* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Дружковка и Гражданская война

Модераторы: slc, Краевед, Светлана

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Дружковка и Гражданская война

Сообщение INFO » Пт мар 04, 2011 00:56

Изображение Изображение

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Годы гражданской войны

Сообщение Козарлюга » Пт мар 04, 2011 01:12

Корнацький І.А.

БАХМУТСЬКИЙ КРАЙ У РОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917 – 1921): МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Історія Бахмутського краю в 1917 – 1921 роках має чимало недосліджених та штучно замовчуваних сторінок. У радянських дослідженнях усе розмаїття політичного життя в регіоні після повалення царату зводилося до боротьби трудящих під керівництвом партії більшовиків за встановлення радянської влади, якій чинили опір різноманітні вороги – представники дрібнобуржуазних партій, українські націоналісти, австро-німецькі окупанти, білокозаки й денікінці. З історичної науки було усунуте тлумачення подій 1917 – 1921 років у нашому краї як складової частини національно-визвольних змагань українського народу.
Втім, навіть у тогочасній «Історії міст і сіл Української РСР» можна знайти згадки про наявність у Бахмуті в 1917 році місцевих організацій українських партій соціалістів-федералістів, соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, про діяльність осередків «Просвіти» та Вільного козацтва, їх вплив на настрої частини солдатів розташованого тут 25-го запасного полку. Коротко згадується про заколот проти радянської влади націоналістично настроєних солдат 25-го полку в листопаді та їх роззброєння робітниками Краматорська, Дружківки та інших міст у грудні 1917 року [2, с. 156-157].
Такі уривчасті відомості, звісно, не дають повної картини українського національного руху в Бахмуті й повіті в 1917 й подальших роках. Значний поступ зроблено в краєзнавчих дослідженнях останніх років. Втім, чимало архівних та опублікованих документів містять факти й імена, ще не введені в науковий обіг у місцевому краєзнавчому контексті. Мета цієї роботи – розкрити маловідомі сторінки історії нашого краю, пов’язані з діяльністю на його території українських політичних сил та військових частин, оприлюднити деякі факти про участь бахмутян у національно-визвольних змаганнях 1917 – 1921 років.
Серед документів українського національно-визвольного руху восени 1917 року звертають на себе увагу постанови Українського з’їзду Бахмутського повіту, що відбувся 3 вересня. Представники політичних і військових організацій та сіл повіту висловили протест проти відокремлення Катеринославщини від України й обмеження прав української автономії «Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату». Вони домагалися поповнення складу Генерального Секретаріату секретарями залізниць, пошт і телеграфів, війська, суду, продовольчих справ та іншими, зголосилися підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за повну автономію України в складі федеративної республіки.
З’їзд засудив виступ генерала Корнілова як реакційний, постановив про необхідність навчання в школах рідною мовою й скликання з’їзду вчителів Бахмутського повіту, висловив побажання виділити в 25-му пішому полку українців у окремий батальйон. Бахмутській українській повітовій раді було доручено звернутися до українських організацій з метою якнайширшої участі українства у виборах до волосних земств. Були обрані два представники до Центральної Ради: Роман Ільяшенко (голова з’їзду) і В. Павленко, та один кандидат на прізвище Король [9, с. 741-742]. Постанови з’їзду зачіпали найгостріші на той час для українства питання відносин з Тимчасовим урядом і боротьби проти корніловського заколоту, зміцнення української автономії, українізації війська та шкільної освіти. Знаменною рисою була підтримка, висловлена з’їздом у цих питаннях Центральній Раді.
У роботі губернського селянського з’їзду в Катеринославі 8 – 10 жовтня 1917 року теж брали участь представники Бахмутського повіту. На з’їзді був укладений виборчий блок і спільний список кандидатів від УПСР, УСДРП та Селянської Спілки (за підтримки УПСФ) до виборів в Установчі Збори. Серед кандидатів зустрічаємо прізвища: Мицюк Іван Корнійович (український есер, від Селянської Спілки), учитель с. Комишуваха Бахмутського повіту; Лисов Семен Васильович, селянин Бахмутського повіту, безпартійний, «но заявивший, що буде стояти «за землю, волю і Україну» [9, с. 863-865].
Бурхливий розвиток політичних подій наприкінці жовтня – на початку листопада викликав до життя резолюції повітового з’їзду УСДРП в Бахмуті, опубліковані в «Робітничій газеті» 5 листопада 1917 року. З’їзд виступав за якнайскоріше скликання Всеросійських Установчих Зборів, а також і суверенних Українських Установчих Зборів, за поширення компетенції Центральної Ради з її Генеральним Секретаріатом на анексовані Тимчасовим урядом губернії (Харківську, Катеринославську, Херсонську й Таврійську), негайне проголошення Української демократичної Республіки в федеративному зв’язку з Росією. Серед вимог, висунутих з’їздом, були найактуальніші на той час: негайне припинення війни, демократичний мир без анексій і контрибуцій і самовизначення народів, передача землі в руки трудовому народу, робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів, максимальне оподаткування великого капіталу й конфіскація військових прибутків [9, с. 921-922].
У листопаді 1917 року, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, жовто-сині національні прапори було піднято і над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок Артемівського технікуму залізничного транспорту).
Цікавою постаттю серед бахмутян-українців 1917 – 1918 років був Валентин Костенко, що про нього подано біографічні відомості в праці Р. Коваля «Багряні жива української революції». Він народився 11 лютого 1898 року на хуторі Весела Гора Бахмутського повіту (тепер належить до Самарської сільради Олександрівського району Донецької області). У 1919 році закінчив Бахмутське реальне училище й поступив до Катеринославського гірничого інституту. В 1917 році Валентин Костенко був організатором Вільного козацтва в Бахмуті, а на початку 1918 року стояв на чолі організації середньошкільників-українців міста. У квітні 1918 року втік від більшовицьких репресій та вступив до української армії. В серпні 1918 року демобілізувався як учень. Бра участь у повстанні проти денікінщини в складі різних повстанських загонів. Згодом перебував на еміграції в Болгарії та в Чехословаччині, де скінчив Українську господарську академію. Помер після 1927 року, залишивши спогади «Анархічна республіка» [3, розд. 21].
У ході війни Радянської Росії проти Центральної Ради в грудні 1917 – січні 1918 року більша частина українських земель, насамперед промислові регіони – Донбас і Криворіжжя, були відірвані від УНР. Удруге українські прапори з’явилися над містом у квітні 1918 року, коли армія УНР за підтримки німецьких військ витіснила більшовиків з усієї території України.
Війська Слов’янської групи під командуванням полковника Володимира Сікевича 15 квітня зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов’янськ, Бахмут, Микитівку (до 26 квітня). «Таким чином, україно-німецькі частини вдерлися в самий осередок земляно-вугільного району і заволоділи пунктами, які мають величезне стратегічне і промислове значення», – пишеться в брошурі «Позбавлення України від большовиків», виданій у Києві в друкарні Генерального штабу в тому ж 1918 році [4, с.155].
Згадка про бої українських і німецьких військ із більшовиками на території Бахмутського повіту в квітні 1918 року знаходиться і в документальному виданні радянських часів. Через територію Бахмутського повіту українські та німецькі частини просувалися залізницею на Луганськ через станцію Ниркове. 23 квітня 1918 року радянські війська, готуючись до відступу, підірвали мости біля Бахмута, того ж дня німці та війська УНР зайняли станцію Часів Яр у 13 верствах від повітового центру [1, с.59].
По закінченні бойових дій війська Слов’янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк імені гетьмана П. Дорошенка - в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на станції Микитівка, 4-й Запорізький імені гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську [7].
Українська держава гетьмана Павла Скоропадського теж намагалася створити в нашому краї свої військові формування. Так у складі 8-го Катеринославського корпусу та його 16-ї пішої дивізії з’явився 62-й (потім – 46-й) піший Бахмутский полк. Для його формування були використані кадри 506-го піхотного Почаївського полку російської армії, створеного в лютому – березні 1916 року. Основу кадрів полку складали офіцери 134-го піхотного Феодосійського полку, що до війни був розташований у Катеринославі, а також молоді прапорщики й підпоручики з катеринославських мешканців.
Після прибуття 506-го полку на Катеринославщину навесні 1918 року його офіцерський склад не розпався, а перейшов до складу армії УНР. Від 3 червня 1918 року полк називався 62-м Бахмутським, а з 18 вересня – 46-м Бахмутським. Базувався полк у Бахмуті, його командиром був полковник Леонід Каширенінов. Старшини (офіцери) полку були за своїми поглядами далекі від українства, хоч частина з них і була українцями за походженням.
Сотник С. Левченко разом зі своїм товаришем Т. Зайком прибув у червні 1918 року з Інструкторської школи на поповнення цього полку. Пізніше він згадував: «Після обіду, коли всі розійшлися, прийшов до нас один старшина і, відрекомендувавшись поручиком Левицьким, запросив нас до свого покою... З’явилась і традиційна чарка, і за нею симпатичний господар познайомив нас з формацією, до якої закинула нас доля. Виходило, що в полку зі старшини він один самостійник, т. зв. українець. Решта – Петрови, Гончарови, Іванови з Каширеніновим на чолі. Один полковник, правда, з прізвища українець, бо Гудима, але малорос... Козаки стройової сотні, за виїмком чотирьох-п’ятьох, місцевий московський або змосковщений елемент» [8, с. 303]. Усього в полку на той час налічувалось 12 старшин і 30-35 козаків. Пізніше до Бахмута прибули ще троє випускників Інструкторської школи старшин: Я. Вовкогін, Т. Нетреба і Банюк, що підсилили «українське» крило полку.
Наприкінці листопада 1918 року з 46-го полку було виділено кадри для формування 1-го Бахмутського українського куреня під командуванням хорунжого Мережка, з місцевих мешканців. До складу куреня ввійшли всі старшини полку – українці за переконаннями: сотник С. Левченко, поручик Т. Зайко, хорунжі Я. Вовкогін, Т. Нетреба і Банюк. Решта офіцерства виїхала до Луганська, де вступила до Збройних Сил Півдня Росії генерала Денікіна. Наприкінці грудня 1918 р. 1-й Бахмутський курінь виїхав до Києва, де 1 січня 1919 р. увійшов до складу 1-го пішого Синього полку Дієвої армії УНР.
Серед інших українських військових формувань 1918 року в нашому краї варто згадати охоронні сотні й кінні команди, підпорядковані місцевим військовим начальникам. Повітові сотні виконували завдання з охорони ладу та спокою на місцях, патрулювання вулиць, складів, шляхів та державних об’єктів, збирання зброї, залишеної демобілізованими російськими військами. У раз потреби вони мали брати участь у ліквідації антидержавних виступів [8, с. 349-350].
На території Бахмутського повіту діяли охоронна сотня (7 козаків, 1 кулемет) та кінна команда в складі 15 козаків [8, с. 353]. Молодий Володимир Сосюра в травні – червні 1918 року служив добровольцем у Бахмутській повітовій охоронній сотні [6, с. 340-341].
У листопаді 1918 року під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського розташований у Донбасі 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії. Донбасівцями були майже повністю укомплектовані 2-й та 3-й курені гайдамаків. Серед інших до 3-го Гайдамацького полку вступив і Володимир Сосюра. Згодом він докладно описав свою службу в гайдамаках на сторінках автобіографічного роману «Третя рота» [7].
Бахмутяни були й серед учасників останньої відчайдушної військової спроби доби національно-визвольних змагань – Листопадового рейду 1921 року. У збірці документів із Державного архіву СБУ серед анкет засуджених до розстрілу 359 козаків і старшин знаходимо прізвища бахмутян, які загинули під Базаром 22 листопада 1921 року.
Микола Євдокимович Козаченко, українець, народився 21 червня 1885 року в селі Клинівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Отримавши робітничу професію слюсаря, працював на лісопильному заводі у Шепетівці. В листопаді 1920 року разом з українсько-польським військом відійшов до Польщі. Був інтернований у таборі міста Александров Куявський. Під час Другого Зимового походу – слюсар господарчої частини при штабі Київської дивізії. Розстріляний у містечку Базар 22 листопада 1921 року, він був реабілітований 25 березня 1998 року [5, док. 34].
Ще один селянин, українець Семен Антонович Шепель народився 1898 року в Бахмутському повіті. Закінчив сільську двохкласну школу. В Армії УНР перебував із 1919 року, служив у 29-му курені 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії. Він теж був розстріляний під Базаром і реабілітований лише 27 квітня 1998 року [5, док. 336].
Таким чином, документальні дані засвідчують значну інтенсивність українського політичного життя в Бахмутському краї впродовж 1917 – 1921 років, активну участь бахмутян у подіях національно-визвольних змагань на всіх їх етапах. Заслуговують великої уваги факти створення й діяльності українських військових формувань тієї доби в нашому краї. Відновлюючи призабуті або заборонені в радянські часи сторінки історії, варто пам’ятати ці перші спроби утвердження української державності на нашій землі.

Література та джерела

1. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году / под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого. – М.: ОГИЗ, Госполитиздат, 1942. – 240 с.
2. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область / гол. ред. кол. : П.Т. Тронько та ін.; ред. кол. тому : П.О. Пономарьов та ін. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – 992 с.
3. Коваль Р.М. Багряні жнива Української революції : 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань: воєн.-іст. нариси. – К.: Діокор, 2006. – 404 с.
4. Крути. Січень 1918 року : док., матеріали, дослідження., кіносценарій / Упоряд. Я. Гаврилюк. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – 840 с.
5. Рейд у вічність / під заг. ред. Р.М. Коваля; упоряд.: Р.М. Коваль, В.О. Рог, П.А. Стегній. – К.: Діокор, 2002. – 128 с.
6. Сосюра В.М. Вибрані твори : в 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – Т. 2: Поеми. Роман. – 552 с.
7. Тинченко Я. Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на «Арсеналі» // Історична правда: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/4/21857/. Дата відвідування : 22.02.2011.
8. Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – К.: Темпора, 2009. – 480 с.
9. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року : док. і матеріали / упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 1024 с.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Годы гражданской войны

Сообщение Козарлюга » Пт мар 04, 2011 01:15

Питання до ІНФО по світлині: коли й ким був написаний текст?

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Годы гражданской войны

Сообщение Козарлюга » Пт мар 04, 2011 01:33

Как «донецкие» захватили Киев в 1918 году

В войске Украинской Народной Республики 1917-1920 годов одной из лучших частей считали созданный Симоном Петлюрой 3-й Гайдамацкий полк, значительную часть личного состава которого составляли донецкие шахтеры.

Считается, что Донецкий бассейн наиболее инертный в вопросе украинского национального возрождения. Это утверждение спорно: можно назвать десятки имен знаменитых украинский, выходцев из Донбасса. В войске Украинской Народной Республики 1917-1920 годов одной из лучших частей считали созданный Симоном Петлюрой 3-й Гайдамацкий полк, значительную часть личного состава которого составляли донецкие шахтеры.

Холодный вечер 19 января 1918 гайдамаки Петлюры шагали через Никольский цепной мост в охваченный большевистским восстанием Киев. Бросались в глаза овчинные шапки с красными шлыками, выбритые головы с длинными черными оселедцами, заложенными за уши, свежие шрамы на уверенных лицах. Картина достойная кисти Репина, но гайдамаки, словно вернулись с ХVIII века, на самом деле шли не со съемок художественного фильма или театрализованного представления. Их задача была куда прозаичнее и буднично для того времени — усмирить восстание красной гвардии, которая захватила завод «Арсенал» и выступила против власти украинской Центральной Рады.

Это был Гайдамацкий кош Слободской Украины, в его состав входили офицеры и добровольцы, преимущественно выходцы из Харьковщины и Донецкого региона. Когда в декабре 1917 года большевистские отряды стали постепенно продвигаться из Советской России и захватывать один за другим слобожанские города, Центральная Рада долго не могла решиться на начало военных действий. Следовательно красные войска разоружали одну украинскую часть за другой. Но офицеры этих формирований, не желая сидеть сложа руки, бежали в Киев, где и объединились под руководством бывшего военного секретаря Центрального Совета Симона Петлюры. Чтобы как-то отличаться от других, по инициативе бывших командиров харьковского формирования Николая Чеботарева и Емельяна Волоха ввели особую униформу: широкие штаны, кожаные полушубки коричнево-красного цвета и бараньи папахи с красными шлыками. С тех пор этих воинов стали звать «красными гайдамаками».

К стенам завода «Арсенал», оплота большевиков, гайдамаки подкатили пушки, которые они нашли во дворе расформированной российской военной части. «А что…, не пальнуть нам сначала по тем предателям?» — Обратился к Петлюре командир пушкарей сотник Смовский, показывая на памятник Кочубею и Искре, что возвышался напротив здания завода. «Артиллеристы, не делайте этого, — ответил Петлюра, — пусть потомки смотрят на этих предателей Украины, продавших Мазепу в жертву Петру I». Первые же выстрелы батареи Смовского заставили замолчать вражеские пулеметы. Сквозь пепел и туман к стенам «Арсенала» ринулись люди с красными шлыками на шапках. Еще через мгновение гайдамаки ворвались на завод. Тех восставших, кто оказывал сопротивление, закалывали штыками, но подавляющее большинство красногвардейцев подняли руки и сдались.

На площадь перед заводом злые и хмурые гайдамаки вывели из «Арсенала» почти 200 пленных. В дальних уголках цехов, среди станков, были найдены тела нескольких замученных восставшими воинов полка им. Богдана Хмельницкого — из войск Центральной Рады. Теперь гайдамаки хотели отомстить. На площадь перед толпой красногвардейцев было выставлено несколько пулеметов. Тогда Петлюра закричал: «Это тоже рабочие. Среди них, возможно, есть много несознательных украинцев… А вы хотите их расстрелять? Я этого допустить не могу, первый залп — в меня! ». Пленных арсенальцев заперли за решетку (впоследствии их освободят большевики).

На следующий день солдат Слободского кошу направили в железнодорожные мастерские, где держались последние мятежники. Восстание в Киеве было ликвидировано. Правда, прошло несколько дней, в Киев прибыли советские войска, значительно превозмогали над частями Центральной Рады. Украинские войска, включая и гайдамаков, упорно защищались. Так Гайдамацкий кош держал оборону против врага в Царском саду (ныне Мариинский парк). Как вспоминали очевидцы, в течение двухдневных боев в парке были избиты много деревьев, везде лежали тела погибших. И наконец ослабевшие украинские части были вынуждены оставить столицу. Победители устроили в Киеве кровавую расправу над сторонниками Центральной Рады и российскими офицерами: по разным оценкам, в течение февраля 1918 года в городе казнили от 3500 до 5000 человек.

Атаман Волох

Прошло еще несколько недель, и 1-го марта 1918 воины Симона Петлюры, переформированные в 3-й Гайдамацкий полк, с помощью немецких и австро-венгерских войск освободили Киев от большевиков. В честь этого события киевляне подарили гайдамакам вышитый шелком желто-голубой флаг, на котором с одной стороны был изображен покровителя города — Архистратига Михаила, а с другой — государственный герб и надпись: «Пусть Бог поможет вам спасти Украину».

В Киеве командиром полка назначили полковника Владимира Сикевича, но он вскоре получил повышение — стал начальником Славянской (Донецкой) группы войск, которая должна освободить от большевиков Донбасс. Так что фактически командовал полком сотник Емельян Волох — идейный вдохновитель и командир «красных гайдамаков». Волох был сыном простого шахтера из села Белоцерковка Сватовского района на Донетчине. Коренастый, с широкими плечами, с пронзительным взглядом, с побитым оспой лицом, он от природы обладал незаурядный ум, но был совершенно необразованным человеком.

Детство Волоха было сложным: зимой учился в церковно-приходской школе, а летом находился в найме у местного кулака. Когда ему исполнилось 14 лет, пошел работать откатчиком на шахту. Емельян хорошо рисовал, и местный священник решил помочь парню и отвез его в Харьков, где отдал «мальчиком» в науку мастера по изготовлению разнообразных вывесок и плакатов. Для парня «наука» заключалась лишь в рубке дров и беге по воду. Через несколько месяцев он бежал из Харькова и подался на шахты. Потом была четырехлетняя служба в армии, по отбытии которого Волох снова попытался выучиться на художника. 1911 году он поступил в Харьковский художественного училища им. Раевской. 1914-го недоученного художника мобилизовали в российской армии, вскоре он стал офицером. На фронте Волох оказался талантливым организатором и отважным командиром: за боевые подвиги был награжден орденом Святого Георгия 4-й степени, и в конце войны уже имел звание штабс-капитана. После Февральской революции Волох стал горячим сторонником Украинских социал-революционеров, которые боролись за судьбу крестьянства. Волох был вынужден перевестись в харьковской гарнизона, где вскоре стал одним из активов деятелей местного совета солдатских депутатов. Прошло еще несколько месяцев — и бывший шахтер-художник Емельян Волох стал главой 2-го запасного полка войск Центральной Рады.

Емельян Волох оставался простоватым и малограмотным человеком. «Антил-ген-ция… Аристо-кра-тия. Нам нужны воины, а не ученые люди, — говорил он своим подчиненным. Но эта простоватость подкупала: Симон Петлюра и некоторые другие украинские политические деятели считали Волоха ярким выразителем интересов простого украинского народа, которые он никогда не предаст. Именно поэтому Емельяну Волоху доверяли ответственные посты в Действующей армии УНР.

В апреле 1918 года 3-й Гайдамацкий полк победным маршем шагал по Донбассу. Местные шахтеры сначала подверглись агитации большевиков и присоединились к Красной гвардии. Но когда они узнали, что во главе Славянской группы и в ее составе много братьев-схидняков, а во главе гайдамаков стоят рабочие-шахтеры, то в большинстве покинули большевистские войска и разошлись по домам. Отдельные советские подразделения, преимущественно набранные из солдат старой русской армии, кое-где пытались оказать сопротивление, но их быстро разгромил 3-й Гайдамацкий полк. Большевики пытались сдержать гайдамаков под Лозовой, Никитовка, Горловка, на станции Ртутный завод — и все было напрасно. Наконец, 24 апреля 1918 войска Славянской группы добрались до станции Колпаково — тогдашнего границы между Украиной и Советской Россией. В том районе было захвачено 14 поездов и 23 паровозы, которые большевики забрали из украинских депо. Петлюра первым поздравил гайдамаков с победой: «Да будет вам всем, мои дорогие запорожцы, вечная слава! Вы сделали ту работу, о которой мечтал наш народ целые века ». Казаки быстро нашли на станции несколько деревянных столбов, разрисовали их в желтый и голубой цвета, на каждом из сторон нарисовали тризуб, а под ним — таблички с надписями: «У.Н.Р.», и вкопали их под Колпакова в видном месте. Не растерялся и начальник станции: его жена наскоро сшила из собственного платья желто-голубой флаг, который по полчаса уже развевался над стационарной зданием.

По окончании боевых действий войска Славянской группы расположились в Донецком бассейне: 1-й Запорожский полк им. гетмана П. Дорошенко — в Бахмуте, 3-й Гайдамацкий — в Славянске и на ст. Никитовка, 4-й Запорожский им. гетмана Б. Хмельницкого — в Дебальцево, панцирный дивизион — в Краматорске. На войска возложили задачу помочь шахтерам возобновить работы рудников и железной дороги.

Гайдамака Сосюра

В ноябре 1918 года во время восстания против гетмана Павла Скоропадского 3-й Гайдамацкий полк перешел на сторону Директории. Его ряды быстро пополняли добровольцы-шахтеры. Донбасцами был почти полностью укомплектован 2-й и 3-й курени (батальоны) гайдамаков. Среди прочих в состав 3-го Гайдамацкого полка вступил и Владимир Сосюра. Впоследствии он подробно опишет свою службу в автобиографической повести «Третья рота». Донбасцы делали себе оселедец на голове и при первой возможности заказывали шапки с башлыками. В декабре 1918 года 3-й Гайдамацкий полк участвовал в упорной борьбе с белогвардейскими войсками, которые продвигались на Донбасс. Впоследствии гайдамаки отступили на Екатеринославщину, где воевали с красными и махновцами. Затем полк сражался на Правобережной Украине с советскими войсками.

Некоторые из бывших шахтеров стали хорошими старшинами, и по приказу Волоха их отправили в Житомирскую юношескую школу. Одним из этих счастливчиков был и Владимир Сосюра. В то время он искренне восхищался новейшей гайдаматчиной и верно служил Украинской Народной Республике. Впоследствии поговаривали, что на издание первого сборника стихов юноши средства дал сам Емельян Волох, а широко известное стихотворение «Комсомолец» в действительности был посвящен гайдамакам и назывался «Гайдамака».

Осенью 1919 года, окруженная внешними и внутренними врагами, Украинская Народная Республика потерпела военного поражения. Остатки ее войск собрались в районе местечка Чуднов на Полесье, где состоялось совещание высшего командного состава. Главный атаман Симон Петлюра со сторонниками высказались за немедленный переход на территорию, занятую поляками. Вместе с ними Симон Петлюра планировал возобновить вооруженную борьбу. Военачальники во главе с командующим армии Василием Тютюнныком и генералом Михаилом Омельянович-Павленко заявили о продолжении вооруженной борьбы на родной земле партизанскими методами. Другого мнения был Емельян Волох, который в то время уже возглавлял Гайдамацкую бригаду. Он заявил, что разуверился в Петлюре и во главе своей бригады будет искать взаимопонимание с советской властью. Правда, Волох не сообщил гайдамаков о своем решении, и когда атаман отдал приказ бригаде отправиться на присоединение к советским войскам, для многих воинов это оказалось неожиданностью. Некоторые из них бежали из бригады и присоединились к армии УНР, преимущественно — к Конному полку Черных запорожцев. Остальные во главе с Емельяном Волохом присоединилась к Красной армии. Оказался у большевиков и Владимир Союра.

Судьба большинства гайдамаков, которые перешли на сторону красных, сложилась трагически. Некоторые уже весной 1920 года вернулись в Донбасс, где столкнулся с печальной советской действительностью: карательными органами ЧК, голодом и нищетой. Не желая мириться с этим, один из бывших командиров 3-го Гайдамацкого полка сотник Маслов создал в Павлограде антисоветскую подпольную организацию, которая пыталась навязать контакт с войском УНР. Но эту организацию была разоблачена ЧК, а Маслова и его приближенных в июле 1920 года казнили. Других гайдамаков начали арестовывать и осуждать на различные сроки заключения уже в 1920-е годы. Дольше других продержался бывший атаман Емельян Волох, которому советская власть даже позволила занимать руководящие должности в государственных органах. Но и его в 1933 году приговорили к десяти годам лишения свободы в Соловецких лагерях. И своей смертью Волох не умер. В конце октября 1937 Емельяна Волоха был казнен в урочище Сандормох в Карелии вместе со многими другими известными украинскими общественными, политическими и культурными деятелями.

Текст: Ярослав Тинченко

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Re: Годы гражданской войны

Сообщение INFO » Сб мар 05, 2011 00:32

Изображение

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Re: Годы гражданской войны

Сообщение INFO » Сб мар 05, 2011 00:43

На обороте фотографии с бронепоездом запись сделана рукой Степана Григорьевича Полянского. Степан Полянский вступил в Дружковский красногвардейский партизанский отряд в 1917 году. С 1918 по 1921 год воевал артиллеристом на бронепоезде "Большевик" № 150, который входил в состав Действующей армии с ноября 1920 по май 1921 года. Свою боевую деятельность закончил на бронепоезде № 45 "Коммунистический интернационал". В 1922 году был демобилизован из армии и направлен в Дружковку для восстановления народного хозяйства. Работал на Торецком заводе.

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Re: Годы гражданской войны

Сообщение INFO » Сб мар 05, 2011 00:52

Хочу поправить - та же запись сделана другим почерком, но сверху наклеен белый лист бумаги и красивым почерком написан текст.
Фотография и документы Полянского обнаружены в пункте приема макулатуры, куда сносят старые газеты и журналы.

Аватара пользователя
Краевед
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 8090
Зарегистрирован:
Пн июл 30, 2007 19:32

Re: Годы гражданской войны

Сообщение Краевед » Сб мар 05, 2011 10:24

INFO писал(а):Хочу поправить - та же запись сделана другим почерком, но сверху наклеен белый лист бумаги и красивым почерком написан текст.
Фотография и документы Полянского обнаружены в пункте приема макулатуры, куда сносят старые газеты и журналы.

Поэтому необходимо переговорить с хозяином этих приемок (это проще), чем со всеми работниками со всех приемок - чтобы тот дал указание обращать внимание на старые бумаги, книги, фото и проч. Иногда приносит результат. Я знаю, что торговцы бук. книгами на Крытом рынке - в частности, Юра - обходил такие приемки. Я у него пару книг как-то купил. И одна - брошюра - отчет о деятельности Общества им.Т.Шевченко в СПб за 1902 г. Откуда я и узнал о Софийске, где жил член этого общества.
Ищу видовые открытки до 1917 года.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение Козарлюга » Вс мар 06, 2011 23:16

Будь ласка про інший почерк. А чи можна побачити той текст у оригіналі?

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение INFO » Чт мар 10, 2011 00:24

Изображение Изображение Изображение Изображение Изображение
Три фотографии времен гражданской войны. И все сделаны в одном фотоателье - в поселке Яковлевском фотографом Пятаковым. Третья - возможно, позже.

Светлана
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2306
Зарегистрирован:
Сб янв 08, 2011 15:47

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение Светлана » Чт мар 10, 2011 00:57

МЫ НАШ, МЫ НОВЫЙ МИР ПОСТРОИМ
Последний раз редактировалось Светлана Вс янв 13, 2013 23:19, всего редактировалось 2 раз(а).

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение Козарлюга » Чт мар 10, 2011 12:18

Світлана, це Ваша стаття? (Я маю на увазі авторство).

Светлана
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2306
Зарегистрирован:
Сб янв 08, 2011 15:47

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение Светлана » Чт мар 10, 2011 23:32

Это моя статья, но сработана на архивных материалах, текст вошел в книгу.

INFO
Новичок
Новичок
 
Сообщения: 16
Зарегистрирован:
Сб фев 26, 2011 15:05

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение INFO » Пт мар 11, 2011 00:10

Изображение Изображение Изображение

Светлана
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2306
Зарегистрирован:
Сб янв 08, 2011 15:47

Re: Дружковка и Гражданская война

Сообщение Светлана » Сб мар 12, 2011 11:52

Изображение
На фотографии 1917 года рабочий отряд, на переднем плане справа А.Ф.Радченко.

След.

Вернуться в Дружківський міський осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1

cron