі "небажаних гостей". Саме завдяки сторожовій та станичній службі московські джерела донесли до нас перші відомості про Святогірський монастир під назвою "Святі гори" , який можна розглядати як перше постійне поселення на території сучасної Донеччини.
Розташування уздовж Дінця московських сторож, що формувалися в основному з рильських і путивльських козаків, сприяло просуванню на територію Середнього Подонців'я жителів Лівобережної України і південних повітів Московської держави. Доказом цього може служити повідомлення путивльського воєводи московському цареві від 1546 р.: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин" . У Подонців'ї, "у Святых гор и выше и ниже, позаводили в лесах... зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги... Черкасы и севрюки (вихідці із Сіверської землі. – В.П.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев".
Найбільш ранні відомості про "Святі гори" подає австрійський посол в Московській державі на початку ХVІ ст. С.Герберштейн, розповідаючи, що московський цар утримує на дорогах, які ведуть з Криму до Москви, варту, котра доходить до Малого Дону, тобто Сіверського Дінця, і повідомляє про пересування в степу татар. З 40–х рр. цього ж століття повідомлення про Святі гори зустрічаються в різних джерелах, перш за все в Никонівському літописі, посольських книгах та розписах московських сторож 70–х рр., а найбільш конкретно у "Книге Большому чертежу", складеній у період правління московського царя Федора Івановича.
Під 1547 р. в Никонівському літописі повідомляється, що з Рильська прибув станичник перекладач Гаврило, якого князь Петро Іванович Кашин посилав до Святих гір. Під 1555 р. повідомляється, що боярин Шереметєв ішов Муравською дорогою, і, коли він досяг витоків річок Мжі і Коломака (Мжа – права притока Сіверського Дінця, Коломак – ліва притока Ворскли), до них прибув сторож від Святих гір . Цей факт підтверджує і запис у синодику 1710 р., де зазначається, що монастир бере свій початок за 100 років до початку царювання Михайла Федоровича , тобто першого московського царя з династії Романових, обраного на престол на Земському соборі в 1613 р. Ці повідомлення не тільки підтверджують інформацію С.Герберштейна, але й дозволяють стверджувати, що сторожова та станична служба функціонувала протягом усього зазначеного часу, спостерігаючи за пересуваннями татар у цьому районі. Оскільки вона формувалася на той час в основному з путивльських та рильських козаків, то це сприяло переходові на Середнє Подонців'я здебільшого вихідців з цих місцевостей. Між іншим, деякі відомості свідчать, що по Дінцю у середині XVI ст. вони навіть досягали Дону. На наш погляд, ці повідомлення дають також можливість стверджувати, що під Святими горами необхідно підрозумівати якщо не монастир в повному розумінні цього слова, який тулився в крейдяних горах, то хоча би товариство монахів–пустельників, які, очевидно, поселилися тут ще на початку XVI ст., у зв'язку з відпливом населення з Сіверщини, за яку йшла війна в 1500–1503 рр. між Литовською та Московською державами, бо саме на цей період припадають перші повідомлення про севрюків у середньому Подонців'ї. Тому важко погодитись з тими дослідниками, котрі вважають, що монастирське життя з'явилось тут лише в першій чверті XVII ст. Думається, що наведений В.Дідовим аргумент про наявні в архівних документах відомості про монастир в контексті з побудовою Цареборисова не можуть переконати читача в тому, що в крейдяних печерах до цього часу не могли жити монахи–пустельники, що, на наш погляд, більш аргументовано доводив харківський архієпископ Філарет, відмічаючи, що з 1540 р. "досить відома була святиня Донецької скелі – образ Святителя Миколая і святість іноків, котрі перебували тут" .
Цей висновок підтверджує і розповідь в Розряді рильчанина А.Васильєва 27 травня (за старим стилем) 1622 р. У "распросе" (зізнанні) він повідомляв, що батько його жив у Рильську, а він з Рильська три роки назад вирушив до Білгорода. З Білгорода цього ж року ходив на Донець з білгородцем Опашком Маденовим варити сіль, полювати на хутрового звіра та за медом. Потрапив до татар у полон, але вдалось йому втекти з полону. Зиму він провів у Білгороді, а навесні – знову пішов на Тор з тим же Маденовим. Сіль вони на цей раз не варили, Маденов, добувши "звіра", повернувся додому, а він залишився на Торі і жив у Святих горах до Петрового дня (12 липня за старим стилем – В.П.). З монастиря, очевидно з чумаками, дістався до міста Голтви (Полтавська обл.), а звідтіля – до Києва. Зиму перебув у Печерському монастирі. На Велике говіння, на третій тиждень, пішов на Тор, де сіль варять, а з Тора до Валуйок, звідкіля місцевий воєвода відправив його до Москви для дачі показань в Розряді про відлучення з Білгорода. Його розповідь в Розряді дозволяє упевнено стверджувати, що під назвою Святі гори на той час виступає не крейдяна скеля, як дехто схильний трактувати цей термін, а справжній монастир. В свою чергу це дозволяє допускати, що під Святими горами XVI ст. також необхідно розглядати не щось інше як монастир. Крім того, з розповіді випливає, що монастир вперше документально зафіксований в 1620 р., а не царською грамотою 1624 . Розповідь Васильєва також свідчить про тісні контакти Святогірського монастиря з Києво–Печерською лаврою на початковому етапі його існування, що, очевидно, й стало приводом до появи версії, що монастир заснований київськими монахами, які шукали притулку від монголо–татарських нападів, про підземне сполучення монастиря з Києво–Печерською лаврою, що зустрічаються в літературі ХІХ ст. і до нині поширюються в розповідях про монастир серед місцевого населення.
