Краевед » Пт июн 01, 2012 14:24
Щербань А.Л.,
кандидат історичних наук
СХІДНИЙ ВЕКТОР ПРОМИСЛОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕШКАНЦІВ ОПІШНОГО
Невелике нині селище на Полтавщині – Опішне лишило помітний слід в історії промисловості Російської імперії кінця ХVII – третьої чверті ХVIIІ століття. На той час воно було містом Гадяцького полку, розташованим на межі між Гетьманщиною і Слобожанщиною, на перехресті двох важливих шляхів. Відповідно, в Опішному мешкали підприємливі й ініціативні люди, які вміли заробляти й вигідно вкладати зароблені гроші. Головним джерелом збагачення для кількох опішнянських родинвпродовж зазначеного періоду було селітроваріння. На жаль, ми не маємо інформації про всі селітряні заводи, якими вони володіли. Але й наявні дані вражають – за сімдесятирічний період «задокументованої» діяльності опішнянських селітроварів, це виробництво зосереджувалося на значній території Лівобережної України – від запорізьких володінь на півдні до Сумського полку на півночі (понад 200 км), від сучасної Київщини на заході (м.Березань) до Острогозького полку на сході (понад 400 км). Важко уявити, скільки було зруйновано за цей час давніх валів та курганів! Помітно, що важливою умовою для розташування селітряних заводів опішнян була наявність поблизу них річок, лісів і шляхів. Це обумовлювалося технологією виробництва селітри та необхідністю перевезення значної її кількості на далекі відстані.
Про східний напрямок у видобуванні селітри опішнянами відомо з 1713 року. Зокрема в цей час заводи Івана Балясного розташовувалися на території, що нині входить до Білгородської області Російської Федерації: біля м.Болховець (нині – передмістя м. Білгорода) та між «Білгородським і Корочанським повітом у Двінському степу в урочищі біля жовтого кургану» [3, с.531-532]. Впродовж наступного часу виробництва опішнянських селітроварів стрімко розвивалися і, на думку Олексія Пономарьова, ставали подібними до мануфактур. 1735 року в Опішному мешкало 17 селітрозаводчиків [7, с.232; 8, с.65]. 1737 року вони зробили ефективний крок щодо розвитку власних підприємств – добиваючись від уряду пільг і забезпечуючи собі вигідні умови діяльності об’єдналися в найбільшу в Російській імперії Опішнянську компанію селітроварних підприємств. До її складу увійшли мешканці Опішного та немісцеві, значкові товариші Гадяцького полку: Федір Кирилович, Яків Федорович, Іван Кирилович і Олексій Кирилович Кир’яки (Кир’якови), Іван, Данило, Андрій і Петро Тимченки, Григорій Іванович Коновалов, Яків Петров і Федір Геєвський, Яким, Роман, Федір і Петро Балясні, Яків Фомин та Іван Омельянов [5, С.397]. 1741 року вони уклали 4-літній контракт з урядом нової імператриці Єлизавети Петрівни, за яким зобов’язувалися варити селітру в 25 котлах і щорічно постачати її в Канцелярію Головної артилерії по 8,5 тисяч пудів, а в разі необхідності – до 11 тисяч пудів за ціною 2 рублі за пуд. Цю кількість селітри необхідно було постачати першочергово. Зауважу, що на цей час компанію складали вже 20 компаньйонів [8, с.32]. Зосередивши майже все виробництво селітри на території Лівобережної України (стала найбільшою селітряною компанією і постачальником селітри в казну), Опішнянська селітряна компанія отримала можливість ставити свої умови й визначати ціну на селітру [7, с.215-216; 8, с.31-33]. На неї рівнялися й інші селітровиробники. Необхідність збільшення обсягів видобування селітри змушувала опішнян шукати нові місцезнаходження сировини. Зокрема, 1765 року Мусій, Олексій, Данило й Іван Тимченки мали «с.Урисва (Острогозький полк)» [ймовірно, с.Урив сучасної Воронезької області, а впродовж 1765-1768 років Роман Назарович Пащенко експлуатував завод у с.Колотилівка (Сумський полк, нині Білгородщина) [1, с.24; 8, с.44-45].
Шукаючи селітру окремі опішняни потрапляли на родовища інших корисних копалин і починали їхню розробку.
Так, опішнянський селітряний промисловець Яків Федорович Кир’яков (дослідник історії промисловості України Олексій Нестеренко стверджував, що він походив з мешканців Охтирського полку, а Антон Слюсарський назвав його Корюковим [6, с.255-256]) лишив слід у відкритті та розробці родовищ залізної руди на території сучасної Луганщини.
Спочатку він експлуатував родовище в межах Острогожського полку біля слободи Осинової (на р.Кам’янці), відкривши там залізоробний завод.
У вересні 1753 року він продав його іншому селітряному заводчику, підпрапорному Харківського полку Є.Назаренку [4, с.123].
Під час продажу на підприємстві було 440 криць готового заліза вагою 1210 пудів. Залишки цього заводу (дві домниці й землянку) було розкопано 1959 року співробітниками Луганського краєзнавчого музею [6, с.255-256 та повідомлення Наталі Каплун].
1754 року Яків Кир’яков з іншими промисловцями виявив нове родовище залізної руди в Бахмутській провінції на річках Боровій і Усюча (?) [4, с.123].
З сучасною територією Луганщини опішняни були пов’язані і через експлуатацію соляних родовищ.
Відомостей про це віднайдено небагато. Вони пов’язані з судовими справами.
1720 року соляні заводи в Бахмуті (нині – Артемівськ) відвідали опішнянські чумаки Андрій Ломака, Каленик Мащенко та Василь Гонотченко. В дорозі додому, перед Коломаком, на них напали і дощенту пограбували запорожці [2, с.181-182].
1721 року за подібних умов запорожці напали на валку, де перебували опішняни Іван Максименко, Петро Лисянченко, Грицько Артюх, Іван Грінченко, Ілько Сакгалат, Роман, Петро Шулженко [2, с.180]. Звичайно, вдалих поїздок було набагато більше, але відомостей про них у тогочасних документах не віднайдено.
Таким чином, опішняни впродовж ХVIIІ століття активно освоювали природні ресурси у східному напрямку від власного міста. Зокрема, відкривали й розробляли місця залягання селітри, родовища залізної руди, долучалися до видобування солі.
1. Відомість Канцелярії Головної артилерії і фортифікації про стан приватних селітроварень Лівобережної і Слобідської України // Зародження робітничого класу на Україні. Середина ХVIII ст. – 1861 р. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1982. – С.24-26.
2. Ділова документація Гетьманщини ХVIIІ ст. – К.: Наук. думка, 1993. – 392 с.
3. Доклады и приговоры, состоявшиеся в Правительствующем Сенате в царствование Петра Великаго. – Императорская академия наук, 1888. – Т.3. – П.2.
4. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. – 1959. – Т.1.
5. Резолюція кабинетъ-министровъ, - на сообщение изъ Пр. Сената о кондицияхъ, заключенныхъ съ селитренными заводчиками канцеляриею главной артиллерии и разсмотренныхъ въ Пр. Сенате, - о безполезности и непригодности некоторых кондиций, по указанным въ резолюции основаниямъъ, и о необходимости призыва означенныхъ заводчиковъ въ Пр. Сенатъ для объявления объ изменении названныхъ кондиций, съ представлениемъ затемъ исправленнаго контракта, для апробации, в Кабинетъ // Сборник Императорскаго русскаго историческаго общества. Юрьев, 1906. - С.395-407.Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII веков. – 1964.
6. Пономарев А.М. Промышленность Левобережной Украины во второй половине ХVIII века. Исторический очерк. Диссертация кандидата исторических наук. – К., 1952. - арк
7. Пономарев А.М. Промышленность России в ХVIII веке: к вопросу о генезисе капитализма. – Ярославль: Ярославський государственный університет, 1980 – 96 с.
[b]Щербань А.Л.,
кандидат історичних наук
СХІДНИЙ ВЕКТОР ПРОМИСЛОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕШКАНЦІВ ОПІШНОГО
[/b]
Невелике нині селище на Полтавщині – Опішне лишило помітний слід в історії промисловості Російської імперії кінця ХVII – третьої чверті ХVIIІ століття. На той час воно було містом Гадяцького полку, розташованим на межі між Гетьманщиною і Слобожанщиною, на перехресті двох важливих шляхів. Відповідно, в Опішному мешкали підприємливі й ініціативні люди, які вміли заробляти й вигідно вкладати зароблені гроші. Головним джерелом збагачення для кількох опішнянських родинвпродовж зазначеного періоду було селітроваріння. На жаль, ми не маємо інформації про всі селітряні заводи, якими вони володіли. Але й наявні дані вражають – за сімдесятирічний період «задокументованої» діяльності опішнянських селітроварів, це виробництво зосереджувалося на значній території Лівобережної України – від запорізьких володінь на півдні до Сумського полку на півночі (понад 200 км), від сучасної Київщини на заході (м.Березань) до Острогозького полку на сході (понад 400 км). Важко уявити, скільки було зруйновано за цей час давніх валів та курганів! Помітно, що важливою умовою для розташування селітряних заводів опішнян була наявність поблизу них річок, лісів і шляхів. Це обумовлювалося технологією виробництва селітри та необхідністю перевезення значної її кількості на далекі відстані.
Про східний напрямок у видобуванні селітри опішнянами відомо з 1713 року. Зокрема в цей час заводи Івана Балясного розташовувалися на території, що нині входить до Білгородської області Російської Федерації: біля м.Болховець (нині – передмістя м. Білгорода) та між «Білгородським і Корочанським повітом у Двінському степу в урочищі біля жовтого кургану» [3, с.531-532]. Впродовж наступного часу виробництва опішнянських селітроварів стрімко розвивалися і, на думку Олексія Пономарьова, ставали подібними до мануфактур. 1735 року в Опішному мешкало 17 селітрозаводчиків [7, с.232; 8, с.65]. 1737 року вони зробили ефективний крок щодо розвитку власних підприємств – добиваючись від уряду пільг і забезпечуючи собі вигідні умови діяльності об’єдналися в найбільшу в Російській імперії Опішнянську компанію селітроварних підприємств. До її складу увійшли мешканці Опішного та немісцеві, значкові товариші Гадяцького полку: Федір Кирилович, Яків Федорович, Іван Кирилович і Олексій Кирилович Кир’яки (Кир’якови), Іван, Данило, Андрій і Петро Тимченки, Григорій Іванович Коновалов, Яків Петров і Федір Геєвський, Яким, Роман, Федір і Петро Балясні, Яків Фомин та Іван Омельянов [5, С.397]. 1741 року вони уклали 4-літній контракт з урядом нової імператриці Єлизавети Петрівни, за яким зобов’язувалися варити селітру в 25 котлах і щорічно постачати її в Канцелярію Головної артилерії по 8,5 тисяч пудів, а в разі необхідності – до 11 тисяч пудів за ціною 2 рублі за пуд. Цю кількість селітри необхідно було постачати першочергово. Зауважу, що на цей час компанію складали вже 20 компаньйонів [8, с.32]. Зосередивши майже все виробництво селітри на території Лівобережної України (стала найбільшою селітряною компанією і постачальником селітри в казну), Опішнянська селітряна компанія отримала можливість ставити свої умови й визначати ціну на селітру [7, с.215-216; 8, с.31-33]. На неї рівнялися й інші селітровиробники. Необхідність збільшення обсягів видобування селітри змушувала опішнян шукати нові місцезнаходження сировини. Зокрема, 1765 року Мусій, Олексій, Данило й Іван Тимченки мали «с.Урисва (Острогозький полк)» [ймовірно, с.Урив сучасної Воронезької області, а впродовж 1765-1768 років Роман Назарович Пащенко експлуатував завод у с.Колотилівка (Сумський полк, нині Білгородщина) [1, с.24; 8, с.44-45].
Шукаючи селітру окремі опішняни потрапляли на родовища інших корисних копалин і починали їхню розробку.
Так, опішнянський селітряний промисловець Яків Федорович Кир’яков (дослідник історії промисловості України Олексій Нестеренко стверджував, що він походив з мешканців Охтирського полку, а Антон Слюсарський назвав його Корюковим [6, с.255-256]) лишив слід у відкритті та розробці родовищ залізної руди на території сучасної Луганщини.
Спочатку він експлуатував родовище в межах Острогожського полку біля слободи Осинової (на р.Кам’янці), відкривши там залізоробний завод.
У вересні 1753 року він продав його іншому селітряному заводчику, підпрапорному Харківського полку Є.Назаренку [4, с.123].
Під час продажу на підприємстві було 440 криць готового заліза вагою 1210 пудів. Залишки цього заводу (дві домниці й землянку) було розкопано 1959 року співробітниками Луганського краєзнавчого музею [6, с.255-256 та повідомлення Наталі Каплун].
1754 року Яків Кир’яков з іншими промисловцями виявив нове родовище залізної руди в Бахмутській провінції на річках Боровій і Усюча (?) [4, с.123].
З сучасною територією Луганщини опішняни були пов’язані і через експлуатацію соляних родовищ.
Відомостей про це віднайдено небагато. Вони пов’язані з судовими справами.
1720 року соляні заводи в Бахмуті (нині – Артемівськ) відвідали опішнянські чумаки Андрій Ломака, Каленик Мащенко та Василь Гонотченко. В дорозі додому, перед Коломаком, на них напали і дощенту пограбували запорожці [2, с.181-182].
1721 року за подібних умов запорожці напали на валку, де перебували опішняни Іван Максименко, Петро Лисянченко, Грицько Артюх, Іван Грінченко, Ілько Сакгалат, Роман, Петро Шулженко [2, с.180]. Звичайно, вдалих поїздок було набагато більше, але відомостей про них у тогочасних документах не віднайдено.
Таким чином, опішняни впродовж ХVIIІ століття активно освоювали природні ресурси у східному напрямку від власного міста. Зокрема, відкривали й розробляли місця залягання селітри, родовища залізної руди, долучалися до видобування солі.
1. Відомість Канцелярії Головної артилерії і фортифікації про стан приватних селітроварень Лівобережної і Слобідської України // Зародження робітничого класу на Україні. Середина ХVIII ст. – 1861 р. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1982. – С.24-26.
2. Ділова документація Гетьманщини ХVIIІ ст. – К.: Наук. думка, 1993. – 392 с.
3. Доклады и приговоры, состоявшиеся в Правительствующем Сенате в царствование Петра Великаго. – Императорская академия наук, 1888. – Т.3. – П.2.
4. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. – 1959. – Т.1.
5. Резолюція кабинетъ-министровъ, - на сообщение изъ Пр. Сената о кондицияхъ, заключенныхъ съ селитренными заводчиками канцеляриею главной артиллерии и разсмотренныхъ въ Пр. Сенате, - о безполезности и непригодности некоторых кондиций, по указанным въ резолюции основаниямъъ, и о необходимости призыва означенныхъ заводчиковъ въ Пр. Сенатъ для объявления объ изменении названныхъ кондиций, съ представлениемъ затемъ исправленнаго контракта, для апробации, в Кабинетъ // Сборник Императорскаго русскаго историческаго общества. Юрьев, 1906. - С.395-407.Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII веков. – 1964.
6. Пономарев А.М. Промышленность Левобережной Украины во второй половине ХVIII века. Исторический очерк. Диссертация кандидата исторических наук. – К., 1952. - арк
7. Пономарев А.М. Промышленность России в ХVIII веке: к вопросу о генезисе капитализма. – Ярославль: Ярославський государственный університет, 1980 – 96 с.
Ищу видовые открытки до 1917 года.
