* МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА * МЫ ИСПОВЕДУЕМ ПРИНЦИПЫ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА    Мы в facebook,
присоединяйся!      Сайт 
газеты

66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Модераторы: slc, Краевед, Светлана

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Чт июл 07, 2011 23:11

Газета часів німецької окупації, видавалася у Костянтинівці. На цій сторінці є згадка про Дружківку у "Оповіщеннях Місцевої Комендатури". Дружківка у війну підпорядковувалася Костянтинівці.

Изображение

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Чт июл 07, 2011 23:25

Козарлюга писал(а):http://www.warmuseum.kiev.ua./

Ви маєте на увазі це посилання?
Так воно дуже добре відкривається.
Це музей ВВВ у Києві.

Аватара пользователя
Краевед
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 8084
Зарегистрирован:
Пн июл 30, 2007 19:32

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Краевед » Чт июл 07, 2011 23:30

Alles in Ordnung...
В тому розумінні, що alles prima, alles gut.
Ищу видовые открытки до 1917 года.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Сб июл 09, 2011 22:07

Та ні, це посилання http://www.warmuseum.kiev.ua./ це сайт музею ВВВ у Києві. Тільки що кликнув і добре відкрив.
А газета - це у мене з архивів СБУ.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Сб июл 09, 2011 22:54

http://konstantinovka.com.ua/node/13905


Незвичайний очеретинський остарбайтер

Відзнявши матеріали для фільму про костянтинівських остарбайтерів, телевізійники з австрійського державного каналу ORF ALPHA Лана Берндл та Гунді Лампрехт попросили мене завезти їх до Донецької лікарні, де перебував уже відомий нашим читачам ветеран українського спротиву, легендарний Ярослав Гомза. Про цього дисидента з десятирічним табірним стажем, одного із засновників Донецької обласної організації Української Гельсинської Спілки, публіциста та поета ми писали в статті «Олекса Тихий пробув у мене 15 хвилин...». Після відсидки в Гулазі й до цього часу Ярослав Юрійович мешкає в селищі Очеретине Ясинуватського району.

Австрійців дуже цікавила німецька сторінка його життя. Зателефонувавши керівництву лікарні, ми дізналися, що Гомза себе погано почуває, тому сам не хоче давати ніяких інтерв’ю. Проте, перед літаком на Відень ми вирішили таки відвідати пана Ярослава. Але зустріч із цією неординарною людиною тривала лише 10 хвилин. Незважаючи на те, що Гомза з радістю пішов на спілкування зі знімальною групою, медперсонал буквально виштовхав телевізійників з лікарні (навіщо ж було обдурювати, що хворий не хоче зустрічатися з пресою?). Колеги-журналісти з Донецька говорили, що не все так просто, адже за цим 84-річним чоловіком встановлено якийсь контроль, йому не дозволяють спілкуватися із ЗМІ. Як співає «Океан Ельзи»: «Веселі, брати, часи настали…»

Та це не випадково, бо хто ж із сьогоднішніх «українських вертухаїв» погодиться на те, щоб, наприклад, Ярослав Гомза читав вірш, який він розповсюджував у Німеччині, коли працював там у бавера:

Сідайте в ряд. Про землю я
Скажу, з якої лихо ллється:
Ота ненависна земля
Росією іздавна зветься.
На тій ненависній землі,
Від крові нашої багровий
Сидить у царському Кремлі
На троні змій п’ятиголовий…

«Народився я в Галичині, і з раннього дитинства почував себе 100% українцем, - встигла розповісти ця сива, але з ясними очима, людина. - Школу не закінчив, бо всілякі «визволителі» довели до того, що наша родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба. У лютому 1942 року разом з батьком змушений був «добровільно» виїхати на роботу до Німеччини. Працював по господарству (на землі та з худобою) у бавера в селі Ґанзерін у Померанії, а батько - в сусідньому селі Кепіц. Налагодив контакти з різними українськими організаціями, передусім з «Українським Національним Об’єднанням» та «Українською Громадою».

Увесь свій заробіток витрачав на газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями. Найважливішими газетами були «Український вісник» (Берлін), «Наступ» (Прага) та «Українська дійсність» (Берлін), а також журнал «Пробоєм» (Прага).

Пам’ятаю дівчат з Чернігівської області. Вони приїхали в поганенькій одежі, худющі, ледве вміли читати. Але цікавилися українством, брали в мене книжки та газети. Через півроку їх уже не можна було впізнати: комунікабельні, нормально одягнені українські патріотки.

Літературу давав усім радянським людям, ось тому й заарештував у 1945 році мене СМЕРШ, а згодом засудили за «антісавєтскую дєятєльность»: розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців, зв’язок з організаціями СГД і ОУН. Покарання відбував у Сиблагу (Антибес) та Степлагу (Кенгір і Джезказган). Звільнений після закінчення терміну покарання 1955 року. Згодом оселився тут, на Донеччині, але весь час перебував під пильним наглядом КДБ - до 1972 року таємним, а з 1972 - відкритим. А це постійні виклики, попередження, погрози, шантажування членів родини, обшуки тощо. Це тривало аж до 1990 року. З початком національного відродження брав активну участь у громадській роботі: в Товаристві української мови ім. Т.Шевченка, Товаристві репресованих, Русі, УГС, УРП, ОУН».

Ще обов’язково треба сказати про значний літуратерний доробок Ярослава Юрійовича. У 2005 році в київському видавництві імені Олени Теліги було надруковано його «Вибране. Статті, спогади, вірші». Надзвичайно актуально звучить уривок з його «Попередження», написаного ще в 1976 році:

І знов мені «сулять» усі принади світу,
Щоб лиш відрікся я святого заповіту,
Щоб став до них на яничарську службу,
За те отримаю чини і дружбу.
Від служби я відмовився категорично
І гостро. Може, навіть трохи не тактично.
Убити не змогла в мені отрута їх зміїна
Семи тих літер слова УКРАЇНА…

Журналісти Європи були в захваті від зустрічи (хоч і з перепонами) з такою людиною. Вони казали, що українці повинні пишатися такими героями. Подібне пізнається подібним. Із зростанням національної свідомості, буде зростати і цікавість громади до таких непересічних постатей, як Ярослав Гомза.

В.Березін.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Сб июл 09, 2011 23:10

Изображение

ЯРОСЛАВ ГОМЗА

І знов мені «сулять» усі принади світу,
Щоб лиш відрікся я святого заповіту,
Щоб став до них на яничарську службу,
За те отримаю чини і дружбу.
Від служби я відмовився категорично
І гостро. Може, навіть трохи не тактично.
Убити не змогла в мені отрута їх зміїна
Семи тих літер слова УКРАЇНА…

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Сб июл 09, 2011 23:16

Изображение

Сідайте в ряд. Про землю я
Скажу, з якої лихо ллється:
Ота ненависна земля
Росією іздавна зветься.
На тій ненависній землі,
Від крові нашої багровий
Сидить у царському Кремлі
На троні змій п’ятиголовий…

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Вс июл 10, 2011 18:10

http://maidan.org.ua/static/news/2011/1310241630.html

На цьому посиланні після розповіді дівчинки про випадок у Харкові, буде фільм про партизанську війну на території Укоаїни у часи Другої Світової.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Пн июл 18, 2011 12:43

Краевед писал(а):Alles in Ordnung...
В тому розумінні, що alles prima, alles gut.


Так, німці завойовники, як всі, хто виконує саме таку місію, дивилися на нас, як на людей нижчого гатунку. Це є продукт нацизму.

Але й в "Історії села Кіндратівка", ми бачимо, як не німці поводилися з німцями.
Що це? Хіба не той же нацизм!
Петкау пише, що коли його батько приїхав у Кіндратівку після війни, то саме прості місцеві мешканці села з ненавистю вигнали його, не дали навіть змоги подивитися на рідну хату, стверджуючи, що він зрадник і т.і.
Також вони боялися, що він потребує у них назад свою власність. Таким на свій бік перетягувала людей влада. Хоча й Петкау, й ті люди, що його виганяли з подвір"я - нормальні, добрі.
Це є наслідки тої нацистської складової політики Сталіна, більшовикаів, комуністів. Завжди тільки на таких діях влада тримала Росію і тримає зараз.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Пт июл 29, 2011 23:12


Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Пт июл 29, 2011 23:13

! Щойно отримав інформацію з дуже надійного джерела у
Донецькому СБУ (вибачте, послатися не можу - самі розумієте, через які
причини). За особистою вказівкою Хорошковського ВЖЕ ДРУГИЙ МІСЯЦЬ
ПОСПІЛЬ (!) Донецьке обласне управління СБУ передає кримінальні справи
та протоколи "ОСО - особих совєщаній", "троєк" 1930-х років на
місцевий - міський та районний рівень, де ДУЖЖЖЕ великі фахівці з
історичного та інформаційного аналізу ВИЗНАЧАЮТЬ ІСТОРИЧНУ ЦІННІСТЬ
переданих матеріалів і ПАЧКАМИ резюмують їх на знищення!
Тільки в Донецькій області приречено на спалення понад 36 тисяч справ!
Самих протоколів засідання трійок 1937-38 років буде вигублено 30
(ТРИДЦЯТЬ) томів! Історія України, світова історія втратить тільки по
Донбасу більше 75 відсотків безцінних свідчень майбутнього процесу над
комуністичними катами...
Абсолютно те саме діється по всіх областях України, окрім західних
земель, які були долучені у вересні 1939 року, і кривава чаша 1937-38
рр. дещо пізніше не оминула цей край.
В такий спосіб нищаться неоціненні історичні документи. З якою метою
це робиться? Звіроящери усіх відтінків, у своїй більшости, є кровними
нащадками катів українського народу - організаторів Голодомору,
репресій, терору, геноциду українців. Злочини отців і дідів сучасних
визискувачів і нищителів Українства, зафіксовані саме в тих
кримінальних справах, які тепер так інтенсивно нищать по СБУ!
Причина такої перестраховки - не тільки у прямому замовленні Москви та
особисто президента Мєдвєдєва, яким треба "зачистити" документальні
криваві сліди московського імперіялізму на тілі української історії,
але у лютому страсі регіоналів перед наступними виборами. Тому що, вже
не тільки у Тернопільській області, але й по багатьох инших областях
України в обласних радах матимуть більшість українські сили, які
проведуть рішення про обов'язкову люстрацію в межах їх впливу. І тоді,
через дослідження цих кримінальних справ, стане відомо, чим займалися
батьки новітніх "кровосісєй", де, кого і як мордували, по яку міру
руки в українскій крови у всіх цих марчуків, януковичів,
хорошковських, богословських, литвинів, кравчуків, чечетових,
царькових, слюнкових, і такого иншого різного...
Прошу дуже - розповсюдьте цю інформацію, наскільки кожен може! Хто має
можливість рятувати ці документи - спасайте їх, бо ціни їм немає! Хто
має можливість вплинути на уповільнення або на припинення цього
злочину - зробіть це!
З нами Бог! За нами - Україна!

Богдан Родович, https://sites.google.com/site/almanacsvoe/

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Сб июл 30, 2011 20:06

Судьба солдата

Изображение

Иван Загнетов

Ивану Васильевичу Загнетову, Почетному гражданину Дружковки, 7 июля исполняется 85 лет. В Центральной детской библиотеке им.А.Куприна в этот день, в 15.00, состоится чествование юбиляра. Несколько лет назад в газете «Акцент­суббота Украины» мы опубликовали статью об этом удивительном человеке. Думается, читателям «Нашей Дружковки» будет интересно познакомиться с нею (с некоторыми изменениями).

Евгений ФИАЛКО

Судьба его отца как будто списана с Григория Мелехова. Вернувшись с Первой мировой, он попал в круговорот Гражданской: сначала есаулом в Уральском войске атамана Толстого, а затем, под воздействием большевистской агитации, в Первом Уральском Советском казачьем полку. Именно его сотня мчалась на помощь окруженному и истекающему кровью Чапаеву. Но слишком поздно узнали они о том, что случилось… Похоронили любимого комдива на левом, бухарском, берегу, а Урал, меняя русло, затопил могилу и навсегда упрятал даже прах его…
В 30-х годах, когда начались репрессии, бывшего казачьего есаула спас его однополчанин, работавший в тот момент начальником НКВД. Он посоветовал Василию Загнетову уехать в Кара-Кумы, где началось восстановление нефтепромыслов, брошенных англичанами после Гражданской войны.
Семилетний Ванюшка упросил отца взять его с собой — не мог расстаться с батькой. И вот с детского возраста повидал он выжженную пустыню, сорокаградусную жару (это после уральских морозов!), кровавые налеты басмачей и не сложивших оружие белоказаков. Именно тогда один из отрядов, прослышав о бывшем есауле, работающем на советскую власть, поднял белый флаг и влился в ряды строителей. А работали здесь, в основном, враги новой власти, в том числе многие украинцы со своими семьями. Видать, эти места оставались тогда единственными, где можно было спастись от набиравшего обороты маховика репрессий.
Возился отец с единственным сыном (кроме него, в семье было еще семь дочерей), как Мелехов с Мишанькой, но пришло время идти тому в школу — и так на год задержался. Первая его учительница в Гурьевском интернате окончила в свое время Санкт-Петербургский лицей, поэтому учила детей и наукам, и хорошим манерам. Обучали в интернате и разным ремеслам.
Больше всего душа мальчика лежала к дереву. С восьми лет он уже вырезал всякие фигурки, в тринадцать делал оконные рамы. Ремеслу обучался у деда, работали часто семейным инструментом, на котором стояла дата «1810».
Когда началась война, уральские казаки, так и не смирившиеся с советским режимом, сказали: «Надо защищать не Советы, а Отечество». Поднялись все. Даже бывшие купцы отрыли свои схроны, и потекло золото на покупку самолетов и танков, в которых их дети и внуки отправлялись на смертельную битву с врагом.
В 1942 году был сформирован и Первый Уральский казачий полк. Шестнадцатилетним юнцом поступил в него Иван Загнетов и принял присягу. А затем новоиспеченным казакам подарили на память казачью форму, выдали обычное армейское обмундирование и отправили в Башкирию, в Алкинские лагеря. Здесь располагалась школа военно-диверсионной разведки. По 16-18 часов длились тренировки, многокилометровые марш-броски на лютом морозе. Совсем немного бойцов смогли выдержать такие испытания — их и отбирали по приказу Сталина в специальные части для прорыва блокады Ленинграда.
В это же время после тяжелых ранений, полученных на Ленинградском фронте, и госпиталя, уже в родном доме, догнала смерть ветерана трех войн Василия Загнетова… И вместо отца отправился на войну сын, которому шел только семнадцатый год.
8 января 1943 года начался штурм немецких укреплений под Ленинградом. Бойцов напутствовали Жуков, Мерецков, Ворошилов, Жданов. Затем началась артподготовка — небо взвыло от тысяч снарядов: по 360 орудий обрушили огонь на каждый квадратный километр. После артподготовки на льду выстроился сводный духовой оркестр, и под звуки «Интернационала» вперед пошла пехота. Штурмовые отряды за десять минут захватили левый берег. Для устрашения немцев их одели в черные матросские робы. Но не знали они, что Гитлер приказал поставить на этом участке фронта офицерский батальон смерти СС: не давало ему покоя, что его вояки проигрывают рукопашные схватки. Однако и офицеры СС не выдержали натиска, когда в ход пошли ножи, кулаки и русский мат, — кое-кто от страха даже пустил себе пулю в лоб. На такого вот немца и налетел в своем первом бою Иван Загнетов: «Высокий, красивый, он уже приставил «шмайсер» к виску — я выбил его и свалил на землю. «Солидный бобер попался! — крикнул командир взвода. — Веди его, Ваня, в штаб!».
Повел Иван свой первый живой трофей, и тут снайперская пуля угодила бойцу в плечо — в него ли целили, в немца — кто знает? Но пришлось принять эту пулю на себя: первый бой, первый пленный немец, первое ранение… Довел-таки до штаба, сдал, а сам — в санчасть. Там плечо перебинтовали, а пулю вытягивать не стали — опасно. До сих пор ее носит в себе как трофей, как память о первом сражении.
Затем перебросили их часть на 3-й Прибалтийский фронт, в Эстонию, где пришлось штурмом брать город-крепость Нарву и вести кровопролитные бои с власовцами за Синие высоты.
Потом — 2-й Прибалтийский фронт, Латвия. Получилось так, что 799-й артиллерийский полк и 42-я пехотная дивизия попали к немцам в «мешок». И, чтобы отвлечь противника, послали роту разведки, которая должна была вызвать огонь на себя. Задачу они выполнили — наши части вышли из окружения, но сами попали в плен. Погнали их через леса и болота в сопровождении автоматчиков и собак.
А 24 августа 1944 года, ночью, решила группа пленных бежать. Уцелели только 12 человек. Полтора месяца выбирались они из окружения и «партизанили» по пути. А когда, наконец, вышли к своим, едва не угодили под трибунал. «У вас ведь оставались патроны? — допытывались смершевцы. — Почему не пустили себе в лоб? У нас пленных нет — есть только предатели». А спас их командир полка, заявивший особистам: «Не дай Бог, хоть одного пацана тронете — перестреляю всех без суда и следствия!» Испугались — не тронули. Отыгрались затем на наградном листе — вычеркнули их фамилии…
А потом был латвийский город Виляны, который немцы обрекли на уничтожение за оказанное жестокое сопротивление. Нужно было спасти его во что бы то ни стало. И вот этих же двенадцать человек (как 12 апостолов!) послали в тыл врага, чтобы корректировать огонь батарей. Им удалось проскользнуть незамеченными и занять высоту, с которой немецкие позиции были как на ладони. Наладили связь, и полетели наши снаряды в цель. Началась паника. И в этот момент небольшая группа немцев, человек 20-25, показалась рядом, двигаясь по направлению к высоте. Подпустив ближе, наши бойцы открыли огонь из автоматов и забросали их гранатами. Но не прошло и минуты, как на высоту обрушился огненный смерч. Загнетов почувствовал, что проваливается в темноту и куда-то летит. Было не больно, а, наоборот, легко и приятно… Он потерял сознание. Вещмешок, где были его документы и личные вещи, сорвало со спины и куда-то отбросило…
Очнулся Иван в госпитале. Латышский батальон, охранявший подступы к Вилянэм, видел этот страшный бой, и командир послал на выручку танк с приказом привезти героев живыми или мертвыми. Загнетов оказался жив, но весь нашпигован смертоносным металлом: он был ранен в обе ноги, руку, предплечье, грудную клетку, кровь текла изо рта… Боль сверлила каждую клеточку, смыкалась черным кругом… И в этот момент он увидел прекрасное девичье лицо: голубые глаза, белокурые волосы, а удивительный голос с латышским акцентом сказал: «Меня зовут Айна. Я отдала тебе свою кровь — ты будешь жить!». И он почувствовал, как стала уходить боль, как впервые ему стало спокойно и уютно… Так пришла любовь.
Он полюбил девушку, отдавшую ему свою кровь, а она полюбила восемнадцатилетнего парня, ценой жизни спасавшего и ее, и родной ее город Виляны. Айна не отходила от Ивана. Даже спала на его подушке сбоку, устроившись на табурете. А затем, когда он немного окреп и врачи направили его в тыловой госпиталь в Киров, они обменялись адресами и договорились встретиться после войны. «Я тебя люблю, я буду тебе хорошей женой», — сказала Айна на прощание.
Но раны оказались тяжелее, чем думалось, — почти до конца войны пробыл в госпиталях Иван Загнетов. Там между делом вернулся он к любимому занятию — вырезал деревянные фигурки, ложки и дарил медсестрам и бойцам.
Для тех, кто прошел войну, она не заканчивается никогда. Уже в 60-х годах осколок, сидевший в его легких, опустился вниз и пробил плевру. Пришлось срочно делать сложную операцию, после которой врачи посоветовали ему поменять климат. Так ровно сорок лет назад Загнетов оказался в Дружковке.
Здесь он встретил свою судьбу, женился, воспитал двоих сыновей, научил их своей профессии. В Дружковке он стал признанным мастером резьбы по дереву. В 1967 году участвовал в оформлении интерьера гостиницы «Россия» в Москве, приехав туда со своими прапрадедовскими инструментами. Здесь же он познакомился с великим скульптором XX века Сергеем Коненковым, который разрешил ему по выходным приходить в мастерскую, затачивать инструменты, выполнять простую работу. Полтора месяца длилось это счастливое время ученичества у Мастера.
Окрыленный, он вернулся в Дружковку, на свое рабочее место модельщика на Дружковском машиностроительном заводе. Но теперь он знал и хотел намного больше. Одна за другой появляются в городских парках, кинотеатрах, пионерских лагерях, дворцах культуры его работы из дерева и корнепластики. Ведь тут и мудрить-то нечего — нужно просто уметь всмотреться и придать ваянию Природы законченный смысл. Тогда незамысловатый пень или ствол превратятся в удивительные создания, которые заговорят вас, уведут в Берендеево царство.
Он все глубже и глубже постигал материал, не подчиняя, а помогая раскрыться Природе. Он все чаще и чаще задумывался, почему его отец был язычником, пока не полюбил девушку, певшую в церкви на клиросе и ставшую затем его женой? Язычество, уходя корнями в Природу, делает нас чище, естественней. Христианство же дает высшие моральные заповеди — и в принципе, одно дополняет другое. Здесь нет противоречий и вражды.
В свои 85 лет Загнетов напоминает огромный кряжистый дуб, которому века нипочем. У него хватает заказов, новых замыслов и планов. Его волнует и беспокоит все, что происходит вокруг, что поднимает много наболевшего в душе старого солдата. Он воевал с фашизмом в Великую Отечественную, а всю остальную жизнь — с бездуховностью. Бездуховность и фашизм — понятия одного порядка: одно порождает другое.
В 2003 Ивану Загнетову присвоили звание Почетного гражданина Дружковки. Его не раз включали в высокие делегации ветеранов войны.
…А история с Айной имела свое продолжение. В 70-е годы мать Загнетова, жившая на Урале, получила из Латвии письмо, в котором красные следопыты писали, что нашли могилу ее сына и ухаживают за ней (видимо, документы из вещмешка ввели местных жителей в заблуждение, и поэтому имя Загнетова было даже выбито на братской могиле). Мать ответила, что сын ее жив, и дала адрес. Ивана Васильевича пригласили в Латвию.
Встреча была радостной и волнующей.
«Расскажите, пожалуйста, что вы помните о тех событиях» — попросили его. И он сказал что прежде всего помнит латышскую девушку, медсестру, давшую свою кровь и спасшую ему жизнь. «А она здесь присутствует!» — услышал он. Толпа на перроне расступилась — и он увидел Айну, свою Айну! Они бросились друг к другу. «Иван, я тебя ждала тридцать лет! Почему ты не писал? Я тебя и сейчас люблю!» — «Я тебя тоже люблю, Айна! Ты мой ангел-хранитель, а на ангелах не женятся — на них можно только молиться!» Слезы душили их и всех, кто стал свидетелем этой удивительной встречи. Плакал даже муж Айны, инвалид войны.
А когда все немного успокоились, Загнетова спросили: «А что вы еще помните о войне?». И тогда он рассказал о своем первом бое, о немецком офицере, которому дважды спас жизнь — второй раз ценою собственного ранения… «А он тоже присутствует здесь!» — услышал Иван Васильевич и увидел того самого немецкого офицера, постаревшего, как и он, но такого же стройного и красивого. Латышские красные следопыты разыскали его в ГДР и пригласили на встречу. И снова слезы и объятия. Так встретились два бывших врага…
— Наверное, сейчас уже нет его в живых, — говорит Иван Васильевич. — Хорошим оказался человеком, хотя и сделала нас война врагами…


Материал размещен на сайте 6 июля, 2011, в рубрике Наша история. Опубликован в газете"№27 6 июля 2011г"

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Вт окт 25, 2011 22:37

Війна і окупація на Донбасі

Порушивши німецько-радянський договір про ненапад, німецькі війська пішли на СРСР 22 червня 1941 року. Війна з зовнішнім ворогом дала країні остоточний критерій перевірки, хто прихильник, а хто ворог режиму. Перевірка була дуже простою: чи стане людина на захист своєї країни? Однак на практиці все було значно складніше. Війна була дуже жорстокою і на фронті і в тилу. Ворожі війська окупували весь Донбас і людність потерпала від насильства з обох боків.
Німці просувалися швидко. Перший період війни був катострофічним для Радянської армії. За поразки, які відбулися за його провиною, сталін страчував високих армійських командирів (Кузнецов И. И. «Генералы 1940 года» ВИЖ – 1988 - №10 – стор. 31-32. «Скрытая правда войны: 1941 год. Неизвестные документы» - Москва 1992 – стор. 343-345). З 22 червня до 10 жовтня 1941 р. Органи НКВС заарештували 657364 військовослужбовців, які відбилися від своїх частин чи зумисне, бачачи свої перспективи, вдалися до дизертирства. Багато дехто намагався знайти притулок на Донбасі, влаштовуючись працювати на шахтах. Більшість дизертирів повернуто на фронт, але 25875 були затримані за різними звинуваченнями: шпигунство, діверсія, зрада, чого, звичайно, у таких обсягах бути не могло і майже всі потерпіли безвинно. До того ж із цих заарештованих 10200 розстріляли, а 3321 навіть перед шеренгами солдатів, що було зроблено, як залякування останніх (Видавництво «Родіна» - 1993 - №4 – с. – 78).
Із відступом Червоної армії одне за одним падали великі промислові міста. Просуванню німецьких військ, зокрема на території України, сприяли місцеві жителі. Це особливо помітно було в Західній Україні, яку Радянський Союз приєднав нещодавно і де коріння здорового націоналізму було ніж у приниженій довгі часи, радянізованій Східній її частині. Жорсткі репресії, з яких почалося радянське панування, не сприяли популярності режиму. Вбивства, здійснювані органами НКВС перед відступом радянських військ, також були на користь Німеччини та її союзникам (угорцям, руумнам та італійцям). Лише у Львові совєти за кілька днів безвинно стратили понад 10000 чоловік (Gross. Revolution from Abroad. P. 179-181).
Однак нова влада виявилася не менш жорстокою, ніж попередня. Нацистська ідеологія стимулювала звірства, які творили німці (Омер Бартов. «Східний фронт, 1941 – 1945», списки, документи, свідчення). Найвідоміше з них – злочинне масове вбивство в Бабиному яру: 29-30 вересня 1941 року 33371 єврея розстріляли в урочищі Бабин яр у Києві. Ще десятки тисяч циган, українців, людей інших національностей було вбито в наступні дні (Український істортчний журнал. Бабин яр. – 1991. - №9, 12).
Щодо того, чи приймали у розстрілах свідому участь українські націоналісти, то письмових, документальних, інших конкретнох джерел немає. Свідчення людей – свідків тих жахливих подій, настільки різнобокі, різнобарвні та протилежні, що робити конкретні висновки з них важко. Є дані, які вказують на те, що участь у розстрілах приймали і росіяни, і цигани, і, навіть, євреї. Але то могло бути або під тиском фашистів, як цинічний витвір професійних катів, щоб представити ті події у збоченому вигляді, або хибне сприйняття подій самими свідками у тій атмосфері паніки, жаху й розпачу. Також треба враховувати інформаційну політику й методи радянської влади щодо національних рухів у СРСР.
Українським націоналістам, які спочатку підтримували німців, невдовзі довелося зіткнутися з жорстокою дійсністю. Їхні мрії про незалежну Україну фашисти розтоптали, а багатьох із них заарештували, спонукали діяти у підпіллі. У тому ж Бабиному яру були розстріляні такі українські національні діячи, як Олег Ольжич, Олена Теліга, інші. У Німеччині було розстріляно обох братів С. Бандери, а його самого ув΄язнено.
Якби Радянська армія одразу відбила ворога, населення не мало б змоги визначити і свою долю і долю країни. Сталося ж навпаки. Німці та їхні союзники швидко просувалися вглуб Донбасу. За словами генерала Еріка фон Манштейна, Донбас «грав дуже важливу роль у Гітлерових обрахунках ще 1941 р., бо він вважав володіння Донбасом необхідним для перемоги». Німці видобули багато вугілля для свого використання», але бункерне вугілля для залізничного транспорту на цій величезній території довелося возити з Німеччини, бо вугілля Донбасу не підходило «для наших (німецьких) паровозів». Але не дивлячись на це Гітлер не зменшував важливості володінням Донбасу для успіху німців у війні.
Сталіно, що мало ім΄я Гітлерового архиворога, впало 20 жовтня 1941 р., Артемівськ – 31 жовтня.
Просування німецьких військ дало населенню Донбасу побачити й відчути політичні альтернативи, яких жителі Радянського Союзу вже давно були позбавлені. Які це були альтернативи – це інша справа, але це були альтернативи. У Слов΄янську, де росіян було більше, ніж українців, один колишній політичний актівіст згадував, що не було нікого, хто був би ладен захищати країну (Майстренко І. «Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні». – Едмонтон, Канада, 1985. – с. 327 – 328). Це, звісно, перебільшення, але коли у вересні німці почали наближатися до Донбасу, люди вдавалися до вчинків, які були неможливі ще кілька місяців тому.
В селах біля Красного Лиману було наказано евакуюватися протягом 24 години, але транспорту не надали (доречі така схема діяла на Донбасі повсюдно). Всю велику рогату худобу з колгоспів евакуювала армія, наче вона була ціннішою, ніж люди. «Контрреволюційні, антирадянські націоналістичні елементи», як було повідомлено, скористалися із ситуації, організували селян, били міліцію й армійських офіцерів. Організаторів заворушень розстріляли (ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 195, арк. 6-12). Такі випадки траплялися і в інших містах і селах Донбасу.
Коли ворожі війська стрімко наблизилися до жаданого Донбасу, дві дивізії шахтарів (більшість з літніх робітників, погано вдягнені та озброєні ), виставлені для оборони, збунтувалися. Озброєні шахтарі повернулися додому. Є свідчення, що це повстання пришвидшило вступ італійських військ у Сталінську область 15 вересня 1945 р. (Сайдак Т. «Донецький кряж» Спогад про підпільників. Українські вісті (Ульм, Німеччина), 15 серп. 1954. – с. 3).
Критична ситуація в Донбасі викликала занепокоєння Москви такою мірою, що ЦК партії відрядив туди уповноважених представників. Вони пересвідчилися, що Донбас ані трохи не перебудувався на воєнний лад. Партійне керівництво було слабким, а «в області і районах – зазначалося у рапорті уповноважених, - не вистачає диктатури, влади рішучої і суворої, не вистачає організованості й дисципліни, багато засідань, і мало відповідальності за виконання постанов центру і власних постанов обласних організацій» (рапорт Сталіну від 4 жовтня 1941 року. «Известия ЦК КПСС». – 1990. - №12. – с. 208-209).
Наближення німецьких військ поставило під сумнів саме існування держави, і московське керівництво, здавалося, вважало терор єдиним правильним вирішенням проблеми.
Подекуди партія стала втрачати владу. Зафіксовано чимало випадків знищення партійцями своїх партійних членських квитків та відмови служити в Червоній армії (ДАЛО, ф. П-179, оп. 1, спр. 250, арк. 24; спр.247,248).
В Макіївці, Костянтинівці й Краматорську багато робітників, не маючи інформації про хід війни, приходили на збори, але секретарі парторганізацій не з΄являлися. Поширювалася паніка, населення не мало відповіді на найболючіші питання: «Чому не евакуюють наших дітей? Невже хочуть, щоб керівництво виїхало, а нас лишило на разграбування?»
Справаді, сім΄ї керівників були вивезені в першу чергу, а місцеві керівники зловживали владою, щоб забезпечити свої родини продуктами, призначеними для місцевого населення. Звісно, ті, хто залишився, були дуже озлоблені (Коваль М. Кондратенко Ю. «Кому війна, а кому...». Вітчизна. – 1996. - №1 – 3. с. 112-113).
Не дивно, що евакуація заводів донбасу відбувалася вкрай погано («Комсомолець Донбасу» 6 травня, 1990), чимало сил втрачалося на руйнування промислових об΄єктів і знищення в΄язнів у тюрмах Донбасу.
На шахті № 4/21 в Сталіно робітники, жінки (чоловіки яких пішли на фронт) та діти рпотестували проти мінування родовищ. Власті прислали підрозділи НКВС і Червоної армії. Солдати відмовилися стріляти, лише підрозділ НКВС відкрив вогонь по бунтарях. Відтак почалися масові арешти. Серед ув΄язнених опинився старий робітник Нікулін. Він попросив цигарку в співробітника НКВС, за що був застрелений на місті. Багатьох заарештованих перевезли від лінії фронту до Ворошиловграду. Разом із, приблизно, півтора тисячами в΄язнів їх розстріляли перед відступом військ із міста (Донецкий вестник, 23 листопаду, 1941, Луганська правда, - 8 липня 1990). В самому Сталіно у жовтні 1941 року розстріли в΄язнів, серед яких були й стаханівці, тривали кілька ночей. Серед убитих були й поранені бійці-червоноармійці, яких не могли евакуювати в тил (Донецкий вестник. – 22 серпня, 1942 р. Вечерний Донецк. – 2 березня, 15 вересня 1990 р.). Один житель міста згодом згадував: «У чьому місті, в тюрмі НКВС, комуністи стратили 180 чоловік і поховали їх у двох ямах, викопаних у тюремному дворі. Трупи, особливо обличча, були залити негашеним вапном».
Деяких в΄язнів зі Сталіно при наближенні німців перевели до Сніжного, селища на схід від Сталіно. Під озброєним конвоєм їх загнали у глибоку балку і змусили копати ями. (Свідок, тоді ще малий хлопець, досі згадує їхні замучені й сумні обличча). Після цього в΄язнів розстріляли (Звенья. – т 1. – М., 1991. – с. 44).
Більшість мешканців Сталіно відмовилися чи принаймні не змогли покинути місто. Відступ радянських військ та панічна евакуація місцевого керівництва спричинили повсюди цілковиту паніку й безлад. Тільки-но влада покинула місто почався відкритий грабунок і неприхований бандитизм. Це відбувалося в усіх містах Донбасу. Тих, хто залишився, вважали зрадниками, і спеціально залишені підрозділи (партизани) нещадно їх тероризували. Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465000 жителів Сталіно лише 65000 покинули місто (Донецкий вестник. – 15 листоп. 1941).
Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах Донбасу (ЦАМО, ф. 359, оп. 6015, оп 13, арк. 86 (Красноармейск). Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, почали відсіювати людей за різними ознаками й проводити масові розстріли. В Краснодоні у серпні 1942 року невдовзі після початку окупації, тридцятьох шахтарів-комуністів поховали живцем за те, що не з΄явилися на реєстрацію (ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 3939, арк. 62-63 Сталіно).
Декого, як «зрадників» знищували радянські партизани (які часто були винищувальними загонами НКВС). Ускладнює ретельне дослідження цього питання ще й те, що серед німецької поліції була певна кількість агентів НКВС, спеціально засланих для знищення членів компартії та інших людей, яких ввазали зрадниками (Майстренко. Історія мого покоління. – 78-80).
Під час війни складаються особливі умови, за яких можна бути лише або другом, або ворогом. Принаймні саме ця думка втілювала, як ідеологію, так і практику радянського керівництва. Перебуваючи під жорстоким тиском терору, люди були змушені жити за умов, які диктував уряд. Коли ж почалася війна, кожному довелося самому визначати власну долю. Мільйони людей опинилися у Червоній армії, мільйони евакуювалися на схід, перед стрімким наближенням ворога, але більшість залишилася в окупації. Величезна кількість мирних жителів, не по своїй волі, не змогла зробити інший вибір з безлічі всіляких причин, зненацька опинилася на окупованій території.
Іноземна окупація не була новиною для Донбасу. Тих жителів, а таких було багато, які залишалися в окупованому Донбасі в лихоліття громадянської війни, всіляко принижували, дорікаючи їм за їхній вибір, тоді, як робітників, наприклад, Петрограда, крикливо проголошували гідними пролетаріями. Донбас важко піддавався політичному контролю і тому весь час був об΄єктом жорсткого терору з боку Москви. Покинуті владою восени 1941 року жителі Донбасу були змушені обирати майбутню долю за дуже несприятливих обставин.
Головним висновком всього сказаного є те, що Донбас з його людьми, трударями й волелюбцями опинився між молотом і ковадлом радянського й фашистського режимів.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: 66 - Друга Світова чи Велика Вітчизняна - 72 - ???

Сообщение Козарлюга » Ср окт 26, 2011 21:48

Стаття з Костянтинівської окупаційної газети "Відбудова".

Напередодні річниці

Наближається знаменна дата — 29 жовтня — коли героїчні війська Великонімеччини звільнили м. Костянтинівку від ненависного іудейськог-більшовицького свавілля. Рік нового життя, нових волінь і планів. Саме зараз викристалізовується перевага історичної справедлвості над терором, пригніченням та жорстокістю; саме нам, українцям, стає відчутною трагедія минулого, визначеного деспотизмом.
В одному італійському тижневику “Іль Темпо” був надрукований допис п.Маріо Фірміні, де автор розповідає про зворушливі факти з українського життя. Перше, що кидається в очі, - нещадне безжалісне зруйнування більшовиками: багато міст, сіл обернено в купи руїн. “І по цих купах руїн блукають мешканці. І знаходять ще силу мило усміхатися, освітлюючи мягким світлом кутики гірких зголоднілих уст”
Про українських селян він далі писав: “Ви не знайдете в усьому світі селнина, що був би так пожадливий до знання, як український селянин. Український селянин хоче знайти причину всіх загальних явищ”.
Так. Український народ пожадливий до знань, трудолюбивий, набожний. Жорстокий терор більшовиків, національне презирство — аніщо не змогло змінити нас, бо ми відчували завжди, що над нами панують вічні пробелми духа: Душа, Бог, потустороннє життя. Всупереч намаганням радянських теоретиків, життя України, становлення нації йшло своїми шляхами, уготованими ще нашими попередниками. І в тяжкі хвилини, коли український селянин до звесилля працював на колгоспних ланах, або ж, спостерігаючи за свавіллям жидо-москалів
на рідних род.чих ланах, він вірив у прийдешню справедливість. Ніщо не могло його відірвати від надій на боротьбу з запеклим ворогом — москалем, жидом, ляхом, що пявками висіли на здоровому тілі українця.
Думкою своєю він линув у далеке минуле і там живими постатями восреслі борці, що трагічно гинули в боротьбі з ворогами. І важко зараз знайти хоча б клаптик землі, не омоченой материнськими сльозами, де б не було мовчазних могил, в яких поховані тисячи прекрасних людей, загинувших у збройній боротьбі. Сюди слід додати ще борців за мрії, що живим словом запалювали серця, кликали на бій. Їхній клич лунко котився по містах і селах України.
Широка й розлога земля українська. Немає й клаптика цієї багатющої землі, який би не був колись свідком відчайдушної боротьби, страждань і смерті. Нерівна була боротьба, мов велетні бились українці, але примушені були складати зброю. Сидячи біля тіл забитих друзів, дивлячись в сиву далечінь і довго мріяли. Кров поляглих героїв кликала до наступних відважних боїв.
Наближались мерзенні вороги і, глузуючи, диктували свої насильницькі умови. Тоді закутими вели героїв з побоїща. Тяжкі були лихоліття для українців, бо вони любили волю. Могили на рідній землі були дороговказами до дальших змагань за ідеали свого народу. Живе вічно лише та ідея, що її віруючі окропили своєю кров'ю. Тому почуття, яке огортає наші серця при згадці про минуле, не викликає сліз на наших очах, а збуджує віру в святість боротьби й перемоги. Кожна ідея проходить пробу своєї життєздатності в боротьбі й дістає свою посвяту в крові й страждання, насильництво — все в минулому.
Ми роботящі люди і в швидкому просуванню до радісного майбутнього зуміємо довести свою гідність стати нарівні з іншими європейськими націями, юними й згуртованими. Цьому запорукою є любов до праці. Напруживши сили, гартуючи волю, слід зараз себе всього присвятити великій відбудові всіх галузей господарства. Разом з великим німецьким народом будемо крокувати вперед; людей, зневірених в боротьбі, фразерів, легковажних, усунемо звідусіль: з ними нам не по дорозі. Український народ відчуває в собі пробудження того духу, який кличе його до єднання з європейским прогресом.
Рік нового життя несе с собою небувалі перемоги над лихолиттями, викликаними війною, разом з цим виступають контури нової дійсності, позбавленої свавілля й жорстокості.
Український народ уже довів свою приязнь визволитилям, також і далі зуміє засвідчити свою вдячність.
Нове втілення України в Європу відбувається.

Л.ГАН.

“Відбудова” 17 жовтня 1942 р.

У євреїв таке, яке написане у статті називають словом "хуцпа".
І це все написане у той час, коли нищилися мільйони євреїв, ромів, взагалі мирних людей.
Радянська й германська пропаганди були, як сестри.

Аватара пользователя
Козарлюга
Семьянин форума
Семьянин форума
 
Сообщения: 2754
Зарегистрирован:
Вт янв 25, 2011 00:31

Re: Сталино (Донецк) и Вторая мировая война

Сообщение Козарлюга » Сб дек 31, 2011 17:19

Витяги з книжки "Відома й невідома Олексієво-Дружківка".

Друга Світова, Велика Вітчизняна,
1939, 1941,1945…?

З плином літ, зміною поколінь, влади, державного устрою у нас міняються й погляди на ту страшну війну. Як її назвати? Друга Світова? Велика Вітчизняна? Рдянсько-Німецька? Хто і коли розпочав її, які були події, що передували цьому? Ким були сили, які воювали по різні боки?
Ми завжди сприймали ті події так, як нам подавалося з радянських джерел, літератури, пропагандистських установ, матеріалів, які нам дозволяла бачити влада. Різних поглядів не було, не допускалося, не дозволялося. Правляча влада у СРСР дуже жорстко тримала лінію на єдину історичну версію всього, що відбувалося. Минуле було старанно прочищене, відкориговане й ідеологізоване. Як казав Оруел: «Хто вміє маніпулювати минулим, той керує майбутнім» і те, що зараз, у часи Незалежності, ми можемо самі бачити, сприймати, вибирати, зіставляти події минулого з різних джерел, різних поглядів, ракурсів, це дає змогу більш вірно, правдиво й прозоріше їх оцінити.
А погляди різні, часом полярні. Частина населення не хоче міняти свої погляди й знання історичних подій. І це нормально, бо все життя ім. забивали у голови серпами й молотками ті ідеї, вони прожили життя з ними й перекреслити все водночас не можливо. Хоча велика частка того покоління вже сприймає відкритість у інформаційному просторі й постання нових джерел і поглядів нормально, явно розуміючи і відрізняючи де, що і як. А молодь, учні, студенти, ровесники нашої незалежної держави вже навіть й не звертають уваги на спроби, особливо у останні часи, повернути ті радянські агітки про війну.
Війна була подвигом народу. Саме народ, якого втягнули в цю страшну бійню вожді Гітлер і Сталін з приспішниками, виніс на собі увесь тягар війни, переміг і саме йому СЛАВА!!!
Але з народом у тій країні обходилися недобре, підло й криваво.
В березні 2009 року в Росії помер відомий мистецтвознавець та провідний науковий співробітник Ермітажу Микола Нікулін. Цей чоловік не лише був ветераном Великої Вітчизняної війни, а й увійшов до числа тих небагатьох, хто розпочав свою службу 1941 року і дожив до Перемоги.
У спогадах М. Нікулін особливу увагу приділяє цинізму більшої частини радянського офіцерського складу, чия некомпетентність у поєднанні з воістину садистськими нахилами знищувала мільйони солдат.
Описуючи події тієї страхітливої доби, автор часто згадує двох командирів, які служили разом, проте дотримувались діаметрально протилежних поглядів.
Перший був генералом, який без особливих вагань тисячами кидав солдатів на вірну смерть, при цьому постійно повторюючи: “Теж мені люди! Люди — це пил!”. Цей чоловік прожив довге життя, після війни його ім’ям було названу вулицю, і помер він удома в теплому ліжку.
Другий був полковником, який командував танковою бригадою і славився тим, що йшов в атаки попереду своїх солдатів. Цей офіцер помер лютою смертю, згорівши у підірваному танку.
Порівнюючи цих абсолютно протилежних людей, автор ставить питання щодо символічності їхніх доль. І з сумом відзначає: “Ті, хто був у тилу та займався винищенням наших солдатів, залишаться живі. Вони повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять собі животи, полисіють, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і розповідатимуть, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І навіть самі цьому віритимуть!”…

Пред.След.

Вернуться в Дружківський міський осередок

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 2