* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Селидове: вугілля

Модераторы: slc, Краевед

Pabel
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 450
Зарегистрирован:
Ср дек 22, 2010 17:55

Селидове: вугілля

Сообщение Pabel » Вс июл 02, 2017 20:29

Розвідка родовища кам'яного вугілля в районі казенного села Селидівка проводилася в 30-40-х роках XIX століття. У 40-50-х роках в районі Селидівки відкрилися перші кустарні поміщицькі і селянські шахти. Це були копальні в районі балки Кучуриної, притоки річки Солона (дані за 1850 рік). Однак, внаслідок відсутності в Донбасі залізниці й попиту на мінеральне паливо в околицях, розробка родовища вугілля виявилася нерентабельною і більшість копалень незабаром закрили.

На початку 80-х років XIX століття, в зв'язку з будівництвом Катерининської залізниці, відновилася розвідка, а з нею – і кустарна розробка вугілля в долині річки Солона. Місцевість від Ільїнки і Курахівки до Галицинівки і сучасної Новогродівки покрилася «копанками», залишки більшості з яких добре збереглися і до наших днів, - завдяки своєму знаходженню на правому високому і крутому березі річки Вовча. Вугілля відправляли гужом на станцію Желанна.

Початок ХХ століття ознаменувався сплеском кустарного вуглевидобутку в районі Селидівки, який тривав практично до середини минулого століття. В районі сучасних міст Селидове і Новогродівка працювали селянські шахти Батуринського, Белинського, Бережного, Бровка, Волощенко В., Волощенко І., Висторопа, Гриші, Гука, Дзюби, Золотарьова І., Інжечика І., Ісламова, Кепового, Корнієнка, Кузьменка Г., Кузьменка Е., Максименка, Масла, Махна, Мірошниченка Ф ., Мірошниченка Л.П., Міхалюченка, Михайловського (шахта № 39), Мозгового, Мотченка, Панченка, Папкіна, Патковича, Попето Л., Пономаренка, Радченка, Слабкіна, Ставицького, Старика, Старинченка М.С. Стрельникова М., Таращенка, Ткаченка, Шевченка, Шнуренка Я., трудової артілі. Багато кустарів об'єднувалися в товариства.

Розроблялися пласти потужністю 0,2-1,1 м. Такі шахти називали «мишоловками» або «гнилушками». У 20-ті роки їх лише у Селидівці було більше 20. Безліч «мишоловок» розробляли вугільні пласти «Гришинської» свити (С31). Після 1910 року був розкритий і основний пласт свити – l7.

Працювали до революції 1917 року і більш великі рудники. На північ від Селидівки працювали шахти №№ 3 і 4 рудника Катерининської залізниці. Шахти глибиною 70 метрів розробляли метровий пласт вугілля. Його ж розкривали 3 шахти Покровського рудника братів Чечік і Я.Радіна глибиною 45 метрів.

У 1915 році при станції Селидівка, що на лінії Рутченкове – Гришине, яка споруджувалася, працював Покровський рудник братів Чечіків і Радіна (3 шахти, 55 робітників), де протягом звітного періоду було видобуто 393 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 800 тис. пудів на рік. На 1916 рік видобувна здатність рудника спочатку знижувалася до 500 тис. пудів вугілля на рік, потім була збільшена до 1,2 млн. пудів на рік. При цьому, за 1916 рік планували видати не менше 700 тис. пудів, а за перше півріччя 1917 року – не менше 500 тис. пудів. Які саме брати Чечіки були власниками Покровського рудника – достойменно невідомо, хоча прізвище було досить відомим серед гірничопромисловців. Начальник гірничого управління південної Росії С.М.Сучков у звіті за 1915 рік вказує власником рудника Б.Чечіка, Рада З’їзду гірничопромисловців півдня Росії – братів Чечік. Окрім Б.Чечіка, в дореволюційних документах фігурують М.М.Чечік, І.Чечік, А.Чечік. Дані про роботу Покровського рудника після 1917-1920 років відсутні.

Між Ільїнкою і Селидівкою, в 27 верстах від станції Желанна, на землях поміщиків А. і Є. Вальх, а також А.Левицької, у 1907 році було засновано рудник В.Є. і Г.Є. Белинських. Управляючим на руднику був М.Я.Браславський. Станом на 1909 рік, річна продуктивність рудника оцінювалася в 120 тис. пудів, на шахті працювали 12 чоловік (10 підземних, 2 – на поверхні). Підйомна шахта була обладнана кінним воротом. Станом на 1910 рік, тут було видобуто 50 тис. пудів вугілля. У 1911 році було пройдено нову шахту, кількість робітників збільшилася до 20 чоловік, видобувна здатність і плановий річний видобуток – відповідно, до 200 тис. і 180 тис. пудів. В 1914 році на шахтах В.Є. і Г.Є. Белинських (12 робітників), видали на-гора 161 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 200 тис. пудів на рік. Не дивлячись на технологічні і економічні проблеми 1914 року, у 1915-1916 роках продовжувала роботу шахта № 3 В.Є. і Г.Є. Белинських (22 робітники), на якій в 1915 році було видобуто 123 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 300 тис. пудів на рік. На 1916 рік був запланований видобуток в обсязі 250 тис. пудів. Шахта була затоплена в 1917 році в зв'язку з вичерпанням запасів вугілля.

Вугілля з дрібних шахт в районі сусіднього села Михайлівка (колишня німецька колонія Міхаельгейм) на станцію Желанна наприкінці XIX – на початку ХХ століття відвантажували Соколовський, Константиновський і Златопольский. Спочатку це були кустарні копальні.

Наприклад, прізвище Соколовського (Соколова, Сокольського), який мав вуглекопальню при станції Желанна, фігурує у документах, починаючі з 1899 року. У 1899-1900 календарному році він відвантажив по станції Желанна 86 вагонів, у 1900 календарному році – 216 вагонів вугілля. У 1900-1901 господарчому році Михайлівська копальня Соколовського відвантажила по Желанній 330 вагонів вугілля, а у 1902 календарному році – всього 2,5 вагони. Це типовий ритм роботи кустарної вуглекопальні.

Станом на 1902 рік відвантаження вугілля від імені Константиновського надається разом по декількох станціях, в тому числі – по Желанній. Станом на 1902-1903 господарчий рік, згаданий вуглепромисловець відвантажив по Желанній 6 вагонів, на 1903-1904 рік – 9 вагонів, на 1904-1905 рік – 7,5 вагонів вугілля (600 пудів кожен).

З початку ХХ століття тут працював Михайлівський рудник, власниками якого були Р.Л.Фаркач, потім Г.З.Златопольскій. Рудник почав роботу в період революційних зворушень 1905-1907 років. З 1908 року рудник належав Товариству Михайлівських копалень. Керуючим був А.Б.Константиновський. Територіально рудник розташовувався в 1 версті від села Селидівка й у 8 верстах від станції Желанна. В сучасному розумінні – це на північно-західній околиці сучасного села Михайлівка, що зветься місцевими «Причепилівка».

Станом на 1906-1909 роки, видобувна здатність рудника товариства Михайлівських копалень, що відвантажував продукцію на станції Желанна, становила 1,5-2 млн. пудів на рік, а плановий видобуток на 1906-1908 роки було зафіксовано на позначці 1,5 млн пудів. Втім, за перше півріччя 1906 року на руднику було видобуто лише 12 тис. пудів (менше 200 т). Від імені Златопольського у 1907 році по Желанній було відвантажено 514 тис. пудів (більше 850 вагонів), від імені Константиновського – 4,5 тис. пудів (7,5 вагонів).

На копальні розробляли «полум’яне» вугілля. Знайдені уривчасті відомості про роботу шахт №№ 3, 4 і 6. Шахта № 3, наприклад, розкривала горизонт 47 метрів. Після 1908 року видобуток на руднику різко падає – у першому півріччі 1908 року з рудника було вивезено лише 85 пудів вугілля, а плановий видобуток на 1909-1910 рік становив 200 тис. пудів. З 1910 року рудник і зовсім не згадується в документах гірничого управління південній Росії і Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії.

Більшість же капітальних шахт міста Селидове були відкриті після Другої Світової війни: «Селидівська-Південна», «Росія», «Україна» та ін. Але це - вже зовсім інша історія...

Pabel
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 450
Зарегистрирован:
Ср дек 22, 2010 17:55

Re: Селидове: вугілля

Сообщение Pabel » Вт окт 10, 2017 15:30

Перші відомості про розробку вугілля в Курахівці (нинішнє село Зорине Мар’їнського району) селянськими шахтами датовані 1834 роком. Автор відповідного звіту – штабс-капітан А.В.Гурьєв. Тут розробляли кустарним способом пласт m2 потужністю 0,5-0,6 м. Проте, перший досвід пошуку вугілля в цих місцях був невдалим, - розвідувальні роботи перервалися на півтора десятиліття і поновилися лише в 1849 році.

Згідно з даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії» за 1850 рік, пласти кам'яного вугілля були виявлені і розроблялися «при селі Курахівка (поміщика Шабельського), в балці, що впадає в річку Вовчу – 3 фути 6 дюймів». Причому, за станом на 1850 рік, збут вугілля Курахівського рудника М.І.Шабельского відбувався переважно в навколишніх селищах або всередині губернії, - через брак поблизу залізниць і судноплавних річок. Краєзнавці Курахівки вважають, що першою шахтою рудника Шабельського була «Мар’їна копальня», залишки сполучення ствола якої із поверхнею чудово збереглися західніше Зоряного.
 
Згідно із документами 60-х – початку 70-х років позаминулого століття, продуктивність рудника М.І.Шабельського в Курахівці не перевищувала 80 тис. пудів на рік. В 50-х – 60-х роках на пласт вугілля, що спікається, потужністю до 0,9 м, вийшли 2 шахти – 17 і 30 метрів завглибшки. Перша шахта була швидко відпрацьована і законсервована. Станом на 1872 рік, на руднику – вже 3 шахти, які розробляли 3 вугільних пласти потужністю 0,7-0,9 м. Спуск-підйом вугілля і людей, а також водовідлив здійснювався в баддях за допомогою кінного ворота. Середня кількість працівників – 18 чоловік. За відсутності поблизу залізниць і судноплавних річок, вугілля практично не потрапляло на зовнішній ринок – в основному збувалося на місці, - до винокурень, кузень і парових молотилок. Ціна вугілля в Курахівці складала від 6 (на 1869 рік) до 10-12 коп. (на 1872 рік) за пуд. Іноді вугілля гужом відправляли до Маріуполя, де продавали за 16 коп. за пуд (дані за 1869 рік) для домашнього опалення. «Взагалі, все обладнано погано і неблагонадійно», - писав полковник корпусу гірничих інженерів А.Б.Іваницький.
 
За рекомендацією гірничого інженера О.А.Ауербаха, в 1872 році надрами Курахівки зацікавилося французьке гірничопромислове товариство на півдні Росії, яке в 1873 році викупило у поміщика М.І.Шабельського землю під Кураховский рудник, в 1874 році - домоглося права експлуатувати місцеве вугільне родовище, і в 1874-1875 роках – приступило до будівництва залізничної під'їзної гілки широкої колії від станції Руднична (Рутченкове) Костянтинівській залізниці протяжністю 24 версти. До 1876 року в Курахівці було відкрито вугленавантажувальну станцію, локомотивне депо, механічні майстерні та телеграф. Через річку Вовча було обладнано капітальний залізничний міст, який зруйнували лише в роки Другої Світової війни. До мосту з обох боків йшов високий насип (залишки збереглися досі), де й уклали залізницю. Місцеві мешканці називали під’їзну колію до рудника «чугункою», а місце, де колія перетинала річку Вовча, - «канавою».
 
Одночасно із облаштуванням залізниці, гірниче і промислове товариство на півдні Росії приступило до облаштування капітального рудника в Курахівці. Треба сказати, що товариство діяло на свій острах і ризик, оскільки користувалося недостатніми даними про місцеве родовище вугілля. Так чи інакше, до 1876 року рудник був готовий, а вугілля почали видобувати ще раніше – як з нових шахт, так й зі старих. Ще в першому півріччі 1874 року товариство видало на-гора 135 тис. пудів полум’яного вугілля. Тоді розроблявся один пласт вугілля (№ 5), а новими шахтами передбачалося розкрити ще 3 пласти (№№ 2, 3, 4). Для якомога скорішого початку роботи нової копальні («невеличкий рудник для попереднього видобутку вугілля»), було проведено похилу шахту до довжиною 60 сажнів, з кутом ухилу 170. Шахту було обладнано 12-сильним локомобілем. На старій шахті було встановлено парову машину потужністю 30 кінських сил. Крім того, для розкриття нових горизонтів 80 і 100 сажнів шахтами «Софія» й «Надія», було замовлено у Франції парові машини потужністю 40 і 120 кінських сил. Під час проходки нових шахт водовідлив здійснювався баддями і кінним воротом; згодом передбачалося встановити парову машину потужністю 12 кінських сил. Для роботи на капітальному руднику передбачалося залучити до 150-200 інженерів і робітників.
 
Станом на 1876 рік, коли було відкрито Рутченковсько-Курахівську під’їзну колію, витрати на рудник і залізницю склали близько 1 млн. золотих карбованців. Однак вугілля, що видобувалося на Курахівському руднику, згідно з офіційною версією, виявився низької якості, і під'їзна колія, пропрацювавши 5 місяців, забезпечив відправку не більше 3 маршрутів, після чого була покинута і демонтована. Вуглевидобуток на копальні призупинили, а останній, в свою чергу, законсервували разом із колією. Сумарні збитки гірничого і промислового товариства на півдні Росії в Курахівці сягнули позначки 25 млн. франків. Обставини Курахівської катастрофи французького товариства, а особливо – її причин, досі залишаються не до кінця вивченими. Катастрофі передував внутрішній конфлікт у правлінні товариства – О.А.Ауербах, в знак протесту на призупинення товариством фінансування Курахівського проекту, покинув правління. Спроби товариства включити вже збудовану колію в склад Західно-Донецької залізниці також успіху не мали, і після 1882 року Курахівка запустувала. Як колись сказав інженер В.І.Іславін, стосовно Курахівського рудника французького товариства, «Всі ці починання, звичайно, дуже корисні, але за великим розмірам своїм мимоволі змушують задуматися».
 
Станом на 90-ті роки XIX століття, в Курахівці розташовувалися перспективні вугільні площі («дачі») гірничого і промислового товариства на півдні Росії, Олексіівського гірничопромислового товариства тощо. Імовірно, працювали й дрібні селянські шахти. Коли у 1899 році на розгляд гірничопромисловців було представлено проект нової Курахівської залізниці, район Курахівки значився як перспективний, із можливістю швидкого відновлення вуглевидобутку. Саме гірниче і промислове товариство на півдні Росії брало на себе зобов’язання, в разі відкриття нової залізниці, швидко наростити вуглевидобуток до 12 млн. пудів вугілля щорічно. Втім, Міністерство шляхів сполучення наполягало на досягненні такого видобутку протягом першого року експлуатації нової залізниці, і головне – в якості мінімального відвантаження з рудника. За відхилення обсягів відвантаження в меншу сторону гірничому і промисловому товариству мали присуджуватися чималі штрафи. Вирішення питання відновлення постійного промислового вуглевидобутку в Курахівці відсунули ще на десятиріччя.
 
Нові спроби налагодити промисловий вуглевидобуток в Курахівці пов’язані із ім’ям промисловця і землевласника В.І.Карпова. Як гласний земських зборів різноманітного рівня, а пізніше – член Держаної Ради, В.І.Карпов постійно порушує питання облаштування Курахівського вугільного родовища під’їзними коліями, і не «заради того, щоб вони були». Маючі землі в Бахмутському повіті, Карпови не з чуток знали про мінеральні багатства тамтешніх надр. Як відомо, без адекватних під’їзних колій неможливий і промисловий вуглевидобуток на руднику. Братам В.І. та К.І. Карповим належали декілька шахт середньої продуктивності в районі Красногорівки і Курахівки. Найбільш відомим промисловцем був таємний радник (дані на 1917 рік) В.І.Карпов, якого в Селидовому прийнято вважати ледь не будівельником залізниці Рутченкове – Гришине. І якщо останнє твердження не витримує жодної критики, у справі вуглевидобутку В.І.Карпов зміг наблизити такий в Курахівці до рівня промислового.
 
Софіївська копальня В.І.Карпова була відкрита в 1907 році. За офіційними статистичними даними, копальня знаходилася в маєтку «Софія» поблизу Курахівки, але територіально вона була ближчою до села Старомихайлівка (7 верст), через яке тримало поштовий зв’язок із зовнішнім світом. В сучасному розумінні – це північна частина міста Красногорівка, і відповідні околиці. Вугілля відправляли гужом на станції Желанна (не менше 25 верст) і Рутченкове (22 версти). Управляючим на руднику був Я.Л.Карнаухов. Видобували полум’яне вугілля. На копальні була 1 підйомна шахта, обладнана кінним воротом. Але це була типова напівкустарна шахта.
 
За даними на 1909 рік, продуктивність Софіївської копальні В.І.Карпова сягнула вище 500 тис. пудів на рік, видобуток вугілля забезпечували 20 чоловік. У 1910 році, згідно зі звітом начальника гірничого управління південної Росії, на шахті видобули лише 200 тис. пудів, а на 1911 рік встановили видобувну здатність у 400 тис. пудів. Втім, у 1911 році також більше 200 тис. пудів видати тут не спромоглися. Кількість працівників зменшилася до 12 чоловік. А в статистичному звіті Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1911 рік копальня В.І.Карпова взагалі фігурує з поміткою «робити не буде».
 
Проте, з 1913 року у звітах начальника гірничого управління південної Росії фігурує Курахівська копальня В.І.Карпова. В принципі, це був дубль попередньої копальні, - Курахівську копальню відкрили замість Софіївської після закриття останньої, - оскільки за 1913 рік з Курахівки В.І.Карпов видав 237 тис. пудів вугілля, а видобувна здатність на 1914 рік навіть не встановлювалася. На копальні працювали 30 чоловік, підйом здійснювався кінним воротом з 1 шахти. Глибина шахти складала 34 м, потужність пласту – 0,7 м. У 1914 році працювали 16 чоловік, видобули 257 тисяч пудів, а на 1915 рік встановили видобувну здатність у 600 тис. пудів. У 1915 році на копальні функціонували вже 2 підйомні шахти, працювали 37 чоловік, і видобули 411 тис. пудів вугілля, при видобувній здатності на 1916 рік 900 тис. пудів.
 
З 1915 року ця копальня В.І.Карпова фігурує в статистичних звітах Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, а це – запорука того, що постійний вуглевидобуток у значних обсягах тут було налагоджено. Що стосується під’їзних шляхів, до 1916 року вугілля відправляли гужом до станцій Гришине і Желанна, з 1915 року, теоретично, могли користуватися станціями Роя й Селидівка лінії Рутченкове – Гришине, де відкрився тимчасовий рух. У січні 1917 року відкрився постійний рух колією Рутченкове – Гришине, і найближчим до Курахівки в топографічному плані виявився роз’їзд Цукуриха. Колію від останнього роздільного пункту до Курахівки побудували восени 1918 року, коли видобуток на копальнях зійшов нанівець.
 
Існували в Курахівці й інші кустарні та напівкустарні вуглекопальні. Станом на 1913 рік, на Георгіївській копальні братів І. й А. Чечіків і Я.Радіна, де працювали 40 чоловік, було видобуто лише 12 тис. пудів вугілля. Це були, скоріш за все, розвідувальні шахти й шурфи. Тим часом, на ділянці вуглекопальні йшла інтенсивна розвідка, був відкритий вугільний пласт потужністю 0,5…0,6 м. Цим і пояснюється велика кількість робітників при занадто малій продуктивності шахти. Територіально – це на південний схід від нині закритої станції Гострий лінії Рутченкове – Покровськ.
 
Копальня К.К.Кагермасова (Кагермаза, Каргамасова) при видобувній здатності 0,6 млн. пудів, де працювали 27 робочих, видала 188 тис. пудів вугілля. Видобувна здатність і запланований видобуток вугілля на копальні К.К.Кагермасова на 1916 рік становили 0,5 млн. пудів вугілля. Шахта перебувала на території Галіциновской волості; там же знаходився й глиняний кар'єр («глинище») К.К.Кагермасова, де 23 працівники добули 0,208 млн. пудів вогнетривкої глини. Свої кар’єри в районі Курахівки і Галицинівки були і у В.І.Карпова.
 
В 1915 році в районі споруджуваної станції Курахівка і відповідної під'їзної лінії, що примикає до Цукурихи, знаходилася 1 шахта Вовчанського рудника В.М.Федоровского. В поточному році, при 10 робочих і 0,5 млн. пудів видобувної здатності, ковальня видала 26 тис. пудів вугілля. В 1916 році видобувна здатність рудника була встановлена на позначці 1,8 млн. пудів на рік (в 1916 році припускали видати 1,5 млн. пудів, в першому півріччі 1917 року – 320 тис. пудів вугілля).
 
Копальню К.І.Карпова («Костянтинівсько-Карповські копальні») було закладено в 1914 році. Вже в 1915 році копальня, при 32 робочих і 150 тис. пудів на рік видобувної здатності, дала 148 тис. пудів вугілля. Показники роботи копальні вселяли оптимізм у її господарів, і на наступний рік тут планували видобувати вже 500 тис. пудів вугілля. В 1916 році видобувну здатність копальні було збільшено до 1 млн. пудів на рік. Територіально, копальня знаходилася в районі нині закритої станції Гострий, - імовірно, на північний захід від станційних колій, в долині річки Вовча. Станом на 1917 рік, до рудника планувалося будівництво приватної під’їзної колії.
 
В районі Курахівки працювала копальня М.С.Старенченка (Стариченка, Старінченка, Сторенченко; 2 шахти), яка при видобувній здатності в 100 тис. пудів видала на-гора в 1910 році 80 тис. пудів вугілля (8 робочих), в 1911 році - 50 пудів (10 підземних робітників). У 1913 році на копальні (вже 1 шахта) була встановлена видобувна здатність в 200 тис. пудів, проте видобуток вугілля при цьому істотно не зріс і склав усього лише 85 тис. пудів (при 20 робочих).
 
Джерела 20-х років минулого століття вказують на чисельні дрібні селянські шахти на березі річки Вовчої між Ільїнкою й Кураховкою, західніше так званої «Гадючої гори»: Білоусова, Болощенко, Венгеровського, Дерака, Дерека, Житлєва, Золотарьова, Зюбана, Зюбанова, Ісламова, Криштена, Литвиненка, Любака, Масла, Маслова (з 1912 року), Матченка, Мирошниченка, Пархоменка, Перуна, Полуюхти, Попето В. (20-ті роки ХХ століття), Придатька, Солодея Старенченка, Щекотихіна. Глибина їх рідко перевищувала 20 метрів, а пласти, що розроблялися, були надтонкими й тонкими.
 
Так, шахта Попето в районі «Гадючої гори» глибиною 13,5 метрів розробляла пласт вугілля потужністю 0,55 м, шахта Солодея глибиною 14 метрів – той самий пласт потужністю 0,5 м, шахта Придатька глибиною 9,5 метри – пласт потужністю 0,7 м. Шахта Ісламова знаходилася західніше Курахівки майже на межі із землею селян Селидівки, і розробляла пласт вугілля потужністю 0,5 м на глибині 17,5 метри. Шахта Масла в 1924 році розробляла пласт вугілля потужністю 0,6-0,7 м на глибині майже 28 метрів. Станом на 1923-1924 роки, при станції Курахівка діяли Курахівський рудник (УДКП, Селидівський кущ), а також шахти Венгеровського, Дерека, Матченка, Мирошниченка, Пархоменка, Старенченка.
 
Вже наприкінці 20-х – на початку 30-х років в Курахівці почали відкривати великі шахти, які мали загальну назву «Курахівка». Найбільш відомі з них - №№ 10, 38/119/Д (або ж просто № 38), 40, 42, 43. Шахту № 38, наприклад, в 30-х роках законсервували як нерентабельну, а потім – розконсервували (тобто, збудували наново). Шахта № 40 «Гірник» закривалася в 90-х роках і розконсервувалася в 2000-х. А шахта № 42 працює донині. В районі закритої станції Гострий працювали шахти № 1-2 «Гострий» і «Гнилушанська». Але це – вже зовсім інша історія.

Pabel
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 450
Зарегистрирован:
Ср дек 22, 2010 17:55

Re: Селидове: вугілля

Сообщение Pabel » Вт окт 10, 2017 15:32

Згідно із даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії», в 1850 році було відоме також родовище кам’яного вугілля при поселенні Іллінці поміщика Шахова по річці Вовчій в 10 верстах від Курахівки. Розроблявся пласт вугілля потужністю 0,7 м.

З 1897 року у статистичних звітах Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії фігурує прізвище вуглепромисловця Пенякова. За даними начальника гірничого управління південної Росії, в південній частині Гришинського вугленосного району свої шахти закладали Пеняков Б.Ш. і Пеняков К.С. Територіально Ільїнка тяжіла до станцій Гришине і Желанна Катерининської залізниці, то ж відвантаження звідси йшло по обох станціях. У 1897 календарному році Пеняков відвантажив по станції Гришине 201 вагон, в 1898 році – 321 вагон, в 1899 році – 366 вагонів, в 1900 році – 263 вагони, у 1901 році – 5 вагонів, у 1902 році – 25 вагонів, у 1905-1906 господарчому році – 30 вагонів, у 1906-1907 році – 74 вагони мінерального палива (600 пудів кожен). У 1915 році було закладено Костянтинівський рудник К.С.Пенякова, видобувна здатність якого на 1917 рік встановлювалася на позначці 300 тис. пудів, в тому числі в першому півріччі 1917 року планувалося видобути 50 тис. пудів вугілля. Рудник, станом на 1917 рік, тяжів до станції Роя.
 
З 1899 року у відповідній статистиці фігурує прізвище іншого іллінського кустарного вуглепромисловця – В.М.Геккера. У 1899-1900 господарчому році він відвантажив по станції Гришине 95,5 вагонів вугілля, в 1900-1901 році – 33 вагони (по 600 пудів кожен). Промисловець мав декілька кустарних рудників у районі Ільїнки.
 
Станом на 1909 рік, працювали 2 «Геккеровські» рудники: Іллінський (заснований у 1901 році) і Володимирівський (заснований у 1904 році). Рудники знаходилися в 27 верстах від станції Желанна, куди гужом йшло майже все вугілля. Керуючим на рудниках був М.Я.Браславський. Перший рудник видавав до 600 тис. пудів вугілля на рік (2 шахти, 60 робочих), другий – до 300 тис. пудів на рік (1 шахта, 30 робочих). Володимирівський рудник В.М.Геккера станом на 1910 рік видав 16,2 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 100 тис. пудів на рік. Тут працювали всього 9 робітників, їх спуск-підйом здійснювався за допомогою кінного ворота. З 1911 року цей рудник не значиться в статистичних звітах по гірничому відомству.
 
Проте Іллінський рудник вказаного промисловця можна сміливо вважати капітальною шахтою в районі села. Станом на 1910 рік Ільїнський рудник В.М.Геккера видав 400 тис. пудів вугілля, в 1911 році – 435 тис. пудів, при видобувній здатності 500 тис. пудів. На руднику працювала 1 підйомна шахта, яка була обладнана паровим двигуном потужністю 12 кінських сил. Тут працювало 30 робітників у 1910 році і до 40 працівників у 1911 році. За перші 5 місяців 1912 року було видобуто 618 тис. пудів вугілля при 2,5 млн. пудів видобувної здатності. У 1913 році копальня видала майже 1,2 млн. пудів «чорного золота» (з них 700 тис. пудів – за перше півріччя) при видобувній здатності 3-5 млн. пудів на рік. Потужність двигуна на підйомній шахті було підвищено до 50 кінських сил, з’явилися парові двигуни і на 2 водовідливних шахтах загальною потужністю 30 кінських сил. Втім, такий сплеск вуглевидобутку на руднику тривав недовго. Імовірно, при заглибленні гірничих виробок збільшився водоприток, внаслідок чого в 1914 році довелося обладнати водовідливом додаткову шахту, встановивши там двигун потужністю 15 кінських сил. Фактична продуктивність копальні зменшилася до 595 тис. пудів, видобувна здатність – до 2 млн. пудів на рік. В подальшому Ільїнський рудник В.М.Геккера перетворюється на звичайу кустарну вуглекопальню, видобувну здатність якої на 1917 рік встановили на позначці 600 тис. пудів.
 
З 1915 року працює нове підприємство В.М.Геккера, яке іменується Олександро-Михайлівським рудником, де в поточному році було видано майже 1,4 млн. пудів вугілля при 2 млн. пудів на рік видобувної здатності. На копальні працювало 82 працівники. 3 водовідливні шахти були обладнані двигунами загальною потужністю 54 кінські сили. На 1917 рік видобувну здатність зменшили до 1,5 млн. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на 1916-1917 роки – до 1 млн. пудів на рік. Одна з шахт рудника (№ 11) розробляла пласти потужністю до 0,85 м. Рудник з’єднувався зі станцією Рутченкове гужовою дорогою. Станцію Коханівка будували з 1914 року, але остаточно для вантажного сполучення її відкрили лише у листопаді 1918 року.
 
З 1899 року в статистичних звітах Ради З‘їзду гірничопромисловців півдня Росії фігурує ще один іллінський вуглевідправник – Я.Ш.Прахій. У 1899-1900 господарчому році він відвантажив по станції Желанна 151 вагон вугілля, і майже 109 – у 1900 календарному році. У 1900-1901 господарчому році Прахієм було відвантажено всього 2,5 вагони вугілля. Видобувна здатність копальні Прахія у 1902 році становила 200 тис. пудів на рік, плановий вуглевидобуток – 100 тис. пудів на рік. Втім, у 1901-1902 господарчому році він відвантажив лише 1 вагон по станції Желанна. У 1903 році видобувна здатність копальні Прахія була зменшена до 150 тис. пудів на рік. З 1904 року копальня належала Прахію й Белинському, видобувна здатність встановлювалася в розмірі 500 тис. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на 1905 рік – в розмірі 200 тис. пудів. Втім, дані про відвантаження вугілля з рудника Прахія з 1902 року відсутні.
 
У 1908 році Я.Ш.Прахій заснував «міщанський» кам’яновугільний рудник «Ольгин кут» в районі Іллінки, в 25 верстах від Желанної. Станом на 1909 рік, тут працювало 13 чоловік, орієнтовна продуктивність становила 300 тис. пудів. Управляючим на руднику був Х.І.Воробей. Шахту було обладнано кінним воротом, тут працювало 8 чоловік. Видобувна здатність, станом на 1910 рік, становила 200 тис. пудів на рік, втім у поточному році було видано лише 40 тис. пудів вугілля. В 1914 році копальня Я.Ш.Прахія видала майже 155 тис. пудів вугілля, при видобувній здатності 200 тис. пудів. Тут працювали вже 15 чоловік. На 1916 рік видобувна здатність копальні була збільшена до 300 тис. пудів. Але це була, все ж таки, кустарна копальня…
 
Ще один промисловець, який пов’язаний із Іллінкою, - це П.А.Фрезе. Його прізвище фігурує у статистиці Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії з 1900 року. Володів кустарними копальнями в районі вказаного села. Так, у 1900-1901 господарчому році він відвантажив по станції Желанна 56 вагонів вугілля, у 1901-1902 році – всього 5 вагонів, по 600 пудів кожен. Станом на 1903-1904 роки, видобувна здатність копальні П.А.Фрезе становила 1 млн пудів на рік, протягом року передбачалося видавати на-гора 600 тис. пудів «чорного золота». Та за перше півріччя 1904 року тут було видобуто лише 240 тис. пудів. В подальші роки копальня працювала із чіткою тенденцією спаду видобутку: станом на 1906 рік, на копальні було встановлено видобувну здатність і запланований видобуток на відмітці 500 тис. пудів, а за перше півріччя поточного року було видобуто лише 21 тисяч.
 
Починаючі з 1907 року, відомості про видобуток і відвантаження вугілля від імені П.А.Фрезе через Раду З’їзду не проходять. Станом на 1909 рік, Іллінська копальня П.А.Фрезе розробляла полум’яне вугілля, втім дані про видобуток також відсутні. Копальня знаходилася в 27 верстах від станції Желанна, куди гужом і потрапляло вугілля. Управляючим копальнею був К.Я.Андрес. Починаючі з 1912 року, копальня не фігурує в статистиці Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, а також начальника гірничого управління південної Росії.
 
Імовірно в Іллінці знаходилася й копальня М.Л.Вульфовича, від імені якого у 1899-1900 господарчому році було навантажено по станції Гришине 205 вагонів вугілля, в 1900-1901 році – 26 вагонів, і вже по станції Желанна. В 1903-1904 господарчому році від імені Вульфовича і Пенякова було відвантажено 19 вагонів вугілля, у 1904-1905 році – майже 31 вагон, - по станції Гришине. Станом на 1907 рік, видобувна спроможність рудника М.Л.Вульфовича і запланований видобуток на 1908 рік становили, відповідно, 400 тис. і 300 тис. пудів. У 1906-1907 господарчому році підприємець відвантажив по станції Гришине 381 вагон вугілля. Подальша доля копальні Вульфовича невідома.
 
У 1905 році Г.І.Булат заснував «селянський» кам’яновугільний рудник в районі Іллінки, у 27 верстах від станції Желанна. Станом на 1909 рік, тут було обладнано 2 підйомні шахти із кінним воротом. Річна продуктивність становила 200 тис. пудів вугілля, працювали 22 робітники. Управляючим був М.Я.Браславський.
 
У 1906 році С.А.Смирнов разом із А.С.Міхєєвим заснували «міщанську» копальню в районі Іллінки. Станом на 1909 рік, річна продуктивність копальні оцінювалася у 300 тис. пудів, на шахті працювали 45 чоловік. Для підйому вугілля було встановлено паровий двигун потужністю 8 кінських сил.
 
У 1907 році було засновано Ольгинкутський «селянський» рудник Ф.Д.Грицая. За статистичними звітами різних відомств дореволюційної Росії, він проходить як шахта Грощая або Грещая. Станом на 1909-1910 роки, тут була 1 шахта. Обладнана кінним воротом (його крутили 2 коні), де працювали 15 чоловік.
 
Справжній бум на вуглевидобуток в районі Ільїнки розпочався у 1915-1916 роках, коли побудували залізничну гілку Рутченкове – Гришине і для прийому вугілля відкрилася станція Роя. Не дивлячись на те, що північніше Іллінки було розпочато будівництво станції Коханівка, більшість ільїнських копалень відвантажували вугілля саме по Рої. Анненська копальня К.Ф. Лефтерова (2 шахти, 46 робітників) у 1915 році видала 80 тис. пудів при видобувній здатності 300 тис. пудів на рік; у 1916 році було встановлено видобувну здатність 1,5 млн. пудів, а плановий видобуток – 1 млн. пудів на рік. Єремєєвска копальня Л.Х.Когана (1 шахта, 28 робітників) у 1915 році дала 40 тис. пудів при видобувній здатності 500 тис. пудів. Успенська копальня С.Ф.Ківатицького і Н.Д.Кругляка (1 шахта, 30 робітників) у 1915 році видала 127 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 600 тис. пудів на рік; у 1916-1917 роках планували вийти на продуктивність 350 тис. пудів. Зіновіївській рудник мав видобувну здатність і передбачуваний видобуток в 1916 році 300 тис. пудів; на перше півріччя 1917 року було заплановано видати 100 тис. пудів).
 
З відкриттям залізниці продуктивність кустарних й капітальних шахт Іллінки мала істотно зрости, але збройне протистояння 1918-1920 років обернуло ефект від залізниці практично в нуль.
 
Після так званої «громадянської війни», обсяги вуглевидобутку шахт Іллінки різко впали. Мінімальним було відправлення вугілля від станції Коханівка, хоча за станом на 1923-1924 роки при ній значилися кам'яновугільні рудники: № 23 колишній Олександро-Михайлівський В.М.Геккера (діяв, 148 робітників, імовірно відправляв вугілля переважно на станцію Роя), № 24 колишній Геккера й Кохановського, № 27 Курахівський, № 29 Белинського. Крім того, тут числилися більш дрібні шахти Альошина (діяла), Грибкова, Грицая (діяла), Жигалєва, Жигарева, Журавльова (діяла), Кияшка (діяла), Лагути, Лаппа (2 шахти, діяли), Логвиненка (діяла), Мороза (діяла), Папети, Печури й Журавльова, Попова (діяла), Приймака, Притули (діяла), Ременникова (діяла), Родіонова (діяла), Романця, Сидорова (діяла), Солодкого й Гринька, Чечетченка, Чепчикова (діяла), Чумакова (діяла), Янишевського. Усі дрібні шахти були здані в оренду. Втім, станом на 1926-1927 роки, станція Коханівка не прийняла і не відправила жодної тони вантажу. Частково вугілля йшло на станцію Роя, - при ній у 1924 році числилися рудники № 25 Кацняєва й № 26 Маянця, які вже не діяли.
 
В роки Другої Світової війни станція Коханівка була зруйнована, і радянське командування визнало недоцільним її відновлення. Колію від Коханівки до Курахівки демонтували. Втім, кустарні шахти в районі Іллінки існували до середини ХХ століття. Так, станом на середину 40-х років тут значиться шахта № 1 «Іллінка». Взамін широкої колії, сюди від шахти № 10 в Курахівці побудували вузькоколійку з локомотивною тягою (контактним електровозом) – практично паралельно насипу старої залізниці. Цю вузькоколійку використовували також і місцеві мешканці для поїздок «на велику землю», називаючи її «тралі-валі». Але прямого відношення до шахт Ільїнки ця історія не має…


Вернуться в Місто Селідово

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1