* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Національний спротив у роки Другої Світової

Модераторы: slc, Краевед

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Національний спротив у роки Другої Світової

Сообщение Козарлюга » Ср мар 23, 2011 23:22

Призвища групи УПА у Мар"їнському педагогічному училищі у часи окупації:
Марія Буткова - викладач,
Антон Булгарський,
Заєць,
Новицький.
Може щось, комусь про них відомо?

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Національний спротив у роки Другої Світової

Сообщение Козарлюга » Сб ноя 05, 2011 22:22

Чи знаєте ви про ОУН у Мар'їнському районі Донецької області?

У червні я була делегатом з’їзду Всеукраїнського об’єднання ветеранів, який проходив у Сумах. Там до донецької делегації підійшов сумчанин і розповів, що він родом з Донеччини. І подарував свої спогади. Ось кілька слів про автора (з цієї книжечки).

НЕМАЄ ЗЕМЛІ РІДНІШОЇ

Василь Антонович Межовий, 1923 року народження, вісімнадцятирічним вчителем молодших класів потрапив в окупацію і прибився до батьків. Працював польовим робітником в «общиннім» господарстві Донецького зоотехнікуму в м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області.

Чимало викладачів та студентів технікуму залишилася в окупації. Серед них вирізнявся викладач-західняк Олесь Миколайович Зінченко, навколо якого відразу згуртувалися інші безробітні сіроми. Незабаром серед них з'явився студент Львівського університету Володимир Йосипович Корецький. Це був член похідної групи ОУН-УПА. Саме вони, щоб зберегти людей, себе, господарство і дух боротьби з окупантами, з дозволу властей, організували школу механізації. В цій школі Межовому запропонували роботу вихователя і завідуючого клубом молоді.

Саме Зінченко і Корецький зробили так, аби на тлі безпросвітної темряви окупаційної ночі розгорівся промінчик, а затим вогнище культурного життя молоді училища і навколишніх сіл. Вони не вели запеклої збройної боротьби з фашистами, бо не мали ні зброї, ні змоги та й волі Але німецька влада майже не заважала нести в села світло свободи, національної гордості й впевненості в світлу перемогу. Незабаром до керівництва школою та гуртками приєдналися викладачі Андрієвський, Петрусенко, Хоречко.

Клуб був спочатку невимовно бідний. В уцілілому приміщенні школи з підсобних матеріалів збудували сцену, зі шматків толю й дощок зібрали декорації і бутафорію, пошили і пофарбували завіси, костюми та реквізит. Обставили залу саморобними стільцями. Запросили деяких акторів і спеціалістів до керівництва гуртками.

Хором керував досвідчений вокаліст-професіонал, батько сімох дітей Іван Савич Бондаренко, який навчив співаків досить складних пісень, ораторій, оперних партій. Хор виконував ораторію «Закувала та сива зозуля», "Вечорниці" Ніщинського з драми «Назар Стодоля», арії, дуети, пісні з «Наталки- полтавки» і безліч народних пісень.

Драматичним гуртком керував глибокий пенсіонер - актор ще царських театрів Єгор Кузьмич Череватий. Крім двох вищеназваних, він поставив спектаклі « Ой, не ходи, Грицю», «Безталанна», «Мартин Боруля» й безліч водевілів.

Музичний супровід хору і вистав виконував баяніст Григорій Максимович Утка. Художнє оформлення здійснював професіонал-художник Петро Лукич Вічний.

Всі вони, тоді вже дуже літні, працювали натхненно, з любові до мистецтва і до молоді, майже задарма. Але їхні очі світилися щастям, коли бачили більш як півсотні юнаків та дівчат, захоплених виконанням незнайомих раніше, а вже рідних: «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить. Довершилась України кривда стара, нам пора для України жить" або «Ще не вмерла Україна». Їм уже було по двадцять, а вони цього ще не знали. Ніхто раніше цього не вчив. А хто наважувався - вже сидів у тюрмі.

В окупації, цими прекрасними гімнами відкривали кожну виставу, кожний захід.
Народ містечка і навколишніх сіл, де залюбки виступали аматори, охоче відвідував вистави, і концерти і щедро, як на ту пору, пригощав їх. Як не дивно, окупанти не заважали, а навпаки, самі відвідували ці масові дійства. Солдати і навіть офіцери залюбки аплодували, хоча багато чого не розуміли. Кого ж не заворожить наша щира пісня? І все виключно українською мовою.

Як правило, і вдома, і в селах вистави відбувалися тільки вдень або надвечір, і проблема освітлення відпадала автоматично. Адже з'являтися надворі вночі влада забороняла під страхом смерті. Часто аматори ночували по хатах у селі, де відбувалася вистава, щоб вранці рушити в наступне село. Рейд тривав тижнями.

Такий же осередок національної культури існував в передмісті Донецька - великому селі Старомихайлівка. Аматори навперейми змагалися репертуаром, реквізитом, майстерністю, вишколом майбутньої збройної боротьби з окупантами. З цією метою їх тричі відвідали зв'язкові агітатори Центрального проводу, їх імен і псевдонімів ніхто не знав. Про це дбали провідники Зінченко і Корецький.

З настанням пекельного Московського молоха всіх молодих гуртківців терміново змобілізували до діючої армії. Не навчені, майже беззбройні, половина з них полягла в боях під м. Рогачик, на річці Молочна. Про це розповів дивом уцілілий, зранений Віктор Голенищенко, який незабаром помер.

Ще раніше були арештовані керівники школи і провідні гуртківці. Згодом стало відомо. що дуже старі Андріївський, Бондаренко, Череватий, Вічний і Утка, після коротких допитів, були відпущені на волю під розписку про невиїзд.

Після тривалих тортур в катівнях КДБ Зінченко, Петрусенко, Хоречко були страчені, А Корецький засуджений на десять років позбавлення волі в таборах Воркути.

Межового, як завідуючого клубом, кілька разів допитували, аби він засвідчив антирадянську діяльність керівників. Цього він не зробив, бо справді не бачив і не знав у їх діяльності такого криміналу. Адже вони просто пропагували свою національну культуру. Межовий уже тоді був національно свідомим, та йому ніхто не запропонував вступити в члени ОУН. За цим він досі шкодує.
Після допитів і відбирання суворої розписки про невиїзд Межового відпровадили під охороною на відбудову військового заводу № 110 в м. Донецьк. Там він працював у цеху гарячого штампування на виготовленні артилерійських набоїв під наглядом, без суду до 1946 року.
Нагляд залишився, коли він уже працював удома, у школі Красногорівки, і коли заочно кінчав Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, і коли в 1953 році перейшов на роботу в МТС, і навіть коли 1962 році йому запропонували стати членом компартії. Він їй «належав» майже 30 РОКІВ, аж поки вона померла.

Межового постійно стерегли, а він, не маючи спільників, самостійно боровся. Зерна національної свідомості, посіяні вчителями, які загинули в чекістських катівнях, жевріли навіть у найнестерпніших умовах. Він завжди їх сіяв у людях, які його оточували, за будь-якої нагоди. Делікатно, впевнено, вперто, як тільки дозволяли тодішні умови.

Межовому було уже майже сімдесят років, як Україна виборола незалежність. Він неодноразово звертався до компетентних органів Доненька (СБУ, «Просвіта»), щоб з'ясувати і пошанувати долю його полеглих учителів. Спроби залишилися марними
Не маючи змоги скористатися матеріалами архівів СБУ, Межовий свідчить, що одна із клітин ОУН в І941 - 1943 р.р активно функціонувала в м. Красногорівка Мар'їнського району Донецької області.


Вернуться в Мар’їнський міськрайонний осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1