Дружковка в годы Великой Отечественной войны
Добавлено: Чт фев 10, 2011 19:2922 липня 1941 року почав діяти шпиталь 3409 п’ятдесят третьої армії другого Українського фронту.
Розташований він був в школі № 2, робітничого Яковлівського селища розрахований на 400 місць, мав 4 відділи: фізіотерапевтичний, зубний, ренгенкабінет та лабораторію.
Обладнання для шпиталю було взято з міської лікарні, столи, ліжка,тумбочки були доставлені з Торецького заводу. Парти та всі шкільні прилади винесли просто на шкільне подвір’я, так як приміщення потрібно було підготувати до прийому багатої кількості хворих та поранених. Величезна заслуга в облаштуванні шпиталю належала мешканцям селища, саме за їх допомогою вже через два тижні напруженої роботи шпиталь був готовий. Поранені почали поступати з санпотягів дуже скоро: тяжко поранених привозили на повозах, а легко поранені приходили з вокзалу самі, або за допомогою мешканців селища.
З 13 серпня 1941 року шпиталю було присвоєно № 3409, який він зберіг до закінчення війни. Затвердився й основний колектив шпиталю № 3409.
Начальником було назначено Артеменко Олександра Семеновича
( 1898-1985). Його головними помічниками та колегами стали: Бердоносова Тетяна Іванівна - головний хірург шпиталю, Якубовська-Калиніна Лідія Йосипівна, Нікітін Микола Григорович, Чаадеєв Євген, Васильїва Людбов Василівна, Боброва Софія.
В Дружківському художньо-краєзнавчому музею є деякі відомості по робітників шпиталю. Згідно цих документів стало відомо, що Нікітін Микола Григорович, 1917 року народження, закінчив Сталінський медичний інститут, лікувальний факультет. 22 липня 1941 року він був мобілізований в Червону Армію. В Яковлівському шпиталі він ніс службу з липня по жовтень 1941 року- потім, до травня 1944- служив в сортировочному ЕШ № 1922. До грудня 1945 року - служив в ЕШ№ 2657 начальником медичного відділення. Воював на Калинінському фронті у складі окремої 75-ї Стрєл-кової морської бригади начальником санітарного потягу. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною». Після закінчення служби повернувся в рідне місто, як і його колега – Якубовська – Калиніна Лідія Йосипівна, працював в Дружківці лікарем в центральній міській лікарні. Помер 20 квітня 1993 року.
З 28 липня по 28 вересня 1941 року шпиталь прийняв 605 чоловік ( 562 особи – поранені, 34-хворі, 9- контужені). Робота шпиталю проходила в обстановці постійних бомбардувань міста. З 28 вересня по 1 жовтня 1941 року шпиталь знаходився в стані готовності до відправки на нове місце дислокації. В міському музеї збереглася карта бойового шляху шпиталю
№ 3409.
В серпні 1941 року на лікування в Дружківському шпиталі, який розташувався в будівлі школи №2, знаходився майбутній відомий український письменник Олесь Гончар. Своє перше бойове хрещення та осколочне поранення він отримав в боях під Києвом 22 липня 1941 року, куди потрапив в лавах студентського батальйону, сформованого в перші дні війни в Харкові. Всі ці події були описані О.Гончаром в романі «Людина та зброя», який вийшов у світ в 1960 році. Сторінки, що розповідають про перебування в шпиталі головних героїв, написані на основі дружківських переживань автора. Школа, парти, що стоять у дворі, прямо під відкритим небом, скривавлені бінти, все це автор бачив в Дружківці.
Пробувши тільки тиждень в Дружківці, Олесь Гончар був направлений у виздоровбат, який знаходився в місті Маріуполі, а вже наприкінці серпня знову пішов на фронт - цього разу боронити Дніпропетровськ. Про все це письменник сам говорив в своїх листах Григорію Стеценку.
За словами очевидців, в вересні 1941 року, коли над містом з’явились розвідувальні німецькі літаки, почали бомбити заводські території та залізницю, палили й Яковлівський ринок та склад «Заготзерно», що був влаштований в приміщенні літнього кінотеатру в привокзальному парку. За наказом Міноборони готувався до евакуації й шпиталь. Легкопоранені були виписані в військові частини, а тяжкопоранені – розміщені в санпотягу, який знаходився на Костянтинівському напрямі. Вночі 22 жовтня сан потяг шпиталю виїхав з Дружківки. З собою було забрано медичне обладнання, господарчий інвентар та все , що можливо було вивезти. Того ж дня фашистсько-німецькі загарбники зайняли місто.
Допомагали мешканці селища евакуюватися не тільки шпиталю. Весь жовтень 1941 року жінки, підлітки та старі люди грузили на платформи станки, обладнання, запчастини. Евакуюваний шпиталь разом з машинобудівним заводом через Сталінград, Волгу, прибув до Кзил-Орди (Казахстан). З квітня 1942 року ЕШ став армейським. З липня 1943 року по 2 квітня 1945 року шпиталь прийняв 30 341 пораненого та хворого, з них 15,5 тисяч повернулися до лав Радянської Армії. 23 липня 1944 року на берегах Дністра шпиталь відмітив своє 3-ліття. Перемогу зустрів в деревні Слатіно (Чехословаччина).
Дружківський шпиталь пройшов дорогами війни 38 080 км: від Дружківки до Брно на заході й до Хінгану на сході.
Розташований він був в школі № 2, робітничого Яковлівського селища розрахований на 400 місць, мав 4 відділи: фізіотерапевтичний, зубний, ренгенкабінет та лабораторію.
Обладнання для шпиталю було взято з міської лікарні, столи, ліжка,тумбочки були доставлені з Торецького заводу. Парти та всі шкільні прилади винесли просто на шкільне подвір’я, так як приміщення потрібно було підготувати до прийому багатої кількості хворих та поранених. Величезна заслуга в облаштуванні шпиталю належала мешканцям селища, саме за їх допомогою вже через два тижні напруженої роботи шпиталь був готовий. Поранені почали поступати з санпотягів дуже скоро: тяжко поранених привозили на повозах, а легко поранені приходили з вокзалу самі, або за допомогою мешканців селища.
З 13 серпня 1941 року шпиталю було присвоєно № 3409, який він зберіг до закінчення війни. Затвердився й основний колектив шпиталю № 3409.
Начальником було назначено Артеменко Олександра Семеновича
( 1898-1985). Його головними помічниками та колегами стали: Бердоносова Тетяна Іванівна - головний хірург шпиталю, Якубовська-Калиніна Лідія Йосипівна, Нікітін Микола Григорович, Чаадеєв Євген, Васильїва Людбов Василівна, Боброва Софія.
В Дружківському художньо-краєзнавчому музею є деякі відомості по робітників шпиталю. Згідно цих документів стало відомо, що Нікітін Микола Григорович, 1917 року народження, закінчив Сталінський медичний інститут, лікувальний факультет. 22 липня 1941 року він був мобілізований в Червону Армію. В Яковлівському шпиталі він ніс службу з липня по жовтень 1941 року- потім, до травня 1944- служив в сортировочному ЕШ № 1922. До грудня 1945 року - служив в ЕШ№ 2657 начальником медичного відділення. Воював на Калинінському фронті у складі окремої 75-ї Стрєл-кової морської бригади начальником санітарного потягу. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною». Після закінчення служби повернувся в рідне місто, як і його колега – Якубовська – Калиніна Лідія Йосипівна, працював в Дружківці лікарем в центральній міській лікарні. Помер 20 квітня 1993 року.
З 28 липня по 28 вересня 1941 року шпиталь прийняв 605 чоловік ( 562 особи – поранені, 34-хворі, 9- контужені). Робота шпиталю проходила в обстановці постійних бомбардувань міста. З 28 вересня по 1 жовтня 1941 року шпиталь знаходився в стані готовності до відправки на нове місце дислокації. В міському музеї збереглася карта бойового шляху шпиталю
№ 3409.
В серпні 1941 року на лікування в Дружківському шпиталі, який розташувався в будівлі школи №2, знаходився майбутній відомий український письменник Олесь Гончар. Своє перше бойове хрещення та осколочне поранення він отримав в боях під Києвом 22 липня 1941 року, куди потрапив в лавах студентського батальйону, сформованого в перші дні війни в Харкові. Всі ці події були описані О.Гончаром в романі «Людина та зброя», який вийшов у світ в 1960 році. Сторінки, що розповідають про перебування в шпиталі головних героїв, написані на основі дружківських переживань автора. Школа, парти, що стоять у дворі, прямо під відкритим небом, скривавлені бінти, все це автор бачив в Дружківці.
Пробувши тільки тиждень в Дружківці, Олесь Гончар був направлений у виздоровбат, який знаходився в місті Маріуполі, а вже наприкінці серпня знову пішов на фронт - цього разу боронити Дніпропетровськ. Про все це письменник сам говорив в своїх листах Григорію Стеценку.
За словами очевидців, в вересні 1941 року, коли над містом з’явились розвідувальні німецькі літаки, почали бомбити заводські території та залізницю, палили й Яковлівський ринок та склад «Заготзерно», що був влаштований в приміщенні літнього кінотеатру в привокзальному парку. За наказом Міноборони готувався до евакуації й шпиталь. Легкопоранені були виписані в військові частини, а тяжкопоранені – розміщені в санпотягу, який знаходився на Костянтинівському напрямі. Вночі 22 жовтня сан потяг шпиталю виїхав з Дружківки. З собою було забрано медичне обладнання, господарчий інвентар та все , що можливо було вивезти. Того ж дня фашистсько-німецькі загарбники зайняли місто.
Допомагали мешканці селища евакуюватися не тільки шпиталю. Весь жовтень 1941 року жінки, підлітки та старі люди грузили на платформи станки, обладнання, запчастини. Евакуюваний шпиталь разом з машинобудівним заводом через Сталінград, Волгу, прибув до Кзил-Орди (Казахстан). З квітня 1942 року ЕШ став армейським. З липня 1943 року по 2 квітня 1945 року шпиталь прийняв 30 341 пораненого та хворого, з них 15,5 тисяч повернулися до лав Радянської Армії. 23 липня 1944 року на берегах Дністра шпиталь відмітив своє 3-ліття. Перемогу зустрів в деревні Слатіно (Чехословаччина).
Дружківський шпиталь пройшов дорогами війни 38 080 км: від Дружківки до Брно на заході й до Хінгану на сході.
