* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Родом с Екатеринославщины

Модераторы: slc, Краевед

slc
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 19648
Зарегистрирован:
Пн янв 19, 2009 12:05
Откуда: Краматорск

Родом с Екатеринославщины

Сообщение slc » Вт янв 24, 2012 11:56

Изображение
Фадеев Ростислав Андреевич (28 марта 1824 года, Екатеринослав-29 декабря 1883 года, Одесса)-известный русский военный историк, публицист, генерал-майор. Родился в старинной дворянской семье. Отец его был в 1840-х годах саратовским губернатором, затем управляющим гос. имуществами в Закавказском крае. Мать, урождённая княжна Долгорукая, отличалась редким образованием и даже учёностью, особенно в области естественных наук; она много сделала для исследования флоры Кавказа. Усвоив с юных лет привычку и любовь к чтению, Фадеев не обнаруживал склонности к систематическим учебным занятиям. Живое воображение и порывистый, беспокойный характер помешали ему окончить курс в артиллерийском училище. Племянниками Ростислава Фадеева были: известный русский философ Елена Петровна Блаватская и её двоюродный брат Председатель Совета Министров Российской Империи Сергей Юльевич Витте. С 1844 г. он служил волонтером на Кавказе; приехав в С.-Петербург, выслан был «за непозволительную болтовню» в Екатеринослав, где провел около двух лет в вынужденном бездействии; в конце 1850 г. вновь поступил на службу в Кавказскую армию и с тех пор почти без перерыва принимал участие в военных действиях, завершившихся покорением Кавказа. Во время войны с турками в 1853—55 гг. он отличился в боях при Башкадыкларе и Курукдаре, описанных им затем в «Северной пчеле» и «Journal de St-Petersbourg». С 1859 г. состоял при главнокомандующем на Кавказе князе А. И. Барятинском и по его поручению написал обстоятельную официальную историю Кавказской войны, вышедшую в свет в 1860 г. под заглавием «Шестьдесят лет кавказской войны». Произведенный в генерал-майоры, Фадеев выступил на поприще военного публициста в «Письмах с Кавказа», печатавшихся в «Московских ведомостях». Относясь отрицательно к реформам, предпринятым военным министром Д. А. Милютиным, он в 1866 г. вышел в отставку. В течение 1867 г. печатались в «Русском вестнике» его замечательные во многих отношениях статьи о «Вооруженных силах России», вышедшие в 1868 г. отдельным изданием и наделавшие в свое время много шуму не только у нас, но и за границею. В этом труде он решительно отстаивал старые основы русского военного строя против бюрократических преобразований, ослабляющих, по его мнению, боевые качества армии. Тем же духом проникнуты его газетные и журнальные статьи, соединённые в книгу под заглавием «Наш военный вопрос» (1873). Оппозиция против военного министерства Александра II связывалась у Фадеева с представлением о великих военно-политических задачах, предстоящих России и несовместимых будто бы с либеральными «канцелярскими» реформами в военном ведомстве. В 1869 г. он впервые изложил свою программу решения восточного вопроса в статьях, помещенных в «Биржевых ведомостях» и изданных затем отдельною брошюрою. Корень восточного вопроса заключается для него в исконных усилиях германской расы подчинить и онемечить славянство; отсюда необходимость объединения разрозненных славянских племен под главенством России и неизбежность энергической русской политики, направленной главным образом против Австрии.Мысль о борьбе с коалицией западных держав — Австрии, Пруссии и Англии — нисколько не смущала Фадеева «Мнение о восточном вопросе» доставило ему большую известность в славянском мире и упрочило за ним в иностранной печати репутацию «панслависта». В начале 1870-х гг. под влиянием подготовлявшегося введения всесословной воинской повинности он занялся деятельною агитацией против всей реформаторской внутренней политики, которая вносит всесословный «разброд» на место прочных, исторически сложившихся бытовых условий и подрывает этим самые основы могущества и благоденствия России. Найдя союзника в генерале М. Г. Черняеве из Бендер, оставшемся за штатом после покорения Ташкента, Фадеев принял руководящее участие в его газете «Русский мир», где в 1874 г. поместил целый ряд статей под общим заглавием «Чем нам быть?». В этих статьях, вскоре вышедших отдельною книгою («Русское общество в настоящем и будущем»), ясно выразились существенные недостатки и достоинства писательской индивидуальности Ф.: чисто военная бойкость стиля, развязный и необыкновенно самоуверенный тон, склонность решать самые трудные и важные вопросы по личным симпатиям и антипатиям, готовность заменять аргументы каламбурами и остротами сомнительного свойства — и в то же время прямодушие и откровенность в практических требованиях и выводах. Отсутствие систематического образования при большой начитанности и непривычка к логическому мышлению при несомненно оригинальном, хотя и поверхностном уме сказываются особенно резко в этой работе Фадеев В своей защите «дворянской идеи» автор, с одной стороны, опирается на мнимые исторические основы нашего быта, с другой — на сословные порядки и традиции Англии, процветающей будто бы благодаря господству лордов и джентльменов. Ф. предлагает правительству воссоздать у нас «связный культурный слой» в виде привилегированного служилого дворянства, открытого лишь для крупных представителей купечества и для исключительных дарований из среды разночинцев. Он основывает весь государственный быт на таком элементе, который надо ещё организовать и укрепить — и этот же нуждающийся в поддержке элемент выдается за единственную общественную силу, способную служить надежною опорою для власти. С окончанием воспитательного периода нашей истории может вновь установиться непосредственное общение верховной власти с народом, к чему первые шаги уже сделаны реформами шестидесятых годов; но предварительно народ должен быть поставлен под руководство возрожденного и преобразованного «цензового дворянства». Фадеев стоит за сохранение земства и даже за расширение его функций, но только с тем, чтобы оно сделалось всецело дворянским; он не возражает и против крестьянского самоуправления, но требует, чтобы над волостями поставлены были попечители, по избранию дворян; он советует далее «отдать уезд, во всех отношениях, в полное заведование местному самоуправлению (дворянскому), обращенному в ответственную инстанцию управления государственного»; предоставить губернским сословным собраниям «свободу сноситься между собою и действовать по отношению к правительству на основании существующих, никогда не отмененных законов имп. Екатерины II»; «сокращать постепенно бюрократию до необходимых пределов, по мере передачи земству забот, лежащих теперь на ней, обращая остатки от сокращений на земские потребности»; «явно отграничить гражданские должности властные от приказных и замещать первые преимущественно земскими деятелями» (то есть «цензовыми дворянами») и «определить особые обязательные отношения дворянства к всесословной воинской повинности и к службе в армии». Многие, и в том числе К. Д. Кавелин, усмотрели в рассуждениях и проектах Фадеева правительственную программу, усвоенную высшими сферами ещё в бытность министром внутр. дел П. А. Валуева и применявшуюся пока только в частностях, по отдельным поводам и случаям: с этой точки зрения были подробно разобраны статьи Фадеев в анонимной брошюре, вошедшей в собрание сочинений К. Д. Кавелина (т. II, изд. 1898 г., стр. 863—908). Внешняя и притом боевая политика оставалась, однако, главным предметом забот Фадеева. Не предвидя осуществления своих планов при помощи русской дипломатии, он увлекся на путь самостоятельных политических приключений и в начале 1875 г. уехал в Египет для преобразования армии хедива на случай войны с Турцией. Когда в 1876 г. возникли замешательства на Балканском полуо-ве, Фадеев отправился в Сербию, но пробыл там недолго, так как был отозван русским правительством. На место Фадеева предложил свои услуги сербам его единомышленник М. Г. Черняев. Фадеев ограничился более скромною деятельностью в Черногории, где оставался до окончания войны. В 1881 году напечатал в Лейпциге "Письма о современном состоянии России". После убийства Александра II выступил одним из организаторов тайоного аристократического и монархического общества "Священная дружина", созданного для противодействия терроризму, прообраза русских монархических союзов 1905-1906 г.
http://fotki.yandex.ru/users/wladikass/view/402158
Размещенные мною на форуме материалы не преследуют целей пропаганды тоталитарных режимов, а используются исключительно лишь для реконструкции исторических событий, проведения научных исследований либо являются объектами антикварной торговли.

slc
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 19648
Зарегистрирован:
Пн янв 19, 2009 12:05
Откуда: Краматорск

Re: Родом с Екатеринославщины

Сообщение slc » Вт мар 26, 2013 13:28

Мої зустрічі із Савою Божком
До 110 річниці з дня народження письменника

Сава Захарович Божко народився 24 квітня 1901 року на Катеринославщині, на хуторі Крутоярівка (тепер Межівський район Дніпропетровської області). Виріс він у багатодітній селянській сім'ї. Пас громадську худобу, допомагав на полі і вдома батькам. Вчився у сільській школі, потім у Павлоградській учительській семінарії, а згодом закінчив університет імені Артема в Харкові. До речі, тут вчився тоді й Володимир Сосюра, з яким вони приїздили в Крутоярівку, і там про цю подію пам'ятають місцеві жителі.

С.Божко друкував свої нариси і статті у газетах "Селянська правда", "Студент революції", "Вісті ВУЦВК" та ін. Належав до організації селянських письменників "Плуг" і ВУССП.

Раніше письменник уже опублікував свій перший вірш "Плуг і молот", а з 1922 року прозові твори-оповідання "Козаччина" і "Хмельниччина". Талановитого письменника помітили за кордоном: 1924 року Канадським видавництвом "Пролеткульт" було видано Божкову "Козаччину".

Наступний твір письменника — "Українська Шампань" (1930) — розкриває історію виноградарства на Півдні України від початку XIX століття до кінця 20-х років XX століття.

Божко прагне освоїти жанр роману, який був характерним для прози 20-х років. Поряд із соціально-побутовим (А.Головко "Бур'ян"), історико-революційним (О.Досвітній "Америка") з'являються виробничі романи (О.Кузьмич "Крило"), проблемно-психологічні (В.Підмогильний "Місто", О.Копиленко "Народжується місто"), науково-фантастичні (В.Винниченко "Сонячна машина"), а в 1930 році побачив світ історичний роман С.Божка "В степах". Свого часу він був високо оцінений критикою "як найвизначніший твір у цілій українській літературі". Роман сповнений описів Донеччини, картин розвитку вугільної промисловості, революційних настроїв у народних низах.

Письменник Сава Захарович Божко пережив страшні репресії радянської влади, яка звинуватила його в українському буржуазному націоналізмі з усіма відповідними наслідками, що відбилися на його трагічній долі. Йому одному із небагатьох, винищених радянською владою українських письменників, судилося померти на рідній землі. Він був похований рідними йому людьми у своєму селі.

Наш видатний письменник-земляк Сава Захарович Божко чи не перший із письменників сказав про Донецький край важливі і значущі слова: Донеччина — козацький край, Донеччина — славна промислова вугільна земля України. Знати життєпис і творчість цього письменника і пропагувати їх серед учнівства й населення — важливе завдання краєзнавців та істориків літературного життя на Донбасі.

Вперше я довідався про Саву Захаровича Божка на початку 80-х років під час розмови з відомим краєзнавцем Овчаренком Іваном Микитовичем (м. Святогірськ). Саме І.М. Овчаренко повідомив мені про те, що у Донецьку живе його син, інженер Інституту органічної хімії Всеволод Савич. Дав мені його координати. Так почалася низка моїх зустрічей з фактами життєвого і творчого шляху письменника-земляка.

Десь у середині 80-х років я знайшов Всеволода Савича Божка в одному з донецьких гуртожитків, де він жив самотньо. Він показав мені роман "В степах", виданий в Україні у 20-х роках. Всеволод розповів мені про своє невтішне дитинство: арешт батька, умови життя сім'ї репресованого, під час війни він та його брат Юлій потрапили до німецького концентраційного табору Маутхаузен. (Про братів Божків і сотні інших українців, які потрапили до цього концтабору, писала газета "Радянська Україна" у статті "Гірка пам'ять дитинства" від 24 червня 1988 р.). Після війни сім'я перебралася в Західну Україну, мати вчителювала, викладала іноземну мову. Незабаром її заарештували і звинуватили в українському буржуазному націоналізмі за те, що вона допомагала бандерівцям. Всеволод із братом відправились до бабусі й дідуся на Херсонщину, в село Станіславку.

Отже життя і творчість письменника Божка стала мене цікавити все більше і більше. Я почав збиратись у Крутоярівку, на батьківщину Сави Захаровича. Запропонував його синові Всеволоду поїхати зі мною. Як виявилося, до тих пір Всеволод у Крутоярівці не бував. Та, коли я прийшов на вокзал Донецька до потяга Донецьк — Демурине (а він їхав через станцію Межову), Всеволод не з'явився. Потім я з ним зустрічався мало, кілька разів бачив його на початках 90-х років на зустрічах членів Товариства української мови в обласній бібліотеці та на заходах обласної організації РУХу, але якоїсь змістовної розмови з ним у мене не відбулося.

Отже — подорож на малу батьківщину Сави Божка.

Я поїхав електричкою до станції Межової, а там сів на автобус до Крутоярівки… Це глибокі українські степи. Десь там сховались за видноколом донецькі шахти, Красноармійськ, Гришине. Від людей я довідався, що в Крутоярівці живе племінник Сави Божка — Петро Пилипович Божко. Я знайшов його хату, вдома були хазяїн та його дружина. Мене пригостили обідом, нагодували смаженими яйцями з салом. Потім з Петром Пилиповичем ми пішли на могилу Сави Захаровича на узгір'ї, за селом.

Тут, на крутогорі, ми сіли з племінником біля могили його дядька-письменника.

Під нами внизу все в зелені виднілося село. Петро Пилипович розповів мені дещо про Саву Захаровича. Зокрема про те, як у середині 20-х років у село з Божком приїздив Володимир Сосюра. Вони разом учились у Харківському університеті.

Петро Пилипович показав мені на віддалі вузеньку смужечку річки за хатами. "Там, — говорив він, — плавали на ночвах Сава Захарович і Володимир Миколайович". А навкруги виднілись степи.

Від Петра Пилиповича я дізнався, що у другій половині 40-х років, коли, вцілілий на фронтах другої світової війни, Божко відправився з Димитрового, де він працював шахтарем, додому, в Крутоярівку, то по дорозі захворів і потрапив до лікарні с. Слов'янки. При Саві Захаровичу був великий портфель із паперами. Після смерті письменника той портфель зник. Можливо, варто було б розпитати про цей факт у ще живих свідків тих подій?

Деякі папери Сави Захаровича знаходилися у племінниці письменника в Димитровому, де він жив під час роботи на шахті. Зі слів племінниці, Валентини Йосипівни Божко, з якою спілкувався телефоном, я записав, що 1949 року у Красноармійську НКВС заарештувало її чоловіка. Під час арешту якийсь Кузнецов, працівник Красноармійського НКВД, вилучив із квартири Хоняка рукопис роману Сави Божка про шахтарів. Назва роману не збереглася.

Зараз Валентина Божко мешкає в Донецьку.

У лікарні, виснажений важкими життєвими випробуваннями — тюрмами і таборами НКВС, участю у Другій світовій війні, роботою прохідником на шахті (репресованому письменнику було заборонено жити в Києві і в обласних центрах), Сава Захарович і помер. Поховав його на цвинтарі рідного села племінник — Петро Пилипович Божко.

На початку 80-років я від Інституту вдосконалення вчителів, де працював завідувачем кабінету української мови і літератури, потрапив на перевірку стану викладання в Красноармійський район. Там я почув, здається, в Гришиному, від однієї літньої людини про те, що молодь Красноармійщини у 20-х роках зачитувалася романом свого земляка Сави Божка "У степах". Їм цікаво було читати цей твір, бо в ньому вони зустріли багато описів свого рідного краю, міста Гришиного (тепер Красноармійська), шахтарського дореволюційного життя та ін.

Вдруге я був на могилі Сави Захаровича Божка під кінець 80-х років із своєю дочкою Лесею, учнями школи №12 міста Красноармійська, учителем цієї школи Надією Григорівною Божко та з трьома синами письменника.

Наступна, третя моя зустріч із письменником відбулася у вересні 1999 року, коли я зі своїми колегами-письменниками Юрієм Доценком і Віталієм Павловським відвідали могилу Божка у Крутоярівці.

Вибрався теплий день, В.Павловський запропонував свій автомобіль, за кермом якого був його син Андрій.

Я побачив, що пам'ятник на могилі письменника оновлений, солідний, на ньому — портрет Божка. Все, як я дізнався, було організовано Дніпропетровською Спілкою письменників. Ми всі гуртом — В.Павловський, Ю.Доценко і я — тут сфотографувались...

Осінь стояла багряна, було тепло... Село заросло у деревах, жодної з хат не видно…

Одна жінка з Крутоярівки пасла на горі корову і сказала нам, що Петро Пилипович і його дружина вже померли.

Тут, біля могили письменника, мені пригадалися слова зі стенду в музеї Сави Божка, що у середній школі №12 міста Красноармійська: "Із степу вийшов і в степ повернувся". Між іншим, небагатьом репресованим радянською владою письменників вдалося померти на батьківщині і бути тут похованими. Десятки могил наших письменників-земляків розкидано по сибірах, гутабах, соловках, на далекосхідній землі… Царство їм небесне і вічна наша пам'ять.

У середині 80-х років я надрукував у "Літературній Україні" інформацію про знайдену могилу Сави Божка. Через деякий час мене через доцента Донецького університету Тимофія Трифоновича Духовного знайшов київський літературознавець Петро Довгалюк. Згодом я був у Довгалюка в гостях. Він подарував мені кілька фото з Савою Захаровичем під час його роботи в кам'янець-подільській газеті "Червоний кордон". Наприкінці двадцятих років Божко редагував її, а Довгалюк був там співробітником.

Ще одна віртуальна зустріч із Савою Захаровичем Божком відбулась у мене у середині 80-х років. Я організував тоді листа до київського видавництва "Дніпро" із пропозицією перевидати роман Сави Божка "В степах". Лист підписали директор Інституту удосконалення вчителів Олексій Олександрович Гладчук, голова Спілки письменників Донеччини Анатолій Іванович Кравченко і я.

Через деякий час від видавництва надійшов лист, у якому повідомлялося, що наше прохання розглянуто і книгу Сави Божка "В степах" буде видано в 1986 році.

Через два роки, перебуваючи у відрядженні у місті Артемівську, я зайшов до книгарні у центрі міста. Як зараз пам'ятаю, на полицях побачив червону обкладинку книги Сави Божка "В степах". Був я дуже здивований і радий. Відразу купив кілька примірників книги і пізніше подарував їх Гладчуку та Кравченку. От такою була ще одна моя віртуальна зустріч із Савою Захаровичем Божком.

Одного разу, в середині 80-х років я потрапив у Херсон на наукову конференцію, організовану Херсонським педінститутом і присвячену життєвому і творчому шляху Миколи Федоровича Чернявського, теж нашого письменника-земляка. На самій конференції про Саву Божка говорилося мало, але я побачив стенд про письменника в обласному краєзнавчому музеї, сфотографував тюрму, в якій у 30-х роках перебували в ув'язненні Сава Божко і Микола Чернявський.

До зустрічей із Савою Божком належать і мої відвідини прекрасного шкільного музею в школі №12 міста Красноармійська, куди я приїздив і сам, і разом зі своїми студентами із Донецького національного університету. Шановній керівниці музею Надії Григорівні Божко низько вклоняюся за створений нею музей письменника.

А ось ця конференція — наша спільна зустріч з особистістю Сави Захаровича. За це щиро дякую справжнього історика, пошуковця, неспокійну і добру людину Петра Максимовича Бабця! Дай Боже Вам, Петре Максимовичу, і далі радувати шанувальників творчості Сави Божка такими прекрасними зустрічами, як оця конференція.

Пам'ять про видатного письменника-земляка житиме у наших серцях, у діяльності наших наступників — учнів та студентів.

Вадим ОЛІФІРЕНКО.
Кандидат педагогічних наук, доцент Донецького національного університету, член Національної Спілки письменників України.
http://donetshina.ucoz.org/publ/memuaristika/moji_zustrichi_iz_savoju_bozhkom/5-1-0-117
Размещенные мною на форуме материалы не преследуют целей пропаганды тоталитарных режимов, а используются исключительно лишь для реконструкции исторических событий, проведения научных исследований либо являются объектами антикварной торговли.


Вернуться в форум краєзнавців Дніпропетровщини

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1