* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Модераторы: slc, Краевед, Светлана

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вт ноя 20, 2012 20:25

Наступними віхідними громада міста Дружківка проводить такі заходи:

1. Вшанування жертв Голодомору

24.11.2012. о 10-00 біля пам"ятника жертвам Голодомору.
Мати при собі українську сімволіку (прапорець, ленту, шарф, шапку, пакет, тощо) з траурною відзнакою. Також свічки, які запалимо всі разом біля пам"ятного знаку. Квіти, віночки, шматочки хліба, цукерки, малюнки...

Всім будуть роздані листівки з розповіддю про Голодомор в Україні і конкретно у Дружківці.
Запрошуємо всіх!!!


2. Схід громадян біля будівельного майданчика «Льодова арена» (біля 6-ї школи)

25.11.2012. о.10-00 до "Льодової арени" з ковзанами, іншим зимовим приладдям.
Чергова брехня партії Регіонів? Більш 30-ти мільйонів виділено, але "Арени" досі немає? Метою захода є з’ясування в якому стані і на якій стадії є будівництво цього об’єкту.

ПЛАНУЄМО ХОКЕЙНУ ЗУСТРІЧ З КОСТЯНТИНІВЦЯМИ, ТАК ЩО: БЕРІТЬ З СОБОЮ КЛЮШКИ.

Запрошуємо всіх!!!

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Сб ноя 24, 2012 15:09

Члени Товариства імені Олекеси Тихого прийняли участь у вшануванні жертов Голодомору 1932 - 1933 рр., у Дружківці.
Влада цю дату не відзначала...


Изображение

Изображение

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вт дек 04, 2012 00:32

http://nasha-druzhkovka.ru/v-gostyax-u- ... ukyanenko/

Изображение
Ліля Трубка у Левка Григоровича вдома


В гостях у Левка Лукьяненко


Евгений Фиалко

Одиннадцатиклассница Дружковской гимназии «Интеллект» Лилия Трубка и учительница истории Тамара Шехова побывали в середине ноября в гостях у Левка Лукьяненко, в селе Хотив, под Киевом. Лиля готовит научно­исследовательскую работу на конференцию МАН о малоизученном периоде жизни и деятельности Олексы Тихого. А кто как не его побратим, познакомившийся с Олексой еще во время его первого заключения, в начале 60­х годов, мог рассказать об этом человеке, которого в своих воспоминаниях назвал «святым»?

-Левко Григорьевич, — говорит Лиля, — встретил нас приветливой, радушной улыбкой, а мы с Тамарой Павловной сразу же вручили ему трехлитровую банку меду, как сделал когда-то Олекса Тихий, приехавший навестить старого друга, только что вышедшего на волю после 15-летнего заключения. «Это мед с родины Олексы Тихого», — сказали мы.

Левко Лукьяненко посмотрел с волнением на учительницу и ученицу и, видимо, был тронут не столько самим подарком, сколько тем, что в Донбассе знают и помнят своего выдающегося земляка.

— Олекса був і залишається для мене найближчою людиною, тому дуже важливо, аби він та його діяльність залишались у пам`яті багатьох, — сказал он.

Теплая, душевная беседа длилась вдвое больше намеченного времени — около двух часов.

— Портрет Тараса Шевченко, карта Украины и целые стеллажи научных и исторических книг — так выглядит кабинет бывшего диссидента, проведшего в заключении 27 лет, из которых 72 дня в одиночной камере смертника, — рассказывает Лиля Трубка. — У меня от этой встречи остались незабываемые впечатления! Человек, которого я часто вижу по телевизору и всегда останавливаюсь, чтоб услышать настоящую украинскую речь и мудрые слова о нашей стране, человек, который до сих пор хранит в сердце любовь к своему другу — сидел передо мной и общался очень просто и искренне… После этого хочется, чтобы каждый украинец, ощущающий себя частицей великой нации, усвоил одну простую истину: есть среди нас люди, готовые до последнего дыхания бороться за свой народ и отдать, если нужно, жизнь за Родину!

Однако поездка в Киев имела и чисто практическое значение: она помогла Лиле окончательно сформировать концепцию своего будущего исследования о начале протестной деятельности Олексы Тихого. Перед этим, на осенних каникулах, она побывала (естественно, вместе с Тамарой Павловной) в Запорожской области, в селе, где начиналась педагогическая деятельность молодого учителя Алексея Ивановича Тихого. Там, по ее мнению, произошли первые столкновения будущего выдающегося правозащитника со сложившейся в то время системой бесправия и раболепия. И именно встреча с Левком Лукьяненко помогла эти разнообразные и пестрые впечатления оформить в цельную картину.

— Ты не жалеешь, что взялась за данную тему? — спросили мы у юной исследовательницы.

— Что вы! Я давно хотела узнать как можно больше об Олексе Тихом, и вот, включившись в работу, не только познакомилась с неизвестными страницами его жизни, но и открыла для себя целый мир! — ответила она.

Впрочем, в этом Лиля Трубка не одинока — очень многие люди, столкнувшись с удивительным миром Олексы Тихого, испытывают настоящий духовный подъем и начинают по-другому смотреть на окружающую жизнь. А это, согласитесь, многого стоит.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Пн дек 10, 2012 12:12

http://nasha-druzhkovka.ru/10-grudnya-m ... v-lyudini/

10 грудня — Міжнародний день прав людини


Вийшовши на вулиці будь­якого населеного пункту Донбасу з запитанням: «Що відзначається в усьому світі 10 грудня кожного року?», ми можемо не почути ні одної правильної відповіді. А ця подія, яка відбулася 10 грудня у далекому 1948 році, сколихнула весь світ, стала початком великих перетворень. Цього дня 1948 року, невдовзі після Великої Вітчизняної війни, на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь­якій державі: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо.

СРСР свого часу, ще за Йосипа Сталіна, а пізніше Микити Хрущова, не підписував цей документ. Це й не дивно, бо свобода слова, інші свободи, які він гарантував, були неприйнятними для того режиму, що панував при радянській владі.

Мало того, ті, у кого знаходили роздруківку Декларації прав, підпадали під статтю КК «за антирадянщину».

Тільки 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії – Гельсінкі, главами всіх держав Європи (крім Албанії), США і Канади, після тривалих зволікань, був підписаний прикінцевий Акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ). Підписав його і тодішній лідер СРСР Леонід Брежнєв.

Унікальність цього Акту була у тому, що він прирівнювався до національного законодавства, а тому відкривав юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Але СССР зробив тільки те, що підписав цей акт. Виконувати норми, які були в ньому, комуністи не збиралися. Наша тодішня влада, як завжди, додержувалася принципу подвійних стандартів.

Але сам факт публікацій статей Заключного Акта в радянській пресі викликав новий сплеск активності дисидентського руху в СРСР, і зокрема в Україні. Тепер, спираючись на міжнародні правові гарантії, люди, які були не згодні з діями влади, могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

І, не дивлячись на закритість суспільства у СРСР, відсутність правдивої інформації, шалений тиск карних органів — такі громадяни знайшлися. У травні 1976 року виникла Московська Гельсінська група (МГГ), а 9 листопада 1976 року у Москві було проголошено про створення Української громадської групи сприяння виконання людини Гельсінських угод, або Української Гельсінської групи (УГГ). 25 листопада така група була організована в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня того ж року – у Вірменії. Такі ж групи організовувалися в Польщі, Чехословаччині.

Засновниками Української Гельсінської групи, які підписали її перший документ, були письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, юрист Л. Лук’яненко, юрист І. Кандиба, відома громадська діячка О. Мешко, учитель з Дружківки О. Тихий, інженер М. Маринович, історик М. Матусевич, Н. Строката-Караванська і письменник М. Руденко (обраний керівником УГГ).

Комуністична влада розгубилася, адже групи були створені для сприяння. Кому? – Владі. Сприяння у чому? – У виконанні владою нею ж підписаних угод, гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради. Та, оговтавшись після несподіванки, чекісти дружно взялися за знайому справу — репресувати членів Гельсінських груп.

УГГ була не підпільною організацією. Усі засновники підписали Декларацію власними іменами й подали свої адреси, підкреслюючи тим самим свої наміри діяти виключно на легальних засадах. Вони навіть подали заяву на реєстрацію.

І от з цього моменту й до часу остаточної ліквідації (фактично розгрому) УГГ на початку 1980-х років група була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій, які іноді вражають своєю жорстокістю й підступністю навіть тих, хто добре обізнаний з репресивною практикою тодішнього СРСР. Влада у вигляді КПРС-КГБ зовсім не збиралася відмовлятися від практики політичних репресій, підсилювався лише їхній політико-ідеологічний камуфляж.

У січні-квітні 1977 року УГГ випустила 10 меморандумів щодо переслідування інакодумців в Україні. У відповідь 5 лютого 1977 року були заарештовані Олекса Тихий і Микола Руденко. А 23 квітня того ж року М. Матусевич і М. Маринович. Політбюро ЦК КПСС, вирішивши розправитися із Гельсінським рухом, за поданням Генерального прокурора СССР Р. Руденко та голови КДБ Ю. Андронова, дало на це згоду.

Суд над О. Тихим і М. Руденко відбувся у червні 1977 р. у Дружківці і був формально «відкритим»: засідання відбувалися в ленінській кімнаті дружківського «Смешторга», яку заповнили номенклатурні працівники підприємств і установ міста. Підсудні відмовилися ви¬знати себе винними. Письменника Руденка було засуджено до 7 років таборів суворого режиму, учителя Тихого, як «особливо небезпечного рецидивіста» – до 10 років таборів і 5 років заслання.

Так боролися і страждали українці у тій «колисці братніх народів», де не зважаючи ні на які міжнародні конвенції та угоди, діяли правила тоталітарного режиму. І результатом цієї боротьби стала незалежність України. Акт про Незалежність, який був прийнятий на Верховною Радою 24 серпня 1991 року, склав і подав у Раду один з засновників Української Гельсінської Групи Левко Лук’яненко. Майже усі пункти цього Акту були складені на основі установчих документів УГГ.

Сучасна Конституція України повністю відповідає Декларації про права людини і, мабуть, тому так хоче перекроїти її нинішня влада. Але народ, який є по Конституції «джерелом влади в Україні», вже прозріває після політичної омани і не дозволить цього зробити.



Обласне товариство
ім. Олекси Тихого

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Пн дек 10, 2012 12:17

http://konstantinovka.com.ua/node/15833

Изображение


На День прав людини згадаємо Шумука

Вийшовши на вулиці будь-якого населеного пункту Донбасу з запитанням: «Що відзначається в усьому світі 10 грудня кожного року?», ми можемо не почути ні однієї правильної відповіді. А ця подія, яка відбулася 10 грудня у далекому 1948 році, сколихнула весь світ, стала початком великих перетворень. Цього дня 1948 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь-якій державі Європи: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо. Зараз цей день відзначається як Міжнародний День прав людини.

У цей День ми би хотіли згадати одного з учасників Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (що була створена як раз для перевірки виконання Декларації прав людини у СРСР 1976 року, та одним з її засновників був Олекса Тихий) — Данилу Лаврентійовича Шумука. Ця постать практично незнайома донеччанам, але це тільки для нас, бо насправді пам’ять про цю людину шанують в Україні і далеко за її межами, він навіки увійшов у пантеон борців за незалежність нашої Вітчизни. Але для нас ще й головне, що він також навіки пов’язав свою долю з Донбасом.

На День прав людини ми хочемо згадати його невипадково, бо був такий день у далекому 1987 році, коли Президент США Рональд Рейган у овальному кабінеті Білого дому приймав найвизначніших дисидентів світу з нагоди річниці Декларації прав людини. Тоді Україну представляв Данило Шумук. І коли Президент США його вітав, то Данило Лаврентійович сказав: «Було б добре, якби Декларація про права людини стала законом. Тоді б і не було таких, як я...».

Чому пав вибір на Шумука? Дуже просто – він відсидів за ідею, за Україну практично більше всіх — 42 роки і 195 днів! Стільки він відбував покарання у польських, німецьких та радянських таборах. Він був одним із керівників Норильського повстання в’язнів у 1953 році. Дійсно, Шумуку вважали за честь потиснути руку керівники США, Франції й Канади, про нього знімали фільми найкращі українські, французькі й польські кінематографісти та писали провідні газети світу. Але для донеччан головне, що за іронією долі останні півтора року свого життя найвідоміший політв’язень радянських концтаборів мешкав у місті Красноармійську, на вулиці Соціалістичній, у звичайній двоповерховій «сталінці».

Його донька Віра Данилівна згадувала, що у свої 90 років, коли він вже практично нічого не бачив, погано чув, Данило Лаврентійович все ж таки кожен день виходив з дому, щоб зробити один і той же маршрут – пройти декілька метрів до військкомату, що стояв поруч. Він підходив до воріт та торкався тризубів, які повсюди відзначають військові підрозділи, та повертався додому. Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя.

Один з наших українських отаманів Яків Гальчевський, який боронив Україну від більшовицької навали у 20-х роках, казав: «Нас може не стати, але ми залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!». Саме цим непереможна Україна.

Тож є сенс у такий День згадати Данилу Шумука та подякувати Богові, що зараз кожен з нас може приїхати у Красноармійськ та на центральному міському кладовищі поклонитися хресту, що стоїть на його могилі, покласти квіти, запалити свічку шанування такої людини. Він народився на Волині, але навіки пов’язав собою Захід та Схід України, та навіки, разом з Василем Стусом, Олексою Тихим (до речі, Шумук відбував покарання у сумнозвісному російському Кучино, де вони загинули) став нашим земляком.

30 грудня цього року виповнюється 98 років з дня народження нашого героя. Він помер у 2004 році, півроку не доживши до Помаранчевої революції. Він міг жити і бути похованим на рідній йому Волині, або у Києві. Але, я вважаю, що Данило Лаврентійович свідомо ліг у нашу Донецьку землю, щоб своїм життям і своєю смертю назавжди зцементувати український Схід і Захід, які завжди повинні бути разом, бо разом нас багато і тоді нас не подолати!

Є. Шаповалов, голова Товариства ім. Олекси Тихого.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Чт дек 13, 2012 00:07

УВАГА !!!!!!!!!!!

У п"ятницю, 14 грудня, о 14-30, у бібліотеці комплексу МАН, відбудеться засідання клубу "Краяни".
На порядку денному:
Доповідь Євгена Фіалко про топонімічні аспекти нашого регіону.
Презентація другого видання книжки "Відома й невідома Олексієво-Дружківка".

ЗАПРОШУЄМО ВСІХ !!!!!

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вс дек 16, 2012 21:23

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/godin ... -tihogo/p/

"Як рідне слово відгукнеться?"
Людмила ЯНОВСЬКА
9 листопада



ПОДІЯ

День української писемності та мови — привід замислитися про єдність нації

Годинник Олекси Тихого



Хіба не нарікаємо, що він «не той», забуваючи про свої циферблати?

На які наші слова і вчинки вказують їхні стрілки? Спитаймо себе сьогодні: коли вже п’ятнадцятий рік поспіль відзначається у державі День української писемності та мови саме 9 листопада, разом із вшануванням пам’яті преподобного Нестора-Літописця. І як не згадати при цьому чоловіка, котрий залишив по собі не лише такі книги, як «Мова — народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу» і «Словник мовних покручів». На щастя, вони вже видані, хоч і неналежним накладом згідно з їхньою ще й нинішньою актуальністю.

Цього патріота, визначного правозахисника, політв’язня радянських концтаборів Олексу Тихого його соратник Євген Сверстюк назвав Дон Кіхотом ХХ століття з обличчям європейського президента, котрий пішов на смерть так, як його предки-козаки йшли на палю. Коли дізнаєшся, на які тортури добровільно прирікав себе Олекса Тихий, щоб рідна мова українців природно поєднувалася з їхньою гідністю, то обпікає сором: а скільки з нас цураються свого національного єства і без випробувань…

Що ж він лічить ?

У вірші «Не забудь» Андрій Вознесенський наголошує, що людина «без Времени — ничто», і жартома нагадує: «По утрам, надев трусы, НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ЧАСЫ!».

Свою значимість у Часі українські олігархи й можновладці та їхні домочадці демонструють наручними годинниками за десятки й сотні тисяч «зелених». А 81-річний американець Чак Фінні, співзасновник торговельної мережі Duty Free Shoppers, у якого нині багатства на 7,5 мільярда доларів, носить годинник за 15 баксів, не має дорогущих авто, вілл, власних літаків, мешкає в орендованій квартирі й літає економ-класом. Але за останніх 30 років він витратив на охорону здоров’я, науку, освіту та утримання будинків для престарілих у США, Австралії, Південній Америці, Ірландії, В’єтнамі й на Бермудських островах понад 6 мільярдів доларів, причому упродовж перших 15 років йому вдавалося тримати свої пожертви в таємниці. А до 2016 року Чак Фінні планує віддати на доброчинність усі свої гроші.

Сальвадора Далі прославили в Часі дивовижні м’які годинники, циферблати яких ніби плавляться, звисаючи в одній з найвідоміших його картин «Постійність пам’яті» з гілки сухого дерева, з краю подіуму: цей мистецький образ художнику підказав дуже м’який плавлений сир.

Олекса Тихий з Донеччини, випускник філософського факультету Московського університету, шліфував дерев’яні футляри для настінних годинників «Кукушка» в одному з радянських концтаборів. А через півтора десятка років уже в іншій колонії за колючим дротом хірург-чекіст Скринников попередив його перед операцією у квітні 1979-го: «Жити будете в муках і недовго». І «творчо» зшив йому шлунок у вигляді піскового годинника, після чого Олекса Тихий вийшов з-під наркозу аж через тиждень. Таку екзекуцію лікар-кат придумав хворому через його відмову написати покаянну про відречення від своїх переконань і вчинків. Зокрема й від задекларованих у листі Олекси Тихого та ще одного політв’язня Василя Романюка (майбутнього Патріарха УПЦ КП Володимира, чия могила біля Софійського собору в Києві) — «Історична доля України. Спроба узагальнення», який влітку 1978 року зуміли передати на волю. У розділі «Можливі форми опору» вони пропонували українцям: «— Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ. — Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і дошкільних закладів з рідною мовою або вчити дітей самим. — Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вишів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном. — Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім’ї, а й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці. — Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини». І для цього, наголосили автори послання, «не потрібно порушувати законів. Достатньо користуватися законами, які про?го?лосила Конституція СРСР».

Їх оббріхували нісенітницями

Достатньо законів, проголошених Конституцією України, щоб дотримуватися настанов Олекси Тихого та Василя Романюка і нині: бо вони, на жаль, актуальні й у незалежній Українській державі. Але тоді, в 1978-му, про звернені до них заклики у листі двох політв’язнів адресати-українці, звісно, не довідалися. Зате їм безсоромно втовкмачувалася у свідомість несусвітня брехня.

«Ці двоє працювали на вашому м’ясокомбінаті, товкли скло і кидали в «дитячу» ковбасу», — такими жахами скликали жителів Дружківки на Донеччині мітингувати біля контори «Змішторгу», де в «ленінській» кімнаті зовсім за інше судили 23 червня — 1 липня 1977 року таких «нелюдів» — інтелігентів-патріотів Миколу Руденка та Олексу Тихого.

Через тридцять років, 2007-го, дружківчан опитували, починаючи з п’ятдесятирічних, що вони знають про Олексу Тихого, котрий народився 27 січня 1927 року поблизу їхнього містечка, на хуторі Їжівка, а в школі № 14 Олексієво-Дружківки навчався і деякий час учителював. Сімнадцятеро із тридцятьох відповіли, що він був американським шпигуном. Дехто додав про гармошку, на якій нібито грав Олекса Тихий і, натискуючи особливу клавішу, азбукою Морзе передавав у США важливі радянські секрети. Це при тому, що у 2006 році Президент України нагородив Олексу Тихого орденом «За мужність» І ступеня (посмертно) — за громадянську відвагу і самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи й демократії.

А між 1977-м і 2007-м роками, у 1983-му, дехто Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» з-поміж іншого й «інформував» читачів журналу «Донбас», що лютий ворог-націоналіст Олекса Тихий вже потрапив «через выезд в Израиль — на задворки Западной Европы». Хоч насправді «емігранта» з’їдали в цей час найтяжчі хвороби у радянській в’язниці — при зрості 178 см він важив наприкінці 1981-го 41 кг.

«Хто ж такий Олекса Тихий?» — кілька брошур із такою назвою видав за власні кошти для земляків упродовж 2008—2009 років підприємець із Олексієво-Дружківки, голова Товариства імені Олекси Тихого Євген Шаповалов.

Чи кожен з українців відповість нині на запитання про унікального співвітчизника, котрий прожив свої 57 років так, що й мимоволі замислишся: а хто ж такі ми, якщо Олекса Тихий ще й досі не Герой України, посмертно?


Законослухняний … рецидивіст

Зате за життя Олексу Тихого поквапилися удостоїти «звання» найзапеклішого злочинця — особливо небезпечного рецидивіста у смугастому мундирі. За що? Надто сумлінно дотримувався повсякчас конституційних законів…

Уперше його заарештували 1948 року: за критику безальтернативності єдиного кандидата в депутати. Але тоді обмежилися «профілактикою», не посадили.

1957 року він звернувся до ЦК КПРС із листом-протестом проти окупації військами країн Варшавського договору Угорщини — адже це суперечило проголошеному в Конституції СРСР праву націй на самовизначення. Що й призвело до судового вироку у 1958-му за антирадянські погляди: 7 років таборів суворого режиму та 5 — поразки у правах. З ув’язнення у Мордовії Олекса Тихий повернувся на Донеччину в 1964-му.

У статті «Думки про рідний Донецький край», написаній наприкінці 1972 року й надісланій Голові Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецькому, він, зокрема, зазначив: «Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, посідає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови».

1976 рік багатий на «анонси» наступного арешту Олекси Тихого. Він відвіз один примірник своєї найбільшої праці «Мова народу. Народ», у якій зібрав висловлювання майже 250 визначних особистостей про значення мови, професору Донецького університету Іллі Стебуну, а той одразу настрочив донос у КДБ. Машинопис цієї збірки вилучили під час одного обшуку в Олекси Тихого, дві доби протримавши тоді його під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину». А знахідкою другого обшуку став заліплений у глину на горищі комірчини німецький карабін системи «Маузер» зразка 1898 року, про який Тихий навіть не відав.

На початку лютого 1977 року Олексу Тихого заарештували втретє: «за антирадянську агітацію і пропаганду» та «незаконне зберігання вогнепальної зброї». А наприкінці червня — на початку липня його судили у Дружківці разом із Миколою Руденком, інкримінувавши й статті «Роздуми про українську мову та культуру на Донеччині» та «Думки про рідний Донецький край». І як дуже небезпечному рецидивісту призначили максимальне покарання: 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

На волю до України Олекса Тихий повернувся 19 листопада 1989 року в домовині — коли його перепоховали на Байковому цвинтарі в Києві з Василем Стусом і Юрієм Литвином. А до того його тіло покоїлося з травня 1984-го на кладовищі в Пермі.

Як Мартін Іден — але в житті

«Ні про кого з колишніх політв’язнів я не писав з таким пафосом (не отим «фальшивим патосом»!), як про Олексу Тихого. Але про нього неможливо говорити іншими словами. Я філолог, за Слово був тричі покараний, то знаю ціну Слова. Тож свідчу: це була людина, близька до того ідеалу, де починається святість.

Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману «Овід» Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного твору Джека Лондона.

Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість».

«Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів та жаргону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна — так пишуть, а говорять простіше. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимости. З ним не можна було посваритися».

«Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніального режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу»…

Це рядки зі спогадів відомого правозахисника Василя Овсієнка, колишнього політв’язня, котрий кілька місяців перебував з Олексою Тихим в одній камері табору особливого режиму в Пермській області.

Олекса Тихий не раз голодував у таборах, протестуючи проти нелюдського ставлення до політв’язнів. Якось аж 52 дні. Не нарікав на свої люті болі, страждання й муки. На останнє побачення із сином Володимиром і першою дружиною Ольгою його привели попідруки. Він сказав, що прощає всім, навіть тим, хто над ним знущався. І просив пам’ятати Нагірну проповідь Ісуса Христа.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вт дек 25, 2012 17:53

Наближається 75-річча з дня народження Василя Стуса.
Уривок з лекції про Стуса, яку читає Василь Овсієнко у Горлівці.
http://www.youtube.com/watch?v=LG-1kbbsKJo

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вт янв 08, 2013 13:49

http://www.istpravda.com.ua/columns/201 ... /#comments

Ті, що розпинали Стуса…


Євген Шаповалов
Голова Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого (Олексієво-Дружківка).

А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.

Ю.Сегеда


Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями.

Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика, Віктора Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного.

Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. Прославився, як про нього пишуть, як "князь темників". А регалій – не перелічити.

Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І вона тісно пов’язана, як не дивно, з визвольним рухом 70-х – 90-х років минулого століття.

Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі.

В 1990-х Дмитром Чоботом була видана книжка "Нарцис", в якій він докладно викладає свої думки про ”темні боки” біографії Медведчука. Але не будемо цього торкатися, це вже загальновідомі факти, якими виблискує Інтернет, цю людину українці слава Богу знають, і оцінка йому була дана восени 2012 року.

Ось чому ми візьмемо саме приклад Медведчука у статті до 75-ти річчя поета. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх "захищав".

У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четверта “посадка” поета Юрія Литвина – раніше він карався за “політику” у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр.

Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, “будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства”.

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973-1977, 1979-1988 рр.: - У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий “допуск” до справ такого роду.

Із останнього слова підсудного Юрія Литвина:

"Провокація, вчинена проти мене, – це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону“…

Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації".

На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.

"Умереть ему мы не дадим...". Як загинув Юрій Литвин

Мабуть, Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів - вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади "злочинця" Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міського суду.

“Хроники текучих событий”, які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке:

"Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”. Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”(!), а до того ж має низку хронічних захворювань".

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного.

Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що "всі злочини Стуса заслуговують покарання". Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку.

Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.

Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі – дружину поета, про це.

Після такого "захисту" Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус "небезпечного рецидивіста". А чи отримав Медведчук гонорар з родичів підсудного за здійснення "захисту"?

Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова:

“Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”…

У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області:

"Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “справу”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професійний обов’язок — захищати, а не звинувачувати.

Він повинен був заявити, що за статтею 62-ю не обов’язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки виступив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї промови присвятив карабіну. У справі нема жодного доказу щодо цього пункту, і він це знав".

Олекса Тихий - українець із Донбасу

Адвокатом на суді Олекси був не Медведчук, але це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку "перевірених" людей, які мали "допуск", а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ.

Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії, підпадає, на мій погляд, й Медведчук. На ці думки наводять багаточисельні дописи в Інтернеті, про його щільну співпрацю з КДБ, і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.

"Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? – каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?“.

Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.

Пряма мова Медведчука:

"Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом, когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат".

"Если кто-то думает, что я мог бы спасти Василия Стуса, то он или лжец, или никогда не жил в Советском Союзе и не знает, что это такое. Решения по таким делам принимались не в суде, а в партийных инстанциях и КГБ. Суд лишь официально утверждал объявленный приговор", – стверджує Віктор Медведчук.

Медведчук робить такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок.

Медведчук каже, що не має стосунку до смерті Стуса. ВІДЕО

Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був такий Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ.

1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.

Василь Овсієнко розповідає:

"Захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його "Останнє слово" і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко.

Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та "Останнє слово".

Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях".

Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень, або вищевказаних договірних забовязань).

А тепер розповідати про те, що “я не міг”, на мій погляд, низько й гидко.

І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну (!) газету "Наша Дружківка", кореспондент якої написав "темники Медведчука", замість "так звані темники Медведчука".

Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його "честь та гідність". А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, коли ви замість виконання своїх професійних обов’язків – захисту підсудного, – практично приймали бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!

Ще у далекі 20-ті роки славетний борець за самостійну Україну отаман Яків Гальчевский пояснював, чому вони масово йшли на смерть: "Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!".

Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, інші тисячі героїв дійсно залишили по собі пам’ять, легенду. І саме це, як пише отаман – добра пам’ять для українців. А що залишить після себе Медведчук? Залишимо відповідь на це питання самому Віктору Володимировичу…

За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно… Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі.

253 Герої України. Хто вони і за що отримали нагороду?

Якби Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу!". Як відмовилися від нагороди побратими Стуса – Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.

Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких "медведчуків" і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – найстрашніше, чим наділила нас комуністична чума.

Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває.

На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у "малій зоні", зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства (Є. Сверстюк).

У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі.

Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки – вивезе з України всіх "медведчуків". "Згинуть наші воріженьки / Як роса на сонці, / Запануємо й ми, браття, / У своїй сторонці!".

Читайте також:

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

"Думки про рідний донецький край". Текст Олекси Тихого 1972 року

Різдво Василя Стуса

Стус і Нобель. Розвінчання міфу про премію для поета

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Чт янв 10, 2013 13:03


Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вс янв 13, 2013 21:28


Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вс янв 13, 2013 22:33

Изображение

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Вт янв 22, 2013 12:49

В Україні відзначають День Соборності і Свободи

http://www.istpravda.com.ua/artefacts/4d3adbac87083/

Сьогодні Україна відзначає День Соборності і Свободи. Це свято засноване 30 грудня 2011 року указом президента Віктора Януковича.

Традиційно цього дня українці відзначають День Соборності – на згадку день проголошення в 1919 році Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.

Фактично нове свято виникло внаслідок зміни дати відзначання Дня Свободи з 22 листопада, саме ця дата була встановлена у 2005 році указом третього президента Віктора Ющенка – на честь дня початку Помаранчевої революції.

Фактично указом президента Януковича ці два свята були об’єднані, юридично цей указ скасував обидва свята, запровадивши абсолютно нове.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Чт янв 24, 2013 12:41


Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Сообщение Козарлюга » Сб янв 26, 2013 18:37

25 січня в Дружківці в методкабінеті міського відділу освіти пройшов відбірковий тур Шостих Олексиних читань.

Изображение
Вже традіційно Дружківка активно ставиться до цього заходу.

Изображение
Всіх вітала співачка Настуся Воробей

Изображение
Третє місце зайняв Марко Максимович з 12 школи. він розвивав тему цілеспрямованності Олекси до правди.

Изображение
Друге - Анастасія Чуруканова, яка порівняла тенденції тих часів і сучасної влади.

Изображение
Перше місце у Лілії Трубки з гімназії "Інтелект". Вона перевершила всі наші очикування! Дівчинка розкрила "запорізький" період життя Олексія Івановича. Не буду зупинятися зараз на цій роботі, але тілько одне те, що вона за для участі у читаннях побувала і у селі Новокостянтинів, Запорізької області, і у Києві у Левка Лук"яненка, каже про сер"йозність її намірів. Більш ретельно ми проаналізуємо цю роботу вже після основного етапу читань, який пройде 21 лютого у Краматорську, у міському художньому музеї о 14-00.

Изображение
Дмитро Коробов зі статистичною ретельністю проаналізував сьогоднішній стан справ з українськими школами у нашому регіоні. Картина видалася не дуже яскрава. Але про це теж пістя головного заключного краматорського етапу. (Етап - наше слово...).

Изображение
Жюрі спрацювало професійно й незаангажовано.

Изображение
Фото переможців дружківського етапу з переможецею 3-х читань, які відбувалися 2010 року у Слов"янську, Юлією Півовар.
Зараз Юлія Анатолієвна працює очільником відділу культури у Дружківській міськраді.
Я радий, що такі молоді й завзяті, при тому досвітчені й патриотично настроєні люди йдуть у владу.

Изображение
Подяка всим за участь від Євгена Фіалка.

Пред.След.

Вернуться в Дружківський міський осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 2