* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Вугільні підприємства Красноармійська. Електронна версія

Модераторы: slc, Краевед

Гайворонский Петр
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 2
Зарегистрирован:
Чт янв 20, 2011 16:00

Вугільні підприємства Красноармійська. Електронна версія

Сообщение Гайворонский Петр » Чт янв 20, 2011 16:12

ПЕТРО ГАЙВОРОНСЬКИЙ

ВУГІЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА
КРАСНОАРМІЙСЬКА
ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ НАРИС

Полипрес
Макеевка 2006

ББК
Гайворонський П.Є. Вугільні підприємства Красноарімійська: Історико-краєзнавчий нарис -Донецьк: "Донеччина", 2005.-120 с

ІSBN ББК

Рецензенти:
Яцюк М.М. - старший викладач кафедри економіки управління підприємств, заступник декана з виховної роботи Красноармійського філіалу Донецького національного технічного університету

Автор висловлює подяку за допомогу у написанні та оформленні цієї книги Н.П.Бондаренко, С.П. Луковенко, П.Ф.Мамцю, Р.В. Мазосі, П.П. Климовій, С.П. Луковенко, В.П. Стьопкіну, О.О. Денисенко.

В книзі використані фотоматеріали з фондів Красноармійського державного історичного музею, фотоархівів газет "Маяк" і “Моноліт” та особистого архіву автора.

Науково-популярне видання
Гайворонський Петро Євгенович
Вугільні підприємства Красноармінська: Історико-краєзнавчий нарис

ІSBN Гайворонський П.Є.
2006 р.

КРАЙ ШАХТАРСЬКОЇ СЛАВИ
Шахтарським краєм називають Донбас - нашу малу батьківщину. В широких, безкраїх степах Донеччини колись панувало малолюдне Дике поле, де блукали орди кочевників, а по байракам і ярам ховалися козацькі зимівники і хутори. Летіли роки, століття, а життя Придонцівських степів майже не змінювалося. Так тривало аж доки в Донецьких степах знайшли перетворюватися. Спочатку з’явилися перші копанки і штольні для видобутку "чорного зо¬лота", згодом невеликі промислові шахти, а ще через деякий час - шахти-гіганти. Більше двох століть натруджені сильні руки донецьких шахтарів видобувають кам’яне вугілля - головне багатство Донецького краю. А разом з тим зводилися величні шахтарські міста і неповторні затишні гірняцькі селища, які оберігають сиві терикони - рукотворні символи краю.
Яскравою сторінкою літопису Донбасу є історія вугільних підприємств міста Красноармійська і Красноармійського району. Від часу заснування перших кустарних шахт на території сучасного Красноармійського району минуло більше ста років. Славетний і величний шлях пройдено за цей час шахтарями Красноармійська, Димитрова, Родинського, Гродівки, Ново економічного, Шевченко та інших населених пунктів регіону. Звитяжна праця і героїчна боротьба супроводжувала життя усіх поколінь гірників. Від перших шахт-копалень, примітивних "мишоловок" до найпотужніших промислових підприємств, устаткованих за останнім словом техніки - така еволюція вугіль¬них шахт міста і району.
Старі, руді терикони пам'ятають багато і сторичних і пам’ятних по¬дій: революції, бої громадянської і Великої Вітчизняної воєн, підпільну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками, героїку відбудови Донбасу, часи масового трудового героїзму. Почесна шахтарська професія передавалася з покоління в покоління, виникли цілі шахтарські династії. Легендарними стали імена шахтарів і шахтобудівельників: Двічі Героя соціалістичної праці І.І.Бридька, Героїв соціалістичної праці Т.С.Коханова, І.Я.Россочинського, В.Я.Сокологорського, Г.Г.Жукова, І.І.Калайця, К.А.Северинова, Г.В.Мовчана, В.О. Шатохіна, А.В. Степанова, В.М. Ципляка, В.В.Юркова, В.І. Ігнатьєва, Героїв України Л.В. Байсарова, М.В. Гордовенка.. Далеко за межі Донеччини і України сягнула слава їх трудових справ і рекордів, і сьогодні, вона надихає сучасні покоління гірників на нові трудові подвиги.
Знання багатої історії рідного краю, любов до рідного міста, робітничого селища, села - запорука життєвості нашого народу. Виховання любові і поваги до шахтарської праці, до історії нашої малої батьківщини - Донбасу - таке завдання ставив перед собою автор цієї книги.
В наш непростий час велику роль відіграє людський фактор. Багато залежить від кожної людини, її професіоналізму, наполегливості в справах і віри в майбутнє.
Н.В.Іваньо,
директор Благодійного фонду "Надія"
І
ПОШУКИ І ЗНАХІДКИ "ЧОРНОГО ЗОЛОТА"
/XVIII - XIX століття/
«Чорне золото», «хліб промисловості», «законсервоване сонце» – так поетично називають кам’яне вугілля - головне багатство нашого краю. До¬нецький басейн – величезне родовище кам’яного вугілля, що розташувалося на території Луганської, Донецької, Дніпропетровської областей України і Ростовської області Росії. Площа Донбасу складає понад 60 тисяч квад¬ратних кілометрів, з яких шоста частина входить до складу Росії, а реш¬та - України.1 За розміром території і кількістю населення Донецький кам’новугільний басейн дорівнює середній європейській державі, тому його територія умовно поділяється на декілька вугленосних районів. Вугільні родовища і підприємства Красноармійська, Димитрова, Родинського і навко¬лишніх селищ і сіл належать до Красноармійського вугленосного району. Умовними кордонами району є: на півночі - річка Самара, на Півдні - річ¬ка Вовча. Протяжність району складає близько ста кілометрів. Площа, при ширині відкладів продуктивної товщі 18 – 20 кілометрів, складає близько 2 тисяч квадратних кілометрів. Красноармійський вугленосний район розта¬шований в південно-західній частині Донбасу. Він є продовженням Донецько-Макіївського району по простяганню в північно-західному напрямку.2 Кам'¬яне вугілля підходить в районі до поверхні окремими острівцями в долинах річок Вовча, Казенний Торець, Бик та їхніх приток.
Місцеве населення знало про особливі властивості «горючого камню» з давніх-давен, використовувало його для господарських потреб, але все ж такого широкого вжитку, як деревина він не мав. Можливо, це поянюється тим, що при горінні кам’яного вугілля за умови недостатнього доступу повітря утворюється отруйний угарний газ – чад, від якого люди часто гинули. Не дарма в деяких регіонах кам’яне вугілля називали «чортовим каміням». Все ж, на початку XVIII століття зацікавленність «земляним вугіллям» зростає. В 1721 році управи¬тель міста Бахмута Микита Вепрейський і капітан Семен Чирков знайшли в Бахмутській провінції поклади кам’яного вугілля і направили його зра¬зки в Камор-колегію в Петербург.3 В січні 1724 року в своїй «Відписці» в Камор-колегію вони повідомляли, що «земляне вугілля вживається нині на Бахмутські соляні заводи в казенні кузні на латання солеварних сковород та на інші вироби»4
В 1722-1724- роках Берг-колегія посилає на Дон і в козачі містечка рудознатця Г.Капустіна, який знайшов під час своїх експедицій поклади кам`яного вугілля. В 1724-1725 роках в Бахмутську провінцію відправляє¬ться по завданню Берг-колегії вугільний майстер Й.Ніксон. Експедиція Ніксона знайшла поклади кам`яного вугілля в балці Скелеватій і на річці Біленькій. Після смерті російського імператора Петра І, який особисто опікувався пошуками Берг-колегії, дослідження покладів кам"яного вугіл¬ля в басейні річки Сіверський Дінець на тривалий час призупинилося.
Пошуки відновилися майже через двадцять років, В 1744 році білгородський купець Іван Морозов разом з своїми однодумцями-компанійцями П.Кольцовим і І.Григор`евим знайшли кам’яне вугілля при річці Сіверський Дінець поблизу Ямполя, при річках Лугані і Біленькій. В тому ж році на прохання бахмутських солеварів і по завданню Берг-колегії Густав Райзер досліджував кам’яне вугілля при річці Біленькій. Пошуки 1740-х років тим чи іншим чином повторювали дослідження 1720-х років. В той же час проводи¬лися експеременти по застосуванню кам`яного вугілля в соляному промислі. Зокрема, в грудні 1744 року Сенат дав Соляній конторі завдання провести варку солі на одному кам"яному вугіллі і перевірити економічну вигоду такої варки. На жаль, на цьому пошуки вугілля і його У 8О-х роках XVIII століття відбулися події, які вплинули на подаль¬ший розвиток Донецького краю - Росія анексувала Кримське ханство і засну¬вала власний Чорноморський флот. Донецькі степи перестали бути прикордон¬ними, перестала існувати загроза кримських набігів. Землі між Сіверським Дінцем і Азовським морем почали інтенсивно заселятися, населення краю швидко зростало. Чорноморський флот потребував панцерних плит для новостворених прибережних фортець, гармат і ядер для них і військових кораблів.5 Куз¬ні, а пізніше металургійні заводи, де виплавлявся метал і виготовлялася зброя, в свою чергу потребували палива.
В цей період одним з перших повідомив морякам про поклади вугілля в Бахмутському повіті купець Іван Фурсов. В 1783 році він знайшов родови¬ще кам"яного вугілля неподалік від села Білого і прислав в Таганрогський порт його зразки.6 Командування порта зацікавилося відкриттям вугілля, ро¬зуміючи, що воно дозволить вирішити паливну проблему. В 1791 році на за¬мовлення Чорноморського флоту для пошуків і розробки вугілля в Бахмутський повіт відряджається колежзький асесор М.Ф.Аврамов, який в тому ж році ви¬добув 12 тисяч пудів кам’яного вугілля. Продовживши пошуки, М.Аврамов в 1792 році знайшов низку родовищ кам’яного вугілля, в тому числі і в Лисичій балці.
Для озброєння Чорноморського флоту в 1794 році було вирішено побуду¬вати ливарно-гарматний завод. Вибір місця майбутнього заводу і створення плану його будівництва було доручено статському раднику Карлу Гаскойну.7 Найкращим родовищем кам`яного вугілля для визначеної мети він вважав пла¬сти знайдені в Лисичому Буєраці, а найкращим місцем для будівництва ливар¬но-гарматного заводу - берег річки Лугані в її нижній течії. В підсумку з`явився Указ Катерини II від 14 листопада 1795 року «Про будівництво ливарного заводу в Донецькому повіті при річці Лугані і про заснування ломки знайденого в тій стороні кам’яного вугілля».
У відповідності з цим указом на річці Лугані був збудований ливарний завод – перше на Україні металургійне підприємство. Для забезпечення Луганського казенного заводу кам’яним вугіллям на землі села Третя Рота (Верхнє) біля Лисичої балки була закладена шахта. Це була перша шахта Донбасу, що поклала початок промислової розробки кам’яного вугілля в басейні. У кві¬тні 1796 року вона дала перше вугілля.8
В середині 90-х років XVIII століття в Бахмутському повіті було від¬крито багато родовищ кам’яного вугілля, в тому числі і на території сучас¬ного Красноармійського району. Перша письмова згадка про наявність тут вугільних пластів є в рукописному творі з довгою назвою «Посібник до піз¬нання, розробки і вжитку кам`яного вугілля з вказівкою і викладенням тих місць Росії, де той переважно знаходиться потрібен до заміни і винагороди нестачі в лісі. Написано Іваном Бригонцовим в Катеринославі 1795 року» Ця праця була адресована генерал-губернатору Новоросії П.Зубову. Вона була по суті першою науковою працею про Донецький кам’яновугільний басейн. Гірничий інже¬нер Іван Бригонцов проводив пошуки кам’яного вугілля в місцях найменш від¬далених від Катеринослава, на південному заході Бахмутського і в Павло¬градському повітах. В 1795 році він знайшов вугілля «Не в такій далекій від губернського міста Катеринославу відстані знаходиться також кам’яні вугілля в Павлоградському повіті в селі Городівці (Гродівці) на річці Журавка, Святогорівці, Економічній і ще в іншому місці по річці Грусской і в Липовому Байраці». Далі в своїй праці автор зазначає: «Близькість цих місць від Дніпровської пристані Кіч кас нижче порогів замінити може дальню перевозку кам’яного вугілля морями Чорним і Азовським». Талановитий дослідник описав кілька способів пошу¬ку вугільних місць, запропонував методи і способи проведення гірничих ро¬біт, зробив рекомендації по пошукам і розвідці вугільних родовищ,що ві¬дображали їхню специфіку в Донецькому басейні; указав вугільні місця, які було доцільно розробляти. Він вважав, що найдоцільніше розробляти вугілля саме на південному заході Бахмутського і в Павлоградському повітах. В той же час він досліджував і інші вугільні родовища Донецького басейну, бага¬то з них вважав перспективними. Крім турботи про майбутнє видобутку і використання кам’яного вугілля, гірничий інженер бачив вигоду від його розробки, перш за все, в збереженні ліса. «Край Катеринославської губернії і нововідкритої Вознесенської по своєму малоліссю відчують важливу користь від відкриття в перщій з них в різних місцях кам’яного вугілля». Рукопис праці Бригонцова був підготовлений до друку в 1795 році, але після того, як потрапив до графа П.А.Зубова на стіл, був «похований» на півсторіччя в його архіві. Як згадувалося вище, в кінці XVIII сторіччя пріоритетного розвитку видобуток вугілля набув на півночі Бах¬мутського і в Слов’яносербському повітах, а розвиток вугільної промислово¬сті на території Красноармійського вугленосного району було відкладено на багато десятиріч.
Початок систематичних геологічних досліджень території сучасного Красноармійського вугленосного району відноситься до 20-х років XIX сто¬ліття. їх результати викладено в працях Є.П.Ковалевського, який в 1829 році опублікував перший систематичний опис і стратиграфічну схему пород, які складають Донецький кам’яновугільний басейн.
В 1833-1839 роках Є.Іваницький, Г.Соколов і Ле-Пле склали перші гео¬логічні карти масштабів 1:4-20000 і 1:530000, що охоплювали південно-захід¬ну частину території сучасного Красноармійського району. В наш час ці кар¬ти мають лише історичне значення.10
Ретельну увагу дослідників і промисловців привертає Гришинський вугленосний район на почат¬ку другої половини XIX століття. В «Гірничому журналі» за 1865 і за 1873 роки були вміщені статті Григорія Гільмерсена «Донецький кам’яновугільний кряж і його майбуття в промисловому відношенні» і Анемподиста Носова «Відомість про ка¬м'яновугільну промисловість в І окрузі західної частини Донецького кряжа за 1872 рік».11
Значний інтерес для краєзнавців і дослідників являє собою праця О.Бріо «Хімічне дослідження кам’яного вугілля з родовища поблизу с. Новоекономічне», що була надрукована за рішенням загальних зборів Тогариства випробу¬вачів природи при Імператорському Харківському університеті у Харкові в 1874 році. Це була перша окрема книга присвячена дослідженню безпосеред¬ньо Новоекономічного родовища кам’яного вугілля. В своїй роботі О.Бріо повідомляє: «В Бахмутському повіті поблизу с. Новоекономічне зустрічається цікава відозміна кам’яного вугілля, що за властивостями своїми заслуговує особливої уваги в практичному відношенні. Вугілля це становить покрівлю для звичайного кам’яного вугілля, що тут видобувають і який залагає у виг¬ляді пласту від двох до п’яти чвертей завтовшки. По зовнішньому своєму вигляду описуване кам’яне вугілля є тонкошаровим. Ретельний розгляд пло¬щин зламу виявляє у вугіллі наявність двох видозмін. Одна з цих видозмін, переважна, утворює групи тонкошарових окремостей, розділених вельми тон¬кими шарами іншої видозміни вугілля. Обидві ці видозміни різко відрізняються по своєму зовнішньому вигляду. Пануючий різновид вугілля, смоляно-чорного кольору, має черепашковий злам, поверхня якого має масляний виб¬лиск, а поверхня складення шарів виблиску не має. Включені в пануючій ма¬сі вугілля тонкі прошарки підлеглого різновиду різко уособлюються від пе¬ршого своїм оксамитово-чорчим кольором і сильним склянним виблиском.»12
Після детального аналізу новоекономічного вугілля, автор робить висновок про необхідність його подальшого дослідження.
Видобуток вугілля на землі села Новоекономічного розпочався принаймі у 1860-х роках, а за деякими непрямими свідченнями в 50-х роках XIX століття. В 60-70-ті роки розпочинається видобуток вугілля і на землях Гродівської сільської громади. В ті самі роки розпочався видобуток вугілля і поблизу селв Гришине.
В 1869 році почалося будівництво Катерининської залізниці, яке потребувало колосальної кількості стальних рейок, а щоб налагодити їх випуск металургійні заводи потребували величезної кількості кам’яного вугілля. В Донбасі розпочався справжня кам’яновугільна гарячка, яка три¬вала до середини 80-х років.13 В 70-х роках XIX сторіччя на території району розроблялися «Завидівське родовище» на річці Бик, «Караковський рудник» – дрібні шахти і «Курахівський руд¬ник». Розміри видобутку вугілля були вкрай незначними. Так, «Караковсь¬кий рудник» в 1872 році дав 60 тисяч пудів вугілля при 16 робітниках, а «Курахівський рудник» - 75 тисяч пудів при 18 робітниках.14 Найвизначніші компанійські підприємства з мільйонними капіталами – Юзівський, К,орсунський і Курахівський рудники, нібито сміючись над силкуваннями і зусиллями дрібних підприємців стали твердо вже в кінці 70-х років і були у 80-ті роки єдиними найкрупнішими і солідними закладами по експлуатації кам"яновугільних покладів Донецького кряжу.15 А на дрібних шахтах «Караківського рудника» з-за відсутності залізниці і ринків збуту видобуток вугілля невдовзі припинився. Більш інтенсивно розробка корисних копалин почалася після побудови залізниці. Йшли пошуки нових пластів, розгорнулося будів¬ництво шурфів, відкрилися нові селянські шахти.16 На кінець XIX століття на селянських шахтах Гришинської волості загальний обсяг вуглевидобутку складав 3 мільйони пудів на рік.17
З 1892 року починається більш детальне і планомірне вивчення Донбассу, включаючи територію Гришинського вугленосного району. По завданню Геологічного комітету дослідники Ф.Чернишов, М.Соколов і В.Гуров почали проводити геологічне знімання масштабу 1:42000 з метою складення деталь¬ної геологічної і пластових карт Донбасу. А на початку XX століття на площі Гришинського геологічно-промислового району розпочалися геолого¬розвідувальні роботи. Одним з перших об’єктів цих робіт були території сучасних міст Димитрова і Родинського.
Вугілля в ХVІІІ – ХІХ століттях видобували в кар'єрах, штольнях і шахтах. Відкритим способом, тобто в кар’єрах, вугілля видобували там, де вугільні пласти виходили на поверхню землі. Це найзручніший і найдешевший спо¬сіб видобутку вугілля, але в Донбасі він використовувався рідко і лише на ранніх стадіях розвитку кам’яновугільної галузі. Штольня – це горизонтальна або наклонна підземна виробітка з безпосереднім виходом на поверхню землі, призначена для обслуговування підземних гірничих робіт.
Штольні в XIX столітті на території Гришинського вугленосного району мали досить широке розповсюдження. Але найчастіше видобуток вугілля вівся в шахтах. Селянські шахти являли собою глибокий колодязь, який ся¬гав вугільного пласту. Від колодязя-стволу відходили горизонтальні виро¬бітки. Глибина шахт була до 20 саженів, а діаметр стволу - до 2 аршин. Працювало в шахті 5-7 чоловік: один-два рубали вугілля, один доставляв його санчатами до стволу, один завантажував вугілля у цебро і один-два витягали цебро з вугіллям на поверхню. На поверхні вугілля завантажували в брич¬ки і перевозили до місця споживання. Для видобутку вугілля селяни або об’єднувалися в артілі, або наймали поденних робітників. Декілька шахт, які видобували вугілля на певній площі і, як правило одних і тих же вугільних пластів називалися вугільним рудником. Основними інструментами шахта¬рів при проходженні гірничих виробіток і виїмці вугілля були кайло, мо¬лот, клини, лопата. За зміну у кожного робітника притуплялося по 2-3 кайла - метал не витримував інтенсивного навантаження в роботі. Праця на шахті була небезпечною, часто траплялися завали, аварії, які приводили до травм, каліцтва а то й загибелі шахтарів. Тому в народі такі шахти називали «мишоловками», а шахтні стволи «дудками».
Наприкінці XIX століття видобуток вугілля був прибутковим ремес¬лом. У селище Гришине, в села Ново-Економічне, Гродівку на заробітки прибуває велика кількість селян з Слобожанщини, Наддніпров’я, з централь¬них областей Росії. Різко зростає населення пристанційного селища Гришиного, що пояснюється наявністю залізниці. В цей період селище Гриши¬не в народному розумінні і офіційно відокремлюється від села Гришиного, вперше піднімається питання про надання селищу статусу міста. 31 жовтня 1897 року Бахмутські повітові земські збори ухвалили порушити клопотання про переіменування торгових селищ повіту з населенням понад тисячу мешканців у містечка, а з населенням понад п"ять тисяч в міста. Газета «Русские Ведомости» 21 листопада 1897 року повідомляла: «Завдяки розвиткові гірничої промисловості в повіті, де, незалежно від нечуваного в економічному житті Росії зростання старих заводів, щорічно виникають но¬ві гірничопромислові підприємства, у нас спостерігається настільки ж нечуване зростання торгівельних і заводських селищ. Такими, наприклад, є Юзово, Дружківка, Мар`їно, Гришино, Дебальцево, Костянтинівка, Щербинівка, Мики¬тівка та інші... Бахмутська земська управа вважає, що з перейменуванням заводських селищ в містечки і міста із спрощеним Городовим Положенням вказа¬ні непорядки /антисанітарія, відсутність благоустрою, свавілля власників заводів - П.Г./ не будуть більше мати місця.»18 Такі зміни були б виправданими і відповідали б часові. Колись невеличкі шахтарські селища розросталися, зростало і їх економічне значення. Вони ставали фактичними ценрами волостей, перехоплюючи лідерство у сіл, яким були зобов`язані своїм заснуванням. Але ні тоді, ні в наступні двадцять років питання про надання Гришиному статусу міста не було виріше¬не.
Шахти Гришинського на той час були відсталими. Тоді, коли в шахтах Лисичанська, Александровська-Грушевська, Горлівки, Голубовки, Юзівки активно застосовувалися новинки гірничої справи і механізації тих років, в шах¬тах Новоекономічного і Гродівки вугілля видобувалося, головним чином, дідівськими способами. Та наближалося нове століття, яке несло докорінні зміни у вугільній промисловості.

II
ОПОВІДІ СТАРИХ ТЕРИКОНІВ
/1900 - 1917 роки/
Початок XX століття ознаменувався буремним економічним зростанням. Швидко розросталася мережа залізниць, розбудовувалися нові фабрики і за¬води. Потреба економіки в металі різко зростала – для залізниць були пот¬рібні рейки, металомісткі залізничні мости, паротяги, для фабрик і заво¬дів – котли, заводські машини, все більшого вжитку набувають залізобетон¬ні конструкції. Металургійні заводи Юзово, Макіївки, Маріуполя, Луганська, Кривого Рогу, Олександрівська потребували великої кількості коксу. Вугілля потрібне було для транспорту – паротягів і пароплавів, для фабрично-заводських машин, для електростанцій, які почали в той час будуватися, постачаючи електроенергію у великі міста, для опалення заводів, фабрик, ліка¬рень, навчальних та адміністративних закладів, житла. Перспективи вугіль¬ної промисловості привернули увагу великої кількості підприємців, авантю¬ристів, іноземних капіталістів.
Невеличкі селянські шахти на землях Новоекономічеської, Гродівської і Гришинської громад на початку XX століття існували у великій кількості: десятки шахт-копанок існувало на землях Ново економічної та Гродівської сільських громад, принаймі три невеличкі шахти розташувалися в безпосередній близькості від села Гришиного. Але на зміну їм йшли крупніші і більш сучасні підприємства. В 1903 році підприємці Західно-Донецького кам’яновугільного підприємства за п’ять верст від станції Гришине поблизу хутора Табурного (Сазонова) відкрили Західно-Донецький рудник. Він був першим у цих місцях крупним вугільним підприємством, попередником якого була кустарна шахта тодішнього власника хутора Табурного. Але паливо на ньому видобували здебільшого не за раху¬нок механізації. Зарубка вугілля, як і в кустарних шахтах, тут велася вру¬чну, за допомогою обушка. Від вибою до ствола вугілля доставлялося, як і раніше, санками, в які впрягався сам шахтар. На поверхню вугілля достав¬лялося за допомогою лебідки з кінним приводом. На руднику в більш широких масштабах проводилися гірничі роботи, зростала кількість шахтарів і до крайньої межі була піднята інтенсивність праці. За рахунок цього ву¬гілля за добу видобувалося в десять раз більше ніж на селянській шахти.1 В 1906 році на Західно-Донецькому руднику було видобуто близько 580 ти¬сяч пудів вугілля, в 1909 році – близько 1,5 мільйона пудів.2 В 1911 році на руднику працювало 92 робітника. Робочий день для п.ідземного робітни¬ка тривав 9 годин, на поверхні – 10 годин. Середньодобова заробітна пла¬та шахтарів складала від 80 копійок до 2 рублів 10 копійок.3 Жили шахтарі у двух приземистих казармах. Всі меблі в них складалися із спільних нар на 20-30 чоловік, де ніхто не мав свого певного місця. Земляна долівка, розвішаний для сушіння одяг, поруч чан з помиями, нестерпна духота – ось картинка цих казарм. А про землянки для сімейних в актах обстеження писали, що вони «непридатні навіть для свійських тварин».4 Західно-Донецький рудник видобував вугілля до початку 1920-х років, коли його було затоплено.
Неподалік, на схід від Західно-Донецького рудника, видобуток кам'я¬ного вугілля проводив Надеждо-Мар’їнеький рудник одноіменного акціонерно¬го товариства. В 1911 році на ньому працювало 213 робітників, заробітна плата яких складала в середньому до одного рубля 70 копійок на добу.5
За сім верст від станції Гришино розташовувався Преображенський рудник, який належав В.Н.Файнштейну (В.О.Фонштейну). В 1908 році на цьому руднику було видобуто 1,3 мільйона пудів вугілля, а в 1909 році – трохи більше мільйона пудів.6 На Преображенському руднику працювало 73 робітника. Робочий день підземного робітника тут тривав вісім годин, а на поверх¬ні дванадцать, при цьому підлітки працювали стільки, скількі й дорослі.
Почали розроблятися надра і Лисої Гори. Ці землі, що розмістилися на правому підвищеному березі річки Солоної належали поміщику Андрієвському і вважалися ще на початку XX століття неродючими, а тому не оброблялися. Отже вони не приваблювали до пори, до часу ані селян, ні землевлас¬ників. Аж доки не виявилося, що цей край володінь Андріевського багатий покладами кам’яного вугілля. Тут і знайшлися спритні підприємці Шнуренко і Золотарьов, які у 1903 році арендували у поміщика землю і пробили тут шахти. Згодом, у 1907 році їх перекупив підприємець В.Файнштейн і на міс¬ці кустарних шахт організував більш потужну шахту НОД-4.
Навколо шахт поступово виникло шахтне селище, а в 1907-1908 роках були збудовані 14 бараків для постійних робітників. В кожному бараці жи¬ли по 20-30 осіб. Першими мешканцями селища були Никифор і Михайло Шабатови, Іван Архипов, Кузьма Гомін, Михайло Гарацький, Костянтин Троцименко, Іван Кміндух, Сидір Ізмайлов та інші. Частина робітників були сезонними, що приходили сюди з навколишніх сіл і хуторів або приїзджали з ближніх українських та російських губерній.
В 1912 році шахту НОД-4 викупило Об’єднане Анонімне англо-франко-бельгійське товариство гірничопромисловців і заснувало більш потужну шахту №19, яка у 1915 році дала перше промислове вугілля. Невдовзі була заснована і шахта №20. Так була заснована шахта, яка носила пізніше ім’я Тараса Григоровича Шевченка і виховала не одне покоління шахтарів. Неза¬довго до лютневої революції 1917 року шахта №19 встигла ще раз змінити господаря. Вона була куплена за два мільйона карбованців гірничопромис¬ловцями Барським і Миткевичем, які і були останніми дореволюційними при¬ватними власниками шахти.
Одночасно видобуток вугілля на Лисій Горі і придеглих землях на початку XX століття вели дрібні кустарні підприємства, такі як шахта №5, шахта Ленчука, шахта Євецького та інші.
Окрема історія – вуглевидобуток поблизу села Зеленого. Так, на ху¬торі Чунишино місцевий мешканець копав погріб і випадково наштовхнувся на вугільний пласт. Пізніше цей пласт розробляли підприємці Кравцов і Шнурен¬ко. В дореволюційний час шахта, що розробляла цей пласт потужністю в 0,72 метри, була відома як Рудник Шнуренко поблизу села Зеленого (Чунишина).
Буремно велася розвідка і розробка вугілля на початку минулого століття на землях Новоекономічеської і Гродівської громад. Продовжували роз¬робку вугільвих пластів селяни Ново-Економічного. Але родовища кам’яного вугілля, які знаходилися неподалік від села, за два-три кілометри, понад Клю¬човим яром і балкою Матюхіна, поступово вичерпувалися. Нові шахти копали¬ся на все більшій відстані від села, за 9-8 кілометрів, у верхів’ях Кам’я¬ного та Грузського (Каракова) ярів. В 1909 році селянин Панас Прокопович Евтухов і його онук, підліток Кузьма Золотаренко знайшли вихід на поверх¬ню вугільного пласту. Громада села Ново-Економічного здала П.Євтухову в оренду чотири десятини землі у балці Веселій, де він з допомогою селян-ар¬тільників пробив шахту «Копалина Євтухова», звідки почав видобуток вугілля. Невдовзі П.Євтухов став заможним сільським шахтовласником, зокрема у 1911 році йому належав також Олександрівський кам’яновугільний рудник, який до того належав Л. І. Іванову. Щоправда саму «Копалину Євтухова» у 1912 році він продав Юхиму Васильовичу Шпунту за 2500 карбованців, а Олександрівський рудник був невеликим вугільним підприємством з 16 робітниками.7 Серед інших шахт на землі новоекономічної сільської громади були «Копалина М.С. Єременка», «Копалина М.С.Стариченка» та інші.
З початку минулого століття на території Гришинського вугленосного району почалися геологорозвідувальні роботи, посилилися пошуки покладів кам’яного вугілля. Дослідженнями керував відомий геолог Олександр Олек¬сандрович Гапєєв (1881-1958). Він склав 3-х верстову карту геологічної зйомки Гришинського вугленосного району. Він визначив, що основним пла¬стом в нашому районі є пласт "товстий". Цей пласт уже в передреволюційні роки розробляли в промислових масштабах шахта №33 Ерастівського рудника, шахта № 1 Новоекономічного рудника, № 3 і № 5-6 Гродівського рудника в цен¬тральній частині району, а на півдні шахтою № 39 Курахівського рудника.
В 1912-1914 роках в центральній частині вугленосного району акціо¬нерним товариством «Грушевський антрацит» проводилася розвідка вугільних пластів. Матеріали цих пошукових розвідок, на жаль, не збереглися.
Важливим наслідком геологорозвідувальних досліджень був подальший промисловий розвиток регіону, розбудова нових потужних промислових підприємств.
1911 року право на експлуатацію вугільних покладів на общинних землях села Ново-Економічного за орендним договором одержали пайовики Донецько-Грушівського акціонерного товариства, де переважав бельгійський капітал. Вони заклали шахти № 1, 2, 3, 4. Того ж року стала до ладу шахта № 1. В 1912-1913 тюках відкриваються шахти № 2, 3, 4, де було зайнято відповідно 150, 300 і 150 робітників. В 1913 році вони об’єдналися в Новоекономічний рудник.8 Більш детального розгляду заслуговує історія шахти № 1 «Цен¬тральна». 22 вересня 1911 року право на пошук і експлуатацію вугільних розробок на землях Новоекономічеської громади отримали гірничий інженер Микола Дмитрович Кречунеско і почесний громадянин Федір Євграфович Ієвлєв. У орендному договорі, укладеному терміном на 30 років, йшлося про те, що «Новоекономічна громада надає виключне право заснування та використання кам’янновугільних рудників, коксових печей і всякого роду фабрик, заводів, які переробляють вугілля і його продукцію». Було відзначено, що вони не мають права розробляти надра чотирьох десятин, які громада відвела селя¬нину Євтухову. За цим же договором перші три роки орендного строку нада¬валися орендарям для розвідки і організації розробки кам’яного вугілля. В 1911 році спочатку розвідкою, а потім і розробкою вугілля було запо¬чатковано шахту № 1 «Центральна», яка уже в 1914 році дала промислове ву¬гілля. На той час вона була найпотужнішим вугільним підприємством вугленосного района. За той же рік на шахті «Центральній» було видобуто майже 118 тисяч тонн вугілля, найвищий показник для регіону. Як було сказано вище, вугільні підприємства знаходилися тепер на суттєвому віддаленні від села Новоекономічного. Навколо шахт почали будуватися землянки і робітничі казарми – виникло шахтарське селище, що успадкувало назву села, на землі якого воно виросло – Новоекономічне. У 1914 році на руднику спору¬дили два будинки для службовців та адміністрації і 33 будинки для робітників. 1915 року на руднику відкрилася трирічна школа, в якій працювало 4 вчителя і навчалося близько 200 дітей шахтарів.9 В 1916 році на всіх шахтах Новоекономічного рудника працювало близько 900 шахтарів, які вруч¬ну видобували 13 тисяч пудів вугілля на добу.
Розвивалися вугільні підприємства і на землях Гродівської сільсь¬кої громади. В 1907 році на території сучасної шахти імені Г.Димитрова бурив приватний підприємець Крюков. На глибині 50 метрів він виявив пласт до двох метрів завтовшки. Він продав цей пласт французькому акціонер¬ному товариству, яке у 1909 році побудувало там шахту.10 В той же час на землі Гродівської громади продовжували видобувати вугілля дрібні шах¬ти і шурфи, зокрема, на дільниці Торецькій.
В 1910-ті роки були закладені потужні шахти № З, 5, 6, які разом з іншими утворили Гродівський рудник. Він належав Південно-російському гірничопромисловому товариству. Управителем рудника в дореволюційний період був гірничий інженер І. Казаринов. Найпотужніша шахта рудника № 5-6 «Гродівка», що являла собою його основу, в 1916 році дала перше промислове вугілля. Гродівський рудник на той час був потенційно най¬потужнішим рудником не лише Гродівської волості, а й усього Гришинського вугленосного району. В цей час біля рудника теж починає утворювати¬ся шахтарське селище, яке отримало назву селища Гродівського рудника, а пізніше міняло свою назву відповідно зміні назви рудника і шахти № 5-6.
Таким чином, на початку XX століття, серед великої кількості шахт Гришинської і Гродівської волостей, на перший план виходять най¬потужніші, найсучасніші промислові шахти № 19 і № 20 Лисогорівського рудни¬ка, № 5-6 Гродівського рудника, № 1 «Центральна» і № 3 Новоекономічного рудника. На цих шахтах починають впроваджувати новітні досягнення розробки вугільних родовищ: використовується електрика, прокладені залізничні колії, проводяться підривні роботи, для освітлення вико¬ристовуються безпечні шахтарські ліхтарі – коногонки. Але умови праці шахтарів залишилися важкими. На шахтах часто був відсутнім навіть елементарний натяк на охорону праці. Роботи у вибоях проводилися вручну. Головними знаряддями праці, як і раніше, залишалися кайло, кирка, обушок, лопата. Від вибою до штреку вугілля доставляв саночник, а там воно завантажувалося у вагонетки. На шахтах не було належної вентиля¬ції, частими були завали і вибухи. Не дивлячись на те, що шахти вуг¬леносного району того часу вважалися безгазовими, вибухи і пожежі тра¬плялися через скопичення вугільного пилу. Звичним житлом шахтарів за¬лишалися землянки і робітничі казарми.
Недивлячись на важку і небезпечну працю зарплата у шахтарів була мізерною - 15-30 карбованців на місяць. Але й цей невисокий заробіток не завжди цілком потрапляв до родинного бюджету. З найменшого приводу стягувалися грошові штрафи. Вони стягувалися, зокрема, «за зухвале або грубе поводження з начальством», «за порушення під час роботи ти¬ші криком, шумом, лайкою чи бійкою», «за влаштування ігор на гроші» та інші порушення. Здавалося б, вимоги цілком справедливі. Але рівень «зухвалості», «шуму», «крику», «лайки» визначав десятник, штейгер, інженер, управитель часто необ’єктивно, внаслідок чого шахтар отриму¬вав помітно урізану заробітну плату.
Розвиток вугільної промисловості на початку XX століття обумовив виникнення і зростання шахтарських селищ. Виросло значення і тих населених пунктів, які виникли і існували раніше, незалежно від роз¬робки і видобутку вугілля, але мали значення для розвитку кам’яновугільної промисловасті. Важливу роль у розвитку вугільної промлисловості відігравало селище Гришине. Воно знаходилося у центрі, одноіменного вугленосного району і поступово ставало його торговим центром. Значощую була і та обставина, що безпосередньо в селищі знаходилася заліз¬нична станція, яка на початку XX століття перетворилася на важливий залізничний вузол., тому не дивно, що у 1907-1908 роках Катеринославський губернатор О.М. Клингенберг знову порушує питання про надання сели¬щу Гришино статуса міста. Його наступник. Катеринославський губернатор В.В.Якунін звернувся 18 березня 1911 року до Міністра внутрішніх справ з доповідною запискою, в якій наголошував на необхідності ввес¬ти в девя’ти робітничих селищах губернії, в тому числі в Гришиному, Міське спрощене управління, перетворивши їх у міста. Але, як і у 1897 році, ці спроби не мали позитивного результату.
Важливим наслідком соціального і культурного розвитку робітничих селищ описуваного часу було формування перших шахтарських традицій, робітничих династій, які продовжують і примножують теперішні поколін¬ня шахтарів Красноармійська, Димитрова, Родинського, Шевченко, Гродівки, Новоекономічного, Удачного та інших міст, селищ і сіл, які поповнюють лави шахтарської армії праці.


III
ВИХОРИ НАД РУДНИКАМИ
/1917 - 1920 роки/
Революційні події і війни вихором пролетіли над Донбасом. Гришине, Гродівка, Новоекономічне, шахтарські селища були увергнуті у круговерть революційних подій. Саме в нашому краї перетнулися бойові шляхи Симона Петлюри і Клима Ворошилова, генерала Денікіна і Нестора Махна, Семена Будьонного і генерала Калєдіна. І кожна з ворогуючих сторін знала: доне¬цькі рудники, донецьке вугілля – це вирішальний крок до перемоги.
Перша світова війна прискорила революційну розв’язку російської і української історії. Війна була у розпалі, коли 27 лютого 1917 року революція скинула самодержавство. В Петрограді виникли Ради робітничих і солдатських депутатів і Тимчасовий уряд. В країні встановилося двовладдя, Про події в столиці не відразу стало відомо у віддалених губерніях. Ли¬ше 5 березня на станцію Гришине прийшла телеграма міністра шляхів сполучення з повідомленням про революцію, в ній пропонувалося утворити гро¬мадські комітети місцевої влади.1 Політичне життя в селищі було тихим.
Серед членів революційних партій було 5 більшовиків, 6 меншовиків і де¬кілька есерів. Меншовики і більшовики Катеринославщини входили до об'єд¬наної організації Російської соціал-демократичної робітничої партії.
Тимчасовий уряд, попри свою нерішучість, все ж прагнув вирішити ба¬гато давно назрілих проблем. Постановою «Про перетворення 41 сільського поселення в міста, з введенням в них Міського положення» від 5 червня 1917 року він надав Гришиному статус міста.2 Невдовзі відбулися вибори в Гришинський міський громадський комітет, в який було обрано 6 власників, службовець і 3 залізничника.3
Шахтарі були потужною силою, на яку розраховували декілька політич¬них партій і угрупувань. Особливий вплив на шахтарів, як і на залізнич¬ників, мали більшовики, меншовики і есери. На II Всеросійський з’їзд Рад делегатами від Гришино були обрані більшовик Е.Медне та есер П.Бродський. Гірники шахти № 1 «Центральна» підтримали кандидатуру І.Матвєєва, на той час прихильника партії есерів. Після жовтневого перевороту 1917 року кількість прихильників більшовистської партії помітно зросла і нара¬ховувала сотні осіб.
Наприкінці 1917 – на початку 1918 року на рудниках регіону були створені червоногвардійські загони, метою яких була охорона шахт і під¬тримка порядку. Найбільша кількість тих, що записалися у червону гвардію була на Західно-Донецькому руднику. Штаб червоної гвардії на руднику очо¬лив більшовик Г.Т.Таран.4 Червоногвардійські загони були створені на шахтах № 1 "Центральна, № І9, Гродівському руднику, які в січні-лютому 1918 року були націоналізовані. Червоногвардійцем одного з гришинських заго¬нів починав свою військову біографію К.С.Москаленко, в майбутньому Мар¬шал Радянського Союзу.
З кінця 1917 року країну охоплювала господарська розруха. Видобу¬ток вугілля різко знижувався. Страйки, локаути, саботаж шахтовласників спричинили зростання безробіття. Багато гірників, залізничників, робіт¬ників дрібних підприємств залишилися без роботи і засобів існування.
Для боротьби з саботажем було створено органи робітничого контролю. На рудниках в стислі терміни були створені ревкоми, які були об'єднані в районний військово-революційний комітет на чолі з більшовиками Казаковим, Сидоренко, Тараном та іншими. Значення шахтарських селищ було нас¬тільки великим, що у лютому 1918 року з агітаційною метою на шахти Новоекономічного рудника був направлений один з найвідоміших більшовицьких діячів – Артем /Ф.Сергєєв/.
У квітні 1918 року Донбас окупували німецько-австрійські війська. Іноземні загарбники, вивозили вігілля, грабували населення, чинили реп¬ресії. Лише на Новоекономічному руднику було заарештовано понад 70 шах¬тарів. В боротьбу проти окупантів включилася селищна професійна спілка гірників, яку очолювали О.В.Печериця і О.А.Стебнєв. Профспілка діяла спо¬чатку легально, а влітку 1918 року пішла в підпілля. Тоді ж, у липні, шахтарі Новоекономічного і Гродівського рудників оголосили двотижневий страйк, підтримавши страйк залізничників. Формувалися партизанські заго¬ни для боротьби з окупантами.
У листопаді 1918 року, після революції у Німеччині, австрійсько-німецькі війська покинули шахтарські селища, а у грудні на територію Гришиного, Гродівки, Новоекономічного увійшли війська Директорії Української Народної Республіки. Після державного перевороту й проголошення генерала Скоропадського гетьманом України Третій гайдамацький полк у складі Окремої Запорізької дивізії залишився на Донбасі. Коли в грудні 1918 року Директорія підняла повстання проти гетьмана, полк до нього приєднався. У районі Переїзна – Сватове – Попасна гайдамаки роззброїли гетьманську варту та близько тисячі німецьких вляків. У Донбасі полк поповнився добровольцями та мобілізованими. Один з його куренів став називати ся шахтарським. Тоді й пішов у гайдамаки 20-річний Володимир Сосюра. На той час національна самосвідомість українського населення, яке складало понад 90% регіону, помітно зросла і воно приязно зустрічало війська Симона Петлюри. Всього три доби українські війська утримували район, нетривалим був їх час перебування в Донбасі загалом, але вони встигли за цей короткий період завоювати симпатії багатьох мешканців краю. Про це, зокрема, йдеться в автобіографічній повісті видатного ук¬раїнського поета В. М. Сосюри «Третя Рота». Сам Володимир Сосюра протягом майже всієї громадянської війни перебував у війську УНР.
Частими гостями в районі були і війська селянської армії Нестора Махна. До цього часу в краї живуть легенди про селянського отамана, як про заступника і месника селян в боротьбі проти німецьких окупантів, денікінського свавілля і червоних продзагонів. Культурно-просвітницький відділ армії повстанців України друкував і широко розповсюджував листів¬ки, відозви, в яких роз`яснював красноармійцям, селянам, робітникам цілі махновського руху, закликав створювати "вільні ради". У махновській армії, яка нараховувала 10 полків чисельністю до 10000 чоловік, воювали шахтарі Тимохін Г.М., Туйнов Ю.С. та інші.
В середині грудня 1918 року Гришине захопили білогвардійські війська генерала Краснова. Майже два місяці червоні партизани боролися проти них. 20 січня 1919 року Червона армія разом з партизанами, що влилися в її лави, зайняла селище Гришине.
6 лютого 1919 року Декретом Ради Народних комісарів була утворена Донецька губернія з центром у Бахмуті.5 Під час громадянської війни був створений і Гришинський повіт, що перетворювало Гришино у важливий адміністративний центр Донбасу. Остаточно селище було затверджене центром повіту у 1921 році.
Розруха набувала все загрозливіших розмірів. Гришино постраждало від неї не менше, ніж інші райони Донбасу. На залізниці з великими тру¬днощами удавалося підтримувати рух потягів, але на рудниках життя за¬тухало. Шахтарі разом з своїми сім`ями йшли в село.
А вугілля потрібне було не лише для топок паротягів. Воно потрібне було фабрикам і заводам. Була холодна зима і мешканці робітничих селищ мерзли в нетоплених будинках.
Боротьба з розрухою була першочерговим завданням. Щоб запобігти господарської катастрофи потрібні були найенергійніші міри. Гришинська повітова Рада націоналізувала і ввела в дію дві мельниці, цегельний і пивний заводи, рудники, господарі яких втекли разом з білогвардійцями. Цими підприємствами стали керувати робітничі правління.
Шахтам потрібен був кріпильний ліс. Годі було сподіватися, що він звідкільсь надійде. Тому Рада вирішила провести реквізицію усіх запасів лісу на приватних складах.
Не дивлячись на те, що що робітники рудників отримували мізерну пайку, постійно терпіли нестатки, у вибоях не вистачало найнеобхідніших матеріалів, вони мужньо долали всі труднощі. На рудниках повільно, але зростав видобуток вугілля. Якщо у березні 1918 року продуктивність праці шахтаря в Гришино складала 312 пудів вугілля, то в березні 1919 року- 351 пуд.6
Але становище радянської влади навесні 1919 року не було стійким. Навколо вирувала війна. Владу виборювали червоні, білі, махновці, пет¬люрівці.
29 травня 1919 року Гришине захопили денікінці. Шахти, були повер¬нуті колишнім хазяям, а проти шахтарів було розгорнуто жорстокий терор. Після звірячих знущань денікінці вбили одного з профспілкових лідерів гришинських гірників О.В.Печерицю. Білогвардійці оголосили мобілізацію, щоб поповнити свої підрозділи. В білій армії служили шахтарі Білоконь А., нетривалий час вже згаданий Тимохін, який потім перейшов у армію Махна, деякі інші гірники. Багато молодих людей уникали призову, наприклад, гірник шахти № 19 Г.П.Ляпін занизив свій вік. На шахті № 1 «Центральна» Г.П.П’ятикоп, С.Лисенко з своїми однодумцями створили підпільну групу, яка зривала мобілізацію в денікінську армію. Білогвардійські карателі заарештували 13 підпільників і після звірячих тортур повісили їх у Гришиному. Останніми словами Григорія П’ятикопа були: «Будьте ви прокляті, гади! Все одно ви загинете, а переможемо ми!» Лише на Новоекономічному руднику денікінці закатували 430 шахтарів. Наприкінці 1919 року ініціатива в ході війни знову перейшла до Червоної армії і більшовиків. На той час набір до армії проводився вже не на добровільній основі, а по мобілізації. Перебували в Робітничо-се¬лянській Червоній армії (РСЧА) і «соціально-чужді елементи» – куркулі, торгівці, дрібні підприємці, яких використовували на ритті окопів і фортифікаційних роботах. Але основу червоної армії і більшовицької партії складали робітники і сільські бідняки. В спільній директиві ЦК РКП(б) і КП(б)У від 26 грудня 1919 року говорилося:
«1. Вся робота по відтворенню наших організацій повинна проводитися вик¬лючно серед робітників і бідноти села.
2. Не витрачувати енергії на роботу серед елементів обивательсько-міщанських, які лише спекулюють званням комуніста.
3. Необхідно найсуворішим чином ставитися до осіб названої категорії.
4. Влаштовувати регулярні суботники.
5. Організувати з членів партії загони спеціального призначення.»7
Шахтарі Донбасу, згуртовані, задіяні на найнебезпечніших роботах, позбавлені повноцінного житла і засобів існування, були ідеальним матеріалом для більшовицької партії і червоної армії. В комуністичній партії з 1917 року перебували шахтарі Костяний І.Г., Любимов Я.М.,Гаврилюк В.Я. та інші. Громадянську війну в червоній армії пройшли Ляпін Г.П., Лактіонов Д.Д., Чорнооков П.А., Акімов Ф.Л., Зарубін В.С., Коврижко Г.І. і багато інших.
30 грудня 1919 року 8-ма Червонопрапорна кавалерійська дивізія чер¬воного козацтва, в якій було чимало шахтарів, разом з партизанськими загонами вибила денікінців з Гришиного і навколишніх селищ і сіл. В Гришинському повіті надовго утвердилася радянська влада.
Аналізуючи політичні і військові події революції і громадянської війни, ми часто забуваємо про економіку, трудові будні. Життя йшло своєю чередою, а для того, щоб не померти від холоду і голоду потрібні були хліб, яйця, сало, вугілля. Тому під час війни на Новоекономічному руднику продов¬жувалася розробка пласта л-1. У 1919 році на шахтах цього рудника видобу¬валося 45 тисяч пудів вугілля на добу. Один з керівників гірничої справи Л. Макаров під час війни допоміг врятувати і зберегти обладнання шахти № 1 «Центральна», за що був нагороджений іменним годинником з написом «Заслу¬женому шахтареві Донбасу». В ті роки революційний ентузіазм захопив робіт¬ничі маси. Це позначалося на зборах, нарадах, конференціях, яких у той час була велика кількість. 4 квітня 1920 року відбулися загальні збори робітни¬ків Новоекономічного рудника. В резолюції, зборів, зокрема, говорилося: «Ми, робітники Новоекономічного руднику, розуміємо, що в наш час потрібно працю¬вати так, щоб скоріше налагодити транспорт і ліквідувати розруху. Хто не бажає працювати, той підриває Радянську владу. Хто більше трьох днів прогулює, того звільнити з рудника.» Така принципова позиція гірників, звичай¬но, давала певні позитивні наслідки. В справі відновлення вуглевидобутку велику роль відіграв завідуючий шахтою № 1 «Центральна», вже згаданий вище, Л.Макаров. Його рішучість, освіченість і неабиякі організаторські здібнос¬ті позначилися на ритмічності праці шахтарів, а в подальшому й на реконс¬трукції шахти.
У важкому стані був і Гродівський рудник. Через нестачу робочих рук видобуток вугілля тут скоротився до мінімуму. Проблема робочої сили була вирішена по-більшовицьки: рішенням партійних зборів частину штату обслуго¬вуючого персоналу примусово перевели на підземні роботи. Через деякий час вуглевидобуток зріс.
На шахті № 19 починаючи з 1919 року працювали не лише місцеві робіт¬ники, але й вихідці з Китаю - втягнуті у круговерть революційних та військових подій в Росії і Україні, вони у великій кількості осідали в Донбасі. І зараз в селищі Шевченко і Красноармійську живуть їхні нащадки, які ціл¬ком асимілювалися, але прізвища китайського походження нагадують про ті далекі події. В 1920 році шахти № 19 і № 20 дали перше, повоєнне вугілля. Завідуючим шахтою № 20 у той час був один з активних учасників революцій¬них подій Е.Медне. 3-7 травня 1920 року відбувся II Всеросійаький з`їзд гірників, у якому взяли участь і гришинські шахтарі.
З 1920 року відновилися геологорозвідувальні роботи на території Гришинського повіту. В кінці року була утворена Гришинська геологороз¬відувальна партія. В тому ж році Геологічним комітетом була видана дрібно¬масштабна геологічна карта Донбасу, що включала і Гришинський вугленосний район.
І ще одна новація була впроваджена в повіті в 1920 році. Для найшвидшого відродження вугільної промисловості всі шахти Гришинського повіту бу¬ли об’єднані в Гришинське рудоуправління, яке з 1920 року очолював Є.В. Гринько.
В роки громадянської війни Донбас переходив з рук в руки дев'ятнад¬цять раз. Щоб визначити ступінь нанесених збитків, радянський уряд створив спеціальну комісію, в склад якої увійшли крупні вчені і гірничі інженери. Очолив комісію професор Петроградського університету Б.І.Бокій. Потрібно було встановити техніко-економічні характеристики і визначити ступінь придатності кожної шахти. Члени комісії побували також у Гришинському гірничому районі, і віднесли його до числа тих, де відмічено найгірше ста¬новище.
Попереду стояли складні завдання по відродженню і реконструкції вугіль¬них підприємств.

Аватара пользователя
Краевед
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 8084
Зарегистрирован:
Пн июл 30, 2007 19:32

Re: Вугільні підприємства Красноармійська. Електронна версія

Сообщение Краевед » Чт янв 20, 2011 16:44

Вітаю Вас і дуже вдячний Вам, шановний Петре Євгеновичу, за появу на форумі краєзнавців Донеччини! Чекаємо на новини щодо діяльності краєзнавців Красноармійська, цікаву інформацію, участь у обговоренні тощо.
Ищу видовые открытки до 1917 года.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Вугільні підприємства Красноармійська. Електронна версія

Сообщение Козарлюга » Вс янв 08, 2012 20:56

А это какая версия???...
http://www.youtube.com/watch?v=D2D5iWin ... re=related

Pabel
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 452
Зарегистрирован:
Ср дек 22, 2010 17:55

Re: Вугільні підприємства Красноармійська. Електронна версія

Сообщение Pabel » Ср ноя 21, 2012 17:37

Изображение


Вернуться в Красноармійський міськрайонний осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1

cron