* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Модераторы: slc, Краевед

kornienko
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 347
Зарегистрирован:
Ср мар 30, 2011 13:03

Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение kornienko » Ср янв 04, 2012 01:22

Автор: Олександр Добровольський. 26 років. Віросповідання - прихожанин УПЦ Київського патріархату. Освіта - 2 курси істфаку (Донецький університет), півтора дефаку, курс філфаку й курс начфаку (Слов'янський педінститут). В національному русі - з 1989 року. В 1992 - командир Донецької Крайової команди УНСО. Один з організаторів Маяцьких подій 1993 року. Постійний клієнт СБУ. Мав певні проблеми з міліцією й прокуратурою. Живе в Билбасівці.
З вибухом Лютневої революції в Росії, ожив українських рух по всій Харківщині й Катеринославщині. Вже в березні 1917 року в найбільш віддаленому на схід Луганському повіті Катеринославської губернії утворюється Українська повітова рада на чолі з командиром 26 українського полку Малашко. В Луганську відновлює роботу товариство "Просвіта", есерівська газета "Голос крестьянина" публікує звернення повітової влади до українських патріотів з закликом утворювати загони "Вільного козацтва". Влітку 1917 року щойно сформовані загони "вільних козаків" на повний хід проводять свої вишколи під керівництвом кадрових офіцерів згадуваного полку в самому центрі Луганська, чим одразу викликають лють і занепокоєння місцевих більшовиків. Не залишаються пасивними й сусідні Старобільський,Бахмутський, Слов'яносербський повіти. У містах Лисичанську, Бахмуті і Слов'яносербську владу прибирають у свої руки осередки українських партій соціалістів-революціонерів й соціалістів-федералістів (УПСР і УПСФ) у спілці з російськими меншовиками та есерами. Як і по всій Україні, українська місцева інтелігенція відроджує роботу "Просвіт", одначе тепер вони проникають і в глухі села краю.
Українська патріотка й меценатка Христя Алчевька за своєю ініціативою й власним коштом організовує в слободі Олексіївці "Просвіту" з українською книгозбірнею, слідом за Б. Грінченком торуючи стежку до пробудження національної свідомості українців Донбасу. Виникає перша українська преса. Так, 1918 р. в Бахмуті вийшов перший номер часопису "Вільне слово", де між іншим, були опубліковані вірші молодого Володимира Сосюри. Українське відродження поступово набирає темпів, змушуючи рахуватися з собою навіть тамтешні російські пресові органи. Починаючи з літа 1917 року звернення й статті з українського питання друкує елітарний "Южный край". З Донбасу український рух поширюється на Дон, головно, навколо Таганрогу, у містах Ростові й Новочеркаську, де існували великі українські колонії або пролягала українська етнографічна територія.
До глибокої осені 1917 року (а в Маріуполі й Луганську до грудня 1917) українські партії й війскові організації "Вільного козацтва" через своїх представників у радах тримають під контролем, окрім згадуваних Лисичанська, Слов'яносербська, Бахмута, міста Юзівку, Єнакієво, Слов'янськ, Гришине, Костянтинівку, Дружківку, Волноваху, Ясинувату, Авдіївку, повіти Бахмутський, Слов'яносербський,Ізюмський, Луганський, Маріупольський, Старобільський. Водночас, в вище означених 5 повітах утворені й діють Українські повітові ради, а в Маріуполі навіть окрема міська Українська рада.

На виборах до Всеросійських Установчих Зборів 1917 року блок українських партій переміг в Бахмуті, зайняв 2-е й 3-є місця з невеликим розривом по Маріупорлю й Луганську, Бахмутському, Слов'яносербському й Луганському повітах. Українські партійні осередки організовуються по більшості міст Донбасу, з особливим впливом в Костянтинівці, Єнакієвому, Бахмуті, Луганську. В центрах шахтарського руху - Єнакієво й Горлівці, діють "Просвіти"
На середину 1917 року стають українськими 24,25 і 26 полки колишньої царської армії. В містах їх квартирування - Маріуполі, Бахмуті, Луганську утворюються перші загони "Вільного козацтва" . Поступово рух "вільних козаків" поширюється за лінією Бахмут-Лисичанськ-Луганськ й окремо - у Маріуполі.
З відомих причин подати якусь систематизовану картину загалом поки що немає можливості, однак навіть наведених вже фактів досить, щоб говорити про могутній сплеск політичної активності донецьких українців 1917 - початку 1918 років, серйозність й перспективність їх тогочасного руху.
Коротко розглянемо його витоки й умови розвитку Політичний український рух на Донбасі охопив головно райони компактного проживання українців - бувші сотенні й полкові міста Ізюмського та Острогожського полків Слобожанщини і частини Самарської та Кальміуської паланок колишньої Запорізької Січі. Тут він мав найбільшу кількість своїх прихильників.
За адміністративним поділом, на сьогодні це складає 3/4 території Луганської та Донецбкої областей. Але відчувається брак загальної організації. Орієнтація на Катеринослав і Харків, як губернські центри, призводить до вичікування та нерішучості у діях.
Українським патріотичним організаціям не вдається охопити своєю роботою головну масу шахтарів, що призводить до втрати районів Юзівка-Берестове-Горлівка.
На відміну від більшовиків, що організовували загони Червоної Гвардії при кожному своєму партійному осередку, ідея утворення “Вільного козацтва” на місцях ставиться почасти під сумнів (Ізюм), або взагалі не підтримується представниками українських партій (Ізюмський повіт). На фоні загальної ейфорії з приводу переходу на бік Центральної Ради трьох полків, розташованих у Донбасі, не вдається провести кампанії агітації й пропаганди серед інших деморалі­зованих військових частин розваленої російської армії, що вже навесні 1917 року призводить до негативних наслідків.
Розкладається і йде по домівках запасний полк, що стояв у Слов'янську, Червоною Гвардією ліквідовується 3-тя кавалерійська дивізія у Гришино (Красноармійську), відкрито переходить на бік більшовицької партійної організації один з двох полків Луганська. Далі розвал прискорено наростає. У грудні 1917 розбрідається 26 український полк (Луганськ), того ж місяця роззброєно 25-й український в Бахмуті.
З втратою впливу на солдатські й шахтарські маси, розвалом свого запілля по повітах, на жовтень 1917 року в Донбасі склалися умови, коли влада Київської Центральної Ради була реальною лише по тих містах та селах навколо них, де квартирують українські полки і діють організації “Вільного козацтва” (Маріуполь, Луганськ, Бахмут). Осінь 1917 позначилася у нашому краї локалізацією українського руху в трьох вищезгаданих містах, перетворених місцевими українцями на бастіони українського руху Донбасу. Територія ж інших міст та повітів являла собою розбурхане море більшовицької анархії.
Жовтнем 1917 року закінчується перший період українського руху Донецького краю. Листопадом-груднем 1917 р. розпочинається другий період українського руху Донбасу: втрата останніх своїх центрів й подальша окупація терену більшовицькими військами.
З трьох вже відомих нам міст, де українська влада опиралася на свої збройні сили, в найбільш небезпечному становищі перебував Луганськ. Затиснутий між Військом Донським й сільськими районами Воронезької губернії, луганський повіт являв собою територію, з трьох сторін оточену ворожою стихією. У відповідності до цього несприятливого загалом розкладу сил, він стає першим об'єктом, захопленим більшовиками.
В кінці листопада, після того, коли стали зрозумілими агресивні плани Московського Раднаркому відносно Київської Центральної Ради, більшовицька організація Луганська очолювана Ворошиловим й Лутовіновим, проводить роботу на зрив виборів до Українських Установчих зборів.
Домігшись перевиборів окремих депутатів, що не влаштовували комуністів в Луганській Раді, останнім в жорстокій боротьбі з представниками українських організацій і партій вдається протягнути резолюцію на підтримку жовтневого перевороту в Петербурзі.
Настає хитка рівновага сил, коли ні українські націоналісти, ні більшовики не мають явної переваги у місті.
Більшовики роблять перший крок у наступ. На протязі всього грудня 1917 їх Луганський актив шалено працює на розклад солдатської маси 26 полку. Паралельно до цього, у Повітову Луганську Раду, очолювану українським патріотом Малашко, більшовики намагаються провести до керівництва своїх прихильників, однак це їм зробити не вдається.
З тих небагатьох матеріалів, головно більшовицького походження, до кінця не можна прояснити ситуацію, що склалася в переломний грудень 1917 року на Луганщині. Українські націоналісти мають широкий вплив на селянський загал Луганського повіту - це безперечно, а організацію Луганських більшовиків на протязі усієї революції й громадянської війни поповнюють на 90 % виключно робітники Луганських заводів. У самому повітовому центрі українцям вдається перетягнути на свій бік близько ЗО% населення міста, як випливає з результатів виборів до Установчих Зборів. В Луганську розквартировано український полк, у повіті діє “Вільне козацтво”, сусідні міста Слов'яносербськ й Лисичанськ також мають потужні українські патріотичні організації.
Та на відміну від більшовиків, що підлягали єдиному керівному центрові й знали конкретну мету своєї боротьби - захоплення влади й встановлення диктатури, українські організації та партії Луганщини у вирішальний момент продовжували перебувати в стані самозаспокоєння й соціалістичних ілюзій.
Маючи під своєю орудою велику збройну силу, керівництво “Вільних козаків” й 26-го полку навіть не спробували роззброїти більшовицькі регулярні частини, загони Червоної Гвардії, заборонити друкування й розповсюдження більшовицької преси, припинити комуністичну пропаганду серед бійців своїх частин.

Під впливом такої пропаганди розбрівся по домівках у кінці грудня український полк, бездіють “вільні козаки”. Натомність, з усіх районів до Луганська підтягується Червона Гвардія, готуючись до захоплення влади в місті. В останні дні 1917 року наступив жахливий безглуздий фінал.
Починається 'більшовицьке повстання, захоплено Луганську міську й розгромлено Українську повітову ради. Розпускаються по домівках залишки 26-го українського полку.
Закрито єдину прихильну до українського руху газету “Голос крестьянина”. Керівництво “Вільних козаків” й українського полку, не прийнявши бою, ганебно тікає з міста, а такі “миролюбиві” організації: як УПСФ й УПСР, разом з Луганською “Просвітою” залишаються у повній владі шаленіючого більшоцького терору. Луганськ, як українське місто, не проявить себе вже ні в часи Гетьманату, ні в часи Директорії. Лишt 1921 року в одній з “Сводок” Чека з'явиться згадка про “малоросійскиє банди” і “петлюровскую агитацию” на терені повіту, але про це мова буде далі.
Так впав з вини самих українських організацій Луганськ, що мав можливості, але так і не став плацдармом України на Сході й її крайовим бастіоном. Але якщо так просто й майже без опору вдалося повалити українську владу у Луганську, зовсім інший прийом чекав на більшовиків у Бахмуті й Маріуполі. Бахмутський повіт, можливо, як ні один інший з земель Донецька й Луганська, самотужки поставив й організував на кшталт центральної України справжній український державний апарат у повіті й місті. Кілька десятиліть української агітації й самовідданної праці бахмутської інтелігенції перетворили цей район на справжній центр всього українського руху півночі Донеччини, який не потребував додаткових впливів та зусиль ззовні.
Самі більшовики називали його “кулацькою Вандеєю”. Повстанський рух не припинявся тут й у 1922 році. Ніде українська й есерівська агітація не вкорінилася так сильно, як в селах навколо Сіверська, Ямполя, Бахмута, Лисичанська.
Ніде в області нема району, який дав би більше повстанських отаманів, українських гайдамаків і петлюрівців, ніж дав їх Бахмут. Й ніде, немає так багато безіменних могил розстріляних й замордованих українських героїв часів Визвольних змагань, ніж на Бахмутщині.
У 1917 році силами місцевої української інтелігенції у повіті організовано Українську повітову раду. В самому Бахмуті та навколишніх селах діють “Просвіти”, осередки українських партій, з літа 1917 року організовуються структури “Вільного козацтва”. Напевно, виходить українська преса на зразок вже згадуваного “Вільного слова”. Бахмут не був більшовицьким містом, українські організації виходять тут на перші ролі в політичному житті. Розквартирований 25-й полк українізовано, він стає базою “Вільного козацтва”.
Українцям навіть вдається виграти вибори по місту до Установчих Зборів й посісти друге місце у повіті, однак, як і у випадку з Луганськом, відсутність єдиного керівного центру й рішучої боротьби з більшовицькою агітацією призводить спочатку до розкладу українських військових частин, а слідом за цим - “нальоту” об'єднаних дружин більшовиків Краматорська, Дружківки, Слов'янська. Українська влада впала тут в грудні 1917, одночасно з більшовицьким переворотом у Луганську, та на відміну від останнього, більшовики не почували себе в безпеці, оточені звідусіль вируючим “петлюрівським повітом”. На Донбасі, до речі, Бахмутський повіт єдиний, де українська влада, номінально й фактично, утрималася до кінця січня 1918 року -- початку першої окупації України більшовиками.

Звернемося до споминів комісара Бахмутської повітової ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Є. М. Менде “Социалистический переворот в Донбассе”. Вони в усіх барвах розповідають, як була встановлена тут комуністична влада в 1917- 18 рр.
“...У самому Бахмуті без особливих труднощів нам вдалося створити наш міський виконавчий комітет... стосовно ж повітової влади... тут все виявилось значно складнішим... Президію І повітового з'їзду склала наша фракція, та есери вирішили зірвати з'їзд, спираючись на українські націоналістичні організації “спілку” та “просвіту”. ...З'їзд було зірвано і делегати розійшлися.
Через місяць скликали II повітовий з'їзд Рад. Однак... він виявився ще бурхливішим, ніж попередній. Українські націоналісти, підтримані есерами, різко виступили проти більшовиків... (Більшовицька фракція покинула з'їзд... Делегати ро'зійшілися, і II повітовий з'їзд не відбувся...
...Міський виконком вирішив скликати III повітовий з'їзд Рад, який зібрався напередодні III Всеросійського з'їзду Рад. Українські самостійники на з'їзд не приїхали: з місць їх більше не посилали, “спілка” і “просвіта”, як і есери, втратили свій вплив серед селян, і їхнє місце зайняла наша партія. ...Так була встановлена Радянська влада у Бахмуті - у самому центрі вугільного району”.
Трохи коментарів, яких, безперечно, потребують дані спомини.
На момент проведення III повітового з'їзду схід вже було відрізано від України більшовицькою інтервенцією. По просторах Луганщини й Донеччини гуляли московські комісари, огнем і мечем встановлюючи нову владу з півночі. Автор споминів скромно замовчує методи, якими вдалося досягти потрібного результату: розстріли і тюрми.
Інакше можна пояснити лише дивом, коли український район присилає замість своїх делегатів москалів.
Саме ці нові посланці прийняли постанову про підпорядкування Бахмутського повіту Москві, оголосили встановленою тут радянську владу й висловили готовність неухильно проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів РСФСР.
Та зміна політичної ситуації в Україні у березні-квітні 1918 року примушує більшовиків покинути цей район. Хоч Бахмутський виконком встиг ще надіслати вітальну телеграму своїм московським господарям зі схваленням Брестського миру, однак вже у квітні 1918 р. у Бахмут вступили німецькі й українські війська. На короткий час, до осені 1918 року, тут було розквартировано 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом. Загони “Вільного козацтва” розпущено, замість них оголошено набір до лав гайдамаків. Добровольців було багато (Слов'янськ), й навіть з шахтарських селищ, що підкреслює у своїх споминах Володимир Сосюра. Однак місцеві прихильники УНР не були задоволені гетьманською владою. Вже восени 1918 р. у повіті й місті вони підіймають повстання. На дуже короткий час (з жовтня по грудень) тут встановлено владу Директорії. Факт цей вартий особливої уваги істориків та дослідників, оскільки Бахмутське повстання - єдине відоме повстання на підтримку нової петлюрівської влади по всій Луганщині й Донеччині. В листопаді 1918 року німецькі війська відступають, у грудні того ж року місто й повіт захоплюють загони Краснова й більше українська влада не поновлюється тут вже до часів проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України.

На протязі 1919-22 рр. на Бахмутщині діють великі повстанські загони з місцевих селян, просякнуті сильним махновсько-петлюрівським духом. Слідкувати за їх ліквідацією двічі приїжджає сам голова ЧК Фелікс Дзержинський, однак останніх повстанців більшовикам вдалося розбити лише пізньої осені 1922 року.
Маріуполь, колишній центр, запорізької паланки Домаха, в роках 1917-18 знову став, як і двісті років перед тим, справжнім українським містом. На сьогодні історикам відоме лише одне з усіх міст Донеччини, де поруч з Українською повітовою радою була організована Українська міська рада. Це - Маріуполь. Безумовно, саме вона вплинула на рішення Маріупольської думи, яка визнала владу Центральної Ради.
Невідомо, щоб думи інших міст на Донбасі приймали так ухвали. Вже одне це може слугувати за високу оцінку результативності національної роботи українських організацій Маріупольщини 1917 р. Опорною базою українців у Маріуполі слугував 24 полк російської армії, що перебував у місті й був українізований навесні 1917 р. Командний склад полку являв собою відданих українських патріотів. Його офіцери стали першими організаторами “Вільного козацтва” у повіті, а коли в листопаді-грудні 1917 року склалася загроза більшовицького перевороту, утворили офіцерський “батальон смерті”.
Шляхом підступу, з імітувавши “відкрите голосування ” з питання розпуску, комуністичним агентам вдалося розформувати й демобілізувати, цю військову частину саме в момент комуністичного виступу в Маріуполі 30-31 грудня 1917 року. Як і у випадках з Бахмутом й Луганськом, слідом за ліквідацією українських військових частин, відбувається комуністичний переворот й розпочинається плановий терор проти всього українського активу. 31 грудня, в Новорічну ніч, почався перший етап більшовицької влади у цьому приморському місті.
Та вже 8 квітня 1918 року “українські буржуазні націоналісти, меншовики та есери... вчинили заколот і захопили владу... цим вони полегшили наступ німецьких загарбників ”.
Вступ до Маріуполя 20 квітня 1918 року гетьманських і німецьких військ його мешканці вже зустріли вільними від терору комісарів та ЧК. Розпочався запис в гайдамаки, формування нового державного апарату.
Востаннє за часи Визвольних змагань 1917-22 рр. українська влада припинила своє існування у цьому місті в листопаді 1918 року з відходом гетьманських військ. Як і весь Донецький басейн, Маріуполь силою обставин був усунений від подальшої боротьби за українську державність.
Поваленням української влади у трьох головних фортецях українців Донбасу - - Бахмуті, Луганську, Маріуполі закінчується другий період української влади в нашому краї (листопад 1917- січень 1918 рр.). Гетьманщину 1918 року й короткий період Директорії кінця 1918 - початку 1919 років можна умовно об'єднати в третій (останній) період існування української влади на Донбасі.
За часів гетьманату українські війська стояли далеко від кордонів Луганщини й Донеччини - на Донщині й Східній Слобожанщині.
Донбас стає запіллям української держави. Як не дивно, але саме про, цей період українського руху відомо чи не найменше.

Слов'янськ і Юзівка зустрічали українські війська хлібом - сіллю, а в Слов'янську, навіть, відбувся парад на центральній площі міста. Коли почався запис в гайдамацькі загони, чи не найбільше добровольців дали північні райони Донеччини й Луганщини. Однією з хиб гетьманської влади у нашому краї стало те, що були розпущені загони “Вільного козацтва”. Якогось особливого розквіту українського руху 1918 року в нашому краю не виявилося, хоча, за споминами деяких очевидців, була велика прихильність до українських військових формувань гайдамаків (Слов'янськ), З вибухом анти гетьманського повстання проявив себе лишень Бахмут. За споминами більшовиків, емісар петлюрівського повстанкому, надісланий для роботи в Слов'янськ, діяв у Краматорську.
Республіканські війська Директорії майже не захопили землі нашого краю, за винятком частини Красноармійського району, Слов'яногірська й короткого перебування в Слов'янську. З початком 1919 року українська влада разом зі своїми військами остаточно покидає Донбас.
Поки що лишаються повністю невідомими й невисвітленими питання про кількість добровольців серед шахтарів в українських гетьманських і республіканських військах. Відомо, що багато їх пішли служити в гайдамаки навесні та влітку 1918 року з місцевостей навколо Лисичанська. Та найкраще, певно, про це знають архіви КГБ.
Нерозкритою лишається й таємниця участі українських націоналістів Донбасу в Катеринославському козачому республіканському коші, утвореному 1918 року для боротьби з гетьманською владою.
Цікаво було би також погортати матеріали ліквідованого більшовиками 1921-22 рр. Катеринославського петлюрівського повстанкому, що охопив своєю організаційною мережею багато повітів губернії, архіви ГПУ та ЧК 1919-22 років Донецької губернії, бо, якщо йти за аналогіями сусідніх українських областей та керуватися споминами деяких очевидців (Юрченко. Пекло на землі), саме на цей час припадає “процес виявлення” ворожого радянській владі українського національного елементу. Та зараз про таке на Донбасі приходиться лише мріяти.
Роки 1920-22 характеризуються процесом остаточної ліквідації “петлюрівщини” в Донецькій губернії. Не дивлячись на короткочасність та в деякій мірі фрагментарність українського руху на Донбасі часів Визвольних змагань, він лишив по собі відчутний слід, особливо серед молоді.
Так, у березні 1920 року, на повітовій конференції Слов'янського комсомолу зазначалося, що село знаходиться під впливом українських націоналістів та боротьбистів. Усім комсомольцям повіту рекомендовано не вступати ні в які контакти з національно-свідомим активом; а навпаки всіляко викорінювати йогь на місцях. Є й згадки про українців-петлюрівців, діявших в повстанських загонах на Луганщині.
Так, в зведенні по Луганському повіту за листопад 1921 року читаємо (“В уезде замечена петлюровская агитация... банды разодеты в малороссийские костюмы, говорят на украинском языке...”.
Нарешті, Донецьке ГПУ, підсумовуючи боротьбу з некомуністичними групами й антибільшовицькими повстанцями 1922 року зазначало, що на містах ще діють окремі осередки українських патріотів. Але... “...ведется работа по их локализации й ликвидации”.

1922 рік в нашому краї співпадає з утворенням перших автокефальних парафій УАПЦ на Слов'янщині і Старобільщині, у яких священиками часто ставали військові старшини частин УНР й гайдамаків.
Загалом, причиною того, що ми так мало знаємо сьогодні про український рух на Донбасі 1917-29 років, є більшовицькі комісари. Прийшовши на зміну царським чиновникам, ці борці “за світле майбутнє” в десятки разів сильніше ненавиділи “хахлацких самостийников” від своїх попередників, знищивши до початку 1990-х навіть ті крихти пам'яті про українське відродження й українських діячів, що ще 10-20 років тому жевріли серед його учасників та очевидців. ЧК, ГПУ, а потім КГБ провели “титанічну роботу” у цьому напрямі, а тому варто висвітлити ц.: бік їх “діяльності” хоч трохи докладніше.
...Бахмутський (Артемівський район). У 1930-32 роках тут проходять один за одним процеси над вчителями, звинуваченими в українському націоналізмі. Арештовуються й розстрілюються виключно всі ще живі на той час українські діячі Визвольних змагань. Розкуркулюються, розстрілюються, висилаються на Північ сім'ї українських повстанців 1918-22 років. Апофеозом розгрому “українських націоналістів” Бахмутщини стає знищення книгозбірень. За деякими даними, в середині 30-х тут було спалено 70% всього бібліотечного фонду міста Бахмута.
...Перевальський район Луганської області. У 1930-32 рр. в селі Олексіївці більшовики палять як “націоналістичну” бібліотеку “Просвіти”, засновану навесні 1917 року Христею Алчевською. У вогні зникає й томик листів переписки Алчевської з цілою плеядою українських діячів кінця XIX - - початку XX століть.
...Луганськ. В середині 30-х заарештовано й розстріляно одного з організаторів “Просвіти” 1917, року у цьому місті, члена колегії захисників Платона Гайворонського.
...Слов'янськ, 80-і роки. Під загрозою арешту у м. Комсомольську кагебістами конфісковано “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського, що належала о. Валентину (Кольченку) зі Слов'янська. Вже в часи перебудови, на запитання власника чекісти цинічно відповіли, що раритети ніхто ніколи не повертає (У книзі на обкладинці був автограф самого М. Грушевського). Щікаво: приватну колекцію якого кагебіського генерала прикрашає зараз ця “Історія”?

Такий, далеко не повний, мартиролог втрат українців Донеччини та Луганщини щодо свого історичного минулого. Однак, сам він, укупі з тими скупими даними,- що головно збереглися на сторінках споминів кривавих душителів українського руху Донбасу 1917-20-х років, дає змогу зробити висновок: українське відродження тоді набрало великих розмірів. Козацький дух, після півтора сторічної зневаги й забуття, ожив у формі численних “Просвіт”, українських партій, “Вільного козацтва”. Зараз можна впевнено говорити, що за своїм розмахом український рух Донеччини й Луганщини 1918-20 років дорівнював деяким районам Київщини й Черкащини, однак через брак національно-свідомого загалу та віддаленість від головних центрів боротьби не зміг розвинутися у своїх природних межах. Будучи віддаленими сотнями кілометрів від Києва, українці Донбасу у 1917-21 роках вели вперту боротьбу за свою державність, часом без надії на перемогу. Історія цього кривавого двобою ще чекає на своїх дослідників, але вже зараз ясно одне: байки про “русский Донбасе” - ще один Московський міф, що відходить у забуття.
Олександр Добровольський.

berezin
Старожил форума
Старожил форума
 
Сообщения: 197
Зарегистрирован:
Вс дек 26, 2010 18:19

Re: Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение berezin » Чт янв 05, 2012 09:35

Враження від ознайомлення з цім велике. Багато ідей з'явилося - поперше пошукати могили загиблих у боротьбі за Україну, по друге - пошукати бахмутчан, які загинули у битві під Базаром, ще - знайти дошку на якої було написано, що тут була встановлена радянська большевіцька влада, що була на центральному кінотеатрі "Космос"(колись готель "Брістоль"), а потім з його перебудівлєю зникла, ті ін.
Але чому це на костянтинівській гілці? Адміністраторе - перекиньте це на загальнеобласне обговорення.

kornienko
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 347
Зарегистрирован:
Ср мар 30, 2011 13:03

Re: Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение kornienko » Пт янв 06, 2012 13:26

Березин правий, такий матеріал все ж краще розмістити на загально обласній гілці.
Тим більше,що при обговоренні питання де буде розміщено статтю «Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 р.» О.Добровольський поклався на наш розсуд.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение Козарлюга » Пн янв 16, 2012 21:22

для Корнієнка ця стаття буде цікавою.

Червоний слід червоних. Хто кого убивав у 1919-му

10.01.2012 _ Павло Подобєд

Статистика церковних метричних книг: "розстріляна радвладою", "зарубаний у Чрезвичайці", "заколотий багнетом українськими гайдамаками на Володимирській вулиці за те, що представився російським чорносотенцем".
Метричні книги у Російській імперії виконували роль своєрідних нотаріальних журналів. Тут можна знайти інформацію про народження, шлюб та смерть. Священик виступав не лише у ролі пастиря, але й в ролі юриста, який своїм записом засвідчував одну з найважливіших подій у житті кожної людини.
Метричні книги були типізовані і впродовж багатьох років не змінювали своєї структури та вигляду. Священик лише заповнював усі необхідні колонки та після кожного місяця підбивав підсумки: скільки народилось (дівчат, хлопців), скільки пар взяло шлюб, скільки померло (чоловічої та жіночої статі).
Після остаточної перемоги над Армією УНР червоні ще досить довго звертались до метричних книг як до єдиного джерела, яке могло дати інформацію про місце та час народження певної особи. Наприклад про підозрюваного, звинувачуваного або страченого. До речі, якщо мова вже зайшла про страчених…
Рік 1919. В Україні ще точиться запекла боротьба за незалежність, результати якої нікому не відомі. На величезних просторах молодої української республіки б’ються Армія УНР, більшовики, білогвардійці та різноманітні отаманські підрозділи.

Кожного дня в містах та селах, на кладовищах та в полі священики Російської православної церкви здійснюють тисячі відправ над тілами тих, для кого ця війна стала останньою.
У ті далекі роки панотці ще не знали про Биківню та ГУЛАГ, а ім’я Сталіна не промовляло могильним холодом. Страх ще не примушував до мовчання. Відтак записи у метричних книгах були максимально зрозумілими та однозначними.
У колонці "причина смерті" читаємо буквально наступне: "розстріляний у ЧК", "зарубаний у черезвичайці", "страчений радвладою", "жорстоко замучена червоноармійцем" тощо.
Мова йде лише про ті жертви, які знайшли свій притулок на цвинтарі, а не в засипаному підвалі або в лісі. Скільки тих, кому стріляли у потилицю на краю власноруч викопаної ями – досі невідомо. Цих людей не ховали у трунах, їх не відспівував священик, над могилами не ставили хрестів.

Відтак і записів про їхню смерть немає у метричних книгах. Однак і похованих за православними канонами жертв більшовиків більш ніж досить.
Що може виправдати людей, які залишили по собі такий спомин?
Війт Олександра. Мала 43 роки. Розстріляна червоноармійцями 24 грудня 1919 року. Село Пирогово. [ 1 - дивіться посилання на джерела внизу тексту]
Селянин Микола Олексійович Кульчинський. Мав 28 років. Уродженець Радомишльського повіту, с. Заболоття. Розстріляний радвладою 15 серпня 1919 року. Місто Київ. [2]
Селянин Іван Корнійович Попов. Мав 29 років. Уродженець Київського повіту, с. Боярка. Розстріляний радвладою 16 серпня 1919 р. Місто Київ. [2]
У записах про померлих в метричній книзі Києво-Подільської Введенської церкви знаходимо десятки "розстріляних", "порубаних", "замордованих", "страчених" червоноармійцями. Цілі сторінки всіяні "списками одного дня". Тобто за добу червоні лишали по собі довжелезний слід трупів.

У колонці "причина смерті" замість звичних строкатих записів про застуду, запалення легенів та поворотний тиф бачимо розмашистий запис: "розстріляні червоноармійцями". [3]

Изображение
Bступ Червоної армії до Києва у 1919 р.

Хтось справедливо запитає: "А хіба тільки червоні розстрілювали?". Так, є записи про страти українських селян білогвардійцями. [4]
Як не дивно, а священики не відмовляли у таїнстві погребіння навіть загиблим більшовикам. Червоних стріляли, рубали та вішали. В одному із записів священик Іоан Молчановський пише про червоноармійця, якого зарубали "зелені" у Трипіллі 22 червня 1919 року.
Панотець ретельно занотував опис смертельних поранень, які дістав більшовик. Йдеться про півдюжини ударів шаблею та вогнепальні рани, що наштовхує на думку – більшовики потрапили у м’ясорубку. [5]
Можна було б припустити, що священики РПЦ, які служили в Україні, були віддані ідеям української державності та автокефалії православної церкви, відтак не робили записів про ті трупи, які лишали по собі воїни Армії УНР.

Проте, це твердження не витримує жодної критики, адже чимало православного духівництва, особливо вищих ієрархів, не були українцями за походженням і ставились вкрай вороже як до УНР так і до "будь-яких проявів сепаратизму".
Записи в метричних книгах часто дозволяють зробити припущення про світогляд самого священика. Наприклад, у метричній книзі Володимирського собору (тепер Патріарший собор УПЦ КП – Авт.) за 1918 рік міститься такий запис: "Городянин Києва, який був вбитий українцями на Володимирській вулиці за те, що був російським добровольцем".
Поруч з цим записом ще один: "Городянин Києва, заколотий багнетом українськими гайдамаками на Володимирській вулиці за те, що представився російським чорносотенцем". [6]
Очевидно, що всі записи зроблені російською мовою, адже УАПЦ з’явиться на світ декількома роками пізніше. Однак і тут є винятки.

Йдеться про столичну Благовіщенську церкву при земському притулку "Ясла". Записи в метричній книзі цієї парафії зроблені українською мовою, що було небаченим зухвальством для ведення документів суворої звітності в РПЦ. Тим більше, що мова йде про 1918 рік. [7]
Заради справедливості варто зазначити, що серед тисяч записів про померлих, які мені вдалось дослідити, не має згадки про жодного цивільного, якого б розстріляли чи повісили воїни Армії УНР. Чого не скажеш про білогвардійців. Про червоноармійців не доводиться говорити і поготів.
Детальний аналіз метричних книг Києва та Київщини за період 1918-1920 рр. дає підстави стверджувати, що Армія Української Народної республіки не чинила розправ над міщанами та селянами.
У той же час до таких заходів вдавалися російські армії: Добровольча та Червона, влада яких спиралась на репресії проти місцевих мешканців ("сепаратистів" та "контрреволюціонерів").
Як виглядав солдат Армії УНР (ФОТО)
Подальше вивчення метричних книг та поширення інформації про поведінку білих та червоних військ на території УНР дасть можливість остаточно визначитися із витоками нашої державності та переосмислити значення слова "освободители".

ДЖЕРЕЛА:

1 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1079, спр. 296, Арк. 275 зв. – 276
2 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339, Арк. 168 зв. – 169
3 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339
4 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1079, спр. 296, Арк. 271 зв. – 272
5 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339, Арк. 165 зв. – 166
6 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 481
7 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 500

Читайте також: спогади офіцера Армії УНР про бої 1919 року під Коростенем. Одного більшовика він усе ж таки розстріляв.


Павло Подобєд
Координатор благодійної ініціативи "Героїка"

kornienko
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 347
Зарегистрирован:
Ср мар 30, 2011 13:03

Re: Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение kornienko » Пт мар 23, 2012 10:10

О. Добровольським від « : 04 Січень 2012, 08:52:26 » суттєво поновлено на сайті
http://hatanm.org.ua/forum/index.php?topic=3087.0
Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках.

З огляду на те ,що ком. пропаганді не було сенсу перебільшувати ролю укроїнизованих полків дислокованих на Донеччині відважусь процитувати витяг з книги Х. Лук’янова «Красная гвардія Донбасса» Сталінського обласного видавництва 1958 р. ст. 73.
- На помощ 24 полка Центральная Рада виделила 200 петлюровцев.
- Однако красногвардейци Мариуполя виступили с оружием в руках против петлюровцев.(24полка) Бой разгорелся 30 декабря (1917р.) на Екатерининской центральной улице города (теперь проспект Революции)
З подальшого опису слідує – бій тривав до вечора.

kornienko
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 347
Зарегистрирован:
Ср мар 30, 2011 13:03

Re: Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 ро

Сообщение kornienko » Сб апр 07, 2012 20:12

«Але сили українців були досить значні. В цей час до Катеринослава все більше напивало різних повстанців на чолі з такими ватажками, як отаман Малашко, народний учитель з Бахмутського повіту, розстріляний більшовиками в 1920р, Гладченко т. і. В боях з нападом Мохно виявив себе Мелашко і Божко» - так робив опис подій першого місяця за влади Директорії голова Губерніальної Революційної Ради з функціями найвищої влади губернії І. Мазепа.
На ст. 29 його книжки «Україна в Огні й Бурі Революції» можна дізнатись про перших організаторів « Вільного Козацтва»
-… під виливом 1 – го Універсалу Ц. Р. Гаврило та Микола Горобці (Воробйови) діячи Катеринославської організації українських соц – демократів, що потім так трагічно загинули, з палким завзяттям взялися за організацію на Катеринославщині « Вільного Козацтва».


Вернуться в Костянтинівський міськрайонний осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1