Форум газеты ПОИСК

Теми, фрагменти історії Донського козацтва ми постійно торкаємося на цьому форумі, а теми, сторінки немає, не було.
Пропоную на цій темі розглядати наших сусідім донців.

А почати можна з того, що у другій половині ХVІ століття і все ХVII століття Московське царство весь час розширювалося. Росія постійно когось колонізувала, приводячи в підданство "Білого" царя все нові народи: до опричнини, під час неї, при недоумкуватому Федорі Івановичі і дуже розумному Борисі Годунові, під час смути і після воцаріння династії Романових. Порівняно незначні території Московія поступилася Речі Посполитій та Швеції в кінці ХVІ і на початку ХVІІ століть. Три татарських ханства (Казанське, Астраханське і Сибірське) увійшли до складу Московії за Івана ІV. Московія стрімко розширювалася на схід, захоплюючи землі за Уралом.

Походи в Сибір були ще в новгородський час, в XІ столітті, але то були набіги за здобиччю на Об, і тільки Московія завоювала цей край в кінці ХVІ століття. Козаки за 50 років після Єрмака пройшли тисячі кілометрів на схід по тундрі, тайзі, річках і болотах, вийшли до Тихого океану і приєднали завойовані ними землі до Московії.

Демид Сафонов (Пянда) з 1624 року від Туруханска за чотири роки пройшов 8 тисяч кілометрів, підпорядкував населення по Лєнє (Елюене - «Великий річці»). У 1639 році козак Томський (Іван Юрійович Москвітін) досяг моря - океану Ламского (Охотського моря). З 30-ю козаками «бідний Сімейка» (Семен Дежнев) на дерев'яних кочах пройшов гирлом Колими і відкрив протоку між Азією і Америкою, пізніше названу Беринговою. У 1643 році Василь Данилович Поярков з 130-ю козаками пройшов в землю дауров - від Лєни на Амур і далі, уздовж Охотського моря (8 тисяч кілометрів). Тільки 50 козаків повернулися до Якутська з цього походу. Єрофій Павлович Хабаров продовжив освоєння Приамур'я.

Весь простір за Уралом до Тихого океану, населений, в основному, народами доісторичного розвитку, Московія захопила невеликими загонами (зграями) служивих і промислових козаків, які були зупинені тільки на Амурі маньчжурський Китаєм. Боячись того ж Китаю, частина населення казахських ханств змушена була «добровільно» прийняти підданство Росії.
У ХІХ столітті довелося повозитися Російської імперії тільки з розрізненими народами Північного Кавказу, де вона втратила більше воїнів, ніж Англія при завоюванні багатолюдних держав Індії. У Європі натиск Росії довгий час відбивали: вільний селянин Швеції, навіжена шляхта Речі Посполитої, населення Білорусі, (не тільки католицьке або уніатське, але і православне), і татари Северочерноморскіх степів. Український етнос все ХVІІ століття захоплено різав своїх і чужих: католиків, уніатів, православних, мусульман, іудеїв - і дістався Московському спруту.

Зустрічаючи відсіч на заході, Московське царство невблаганно просувалася на південь. Межі Московської держави відсунулися в степу до початку ХVII століття на сотні кілометрів, а ці території були аж ніяк не безлюдними. У них проживало різноетнічного населення, яке говорить на тюркських мовах. У степу на південь від Тули існували не тільки зимовники кочівників, а й осілі поселення. У Золотій Орді - по Волзі та її притоках - налічувалося більше ста міст, частково захерівших після навали Тімура і в період міжусобиці в ХV столітті. У топографії степової зони навіть зараз збереглося багато тюркських назв.

Уже в 1526 году были основаны Воронеж и Ливны – на соединении Кальмиусского, Муравского и Изюмского шляхов. В конце ХVІ века были построены, восстановлены и укреплены Воронеж, Ливны, Елец, Оскол, Белгород, Валуйки. На Волге был заложен Царицын (современный Волгоград) для пресечения проникновения разбойного элемента с Дона на Волгу. У впадения Оскола в Донец выстроен Царев-Борисов, а встревоженному Крымскому хану московский посол сказал, что «эта мера направлена не против татар, а против казаков». Все эти опорные пункты, кроме всего прочего, служили заградительной сетью от побегов населения Московского царства на Дон. В степных городах несли службу царскую городовые (полковые) казаки, а в степях – станичные (сторожевые).

Низовые казаки, расселившиеся в нижнем течении Дона, в земле татарской, считали своей родиной не Россию, а Тихий Дон – отдельное от Московии государство. Легенды казацкие выводят донцов от неких вольных людей, более от черкес и горских народов, и считают себя донцы «природою не от московских людей» и обижаются, когда их называют москалями», – писал казацкий историк А. Венков. Борис Годунов закрепостил крестьян и с казаками вздумал разговаривать, как со служивыми людьми. Назначал им атаманов, давал указание изгнать запорожских казаков «со всех рек и речек» южнее Белгорода. Казаки Дона казнили назначенных царём атаманов «за измену Войску» и игнорировали его указы. В 1600 году Борис Годунов запретил Донским казакам, как иностранцам, свободный въезд в пределы России и торговлю на ее территории. Неудивительно, что в период смуты казаки выступили на стороне самозванцев, признавая в них своих, казацких, царей.

В ХVІ-ХVІІ веках Москва сносилась с Доном через четвёртый отдел Посольского приказа, который ведал отношениями с Персией, Арменией, Индией, Калмыкским государством и «Землёй Донских казаков». Несмотря на сторожевые кордоны, на Дон прорывались беглецы из России, и их поток увеличился с введением Иваном ІV опричнины и позднее, во время голода в начале ХVII века, когда побежали военные холопы, умевшие только махать саблей и лишившиеся своих господ. «Потная работа нам не к лицу», – сказали они и ушли казаковать. Этот поток не прекращался весь ХVII век. По мере расширения Московии на юг и захвата степных просторов, вольные люди оказывали сопротивление царскому правительству и образу жизни Московского государства, что нередко перерастало в кровавые эксцессы.

«Захирел наш дол по-над Доном,
Под пятой Москвы, под полоном»,
– сказал С. Есенин. Символично, что «присоединение» православного Дона к Московскому царству известный поэт назвал «полоном».

Наприкінці 60-х років ХVII століття донський козак Степан Разін очолив повстання підкореного населення по Дону і Волзі, але цей виступ був придушений Москвою. У ХVII столітті Московія зломила, в основному, опір козаків Дону і приєднала їх землі до Росії. У другій половині того ж століття Московське царство приєднало Лівобережжі Дніпра, підминаючи українську державність. Козаки Дону і Дніпра відстоювали свою самобутність і свій спосіб життя в боротьбі зі світом ісламу і католицькою Польщею, але були підкорені єдиновірної Московією.

Розглянемо, як це сталося на Дону, спираючись на роботу Є. П. Савельєва «Давня історія козацтва». Ймовірно, населення на Дону і в закруті Дніпра у всі часи вело спосіб життя багато в чому схожий з укладом козаків середніх століть. Багато дослідників бачать козаків на Дону, а також в закруті Дніпра вже в скіфо-сарматський час, і навіть у більш ранній період історії, правильно вказуючи, що життя в даних місцевостях «не переривалася ніколи».

Козаки Дону і Дніпра виводили свій родовід від багатьох, в тому числі і легендарних народів, але завжди відмежовувалися від спорідненості з Росією. Сучасні їм московити теж вважали черкасів (українських козаків) і донців чужинцями (іноземцями). «Козаки колишніх століть не вважали себе росіянами, ... в свою чергу жителі московських областей і сам уряд дивилося на них, як на особливу народність, хоча й споріднену з ними по вірі і мові »(Є. П. Савельєв). Російські царі спочатку всіляко відмежовувалися від козаків, вказуючи, що на Дону живуть не царські люди, а «вільні», і лише з 1615 року стали посилати на Дон царське жалування, поступово перетворюючи вільне козацтво в служиве.

З іншого боку, московський уряд всіма силами прагнув запобігти відходу своїх поданих на Дон. Вже тому Дон був приречений, його потрібно було захопити, щоб нікуди було тікати незадоволеним московською владою. У 1508 році цар Іван III писав Рязанській княжні Агрипині, «щоб на Дон не ходили; ослушників повертати і стратити, а якщо у минулих залишаться на подвір'ї дружина і діти, їх стратити» (Є. П. Савельєв). Ногайський князь Юсуф в 1549 році скаржився Івану ІV на Донських козаків, які грабували купців, які їдуть в Москву, і руйнували улуси: «Якщо ти тих розбійників, що на Дону живуть, до нас пришлеш або виведеш, то буде знаком дружби, а ні, то не будеш союзник ». Цар відповів дипломатично: «Ті розбійники, що гостей ваших забирають; живуть на Дону без нашого відома, від нас бігають. Ми не один раз посилали, щоб їх переловити, та наші люди добути їх не можуть. Ви б самі веліли їх переловити і до нас прислали, а ми наказали б їх на страту »(Є. П. Савельєв).

Козарлюга писал(а):В ХVІ-ХVІІ веках Москва сносилась с Доном через четвёртый отдел Посольского приказа, который ведал отношениями с Персией, Арменией, Индией, Калмыкским государством и «Землёй Донских казаков».

В Посольском приказе не было "четвертого отдела".

В московских (и ответных) документах ХVІ-ХVІІ не использовались выражения типа "Калмыкское государство" и "Земля Донских казаков".

Это уже новояз...

На цей раз зауважень зовсім мало?..

Повторяюсь, но поскольку донские казаки исповедовали христианскую веру, то окружающим миром ислама считались подданными Московского царя, который объявил себя государем всех православных. (Первоначально христианство проникло на Дон через византийские прибрежные города. В ордынское время, после принятия ислама ханом Узбеком, кочевое несторианское население, вероятно, частично попряталось на Дону. По первым известным историческим документам, атаманы Донских казаков исповедуют христианство, но носят тюркские имена, тот же Сарыазман – «Рыжий турок». В 1550 году Юсуф вновь писал Ивану ІV: «Холопи твои, некто Сарыазман слывет, на Дону в трёх и в четырех местах городы поставил, да наших послов забирают, иных до смерти бьют» (Е. П. Савельев). Царь отвечал: «То холопи наши Сарыазман и в нашей земле лихо сделали и убежали в Поле. Мы посылали их добыть, и вы от себя велели их добывати ж, и которых добудете, к нам бы прислали» (Е. П. Савельев).
То есть царь "Поле" в то время еще не считал своей землей.

На Волге казаки брали за пропуск торговых судов выкуп товарами и деньгами, а иногда просто нападали и грабили, не разбирая, кому принадлежат торговые суда – христианам или мусульманам. Узнав, что царь идёт добывать Казань, учуяв запах крови и добычи, с Волги и Дона потянулись к нему ватаги казаков. По свидетельству казацких летописцев, собралось их под Казанью до 5-7 тысяч человек, вооружённых саблями, копьями, пищалями, весьма искусных в рытье подкопов. Участвовали казаки и в Ливонской войне.

Часть казаков, прогнанных Московским государством с Волги за грабёж, ушла на Дон, Каспий и Яик (Урал). На Яике, по одним сведениям, с атаманом Иваном Кольцо, а, вероятнее, с атаманом Нечаем казаки взяли столицу ногайцев Сарайчик, «разрушили её до основания, всех людей посекли, даже разрыли могилы и уничтожили гробы мусульман» (Е. П. Савельев). Во второй половине ХVІ века уже существовали ватаги Донских, Терских, Гребенских, Уральских казаков.

На роль Донских казаков в истории Московского государства указывал сбежавший на Запад (в Европу) в ХVII веке Григорий Катошихин, говоря, что 20 тысяч казаков оберегали южные окраины Московского государства от турок, татар, ногайцев и калмыков, живя на Дону по своей воле, а не по царскому указу. «А если б им своей воли не было, то они б на Дону не укрепились и Московскому государству трудно было б удержать Казанское и Астраханское ханства».

В ХVІ веке Донское казачество ещё не представляло из себя целого войска. Оно разделялось на множество общин, и каждая имела своего атамана, обладавшего неограниченной властью в военное время, а в мирное – ничем не отличавшегося от простого казака. Высшая власть в каждой общине принадлежала Кругу. Исполнители решений Круга или приказов атамана назывались есаулами (у запорожцев – ясаулами, у рязанских казаков – асаулами).

Причудливым образом часть новгородской вольницы оказалась на Дону, принеся с собой свои обычаи. Бороздя реки севера на лодках ушкуй, новгородские ватаги взяли город остяков и черемисов в 1174 году, назвали его Хлынов (современная Вятка), сделали базой, с которой предпринимали торговые путешествия и военные набеги. Ушкуйники в 1361 году разграбили столицу Золотой Орды Сарайчик, а в 1364-1365 годах проникли за Уральский хребет на берега Оби. После завоевания Хлынова московским войском Ивана III, ватаги ушкуйников по рекам перебрались на Дон и принесли с собой церковные и народные обычаи народно-вечевого строя.

Савельев полагал, что от потомков новгородцев у донцов – домовитость и закоренелый консерватизм, удерживающий с поразительной стойкостью древние обряды и обычаи, а также религиозное мировоззрение, в виде старообрядчества и разного рода сектантства. На Николин день освящали казаки водку вместо воды и разносили молящимся в храме. Принесли новгородцы на Дон и богатырский эпос, который исчез с Южной Руси, и который не знала Русь Московская. Противопоставляя Дон Москве, Савельев пишет, что от новгородцев – оседлость и домовитость, а такие слова, как «авось» да «небось» и «как-нибудь» сложились именно в Московщине «в виду лености и неумения её природных жителей».

Вважаю, що діяльну участь брали козаки в московській смуті на початку ХVІІ століття.
Називаючись козаками, в період смути діяли три сили.
Донське козацтво прагнуло бути самостійним від Москви, а на Московському троні мати свого проказацкого царя, як Лжедмитрій І, який був мабуть самим освіченим з усіх московських царів. Після заняття Москви Лжедмитрій І щедро обдарував козаків за службу й відпустив їх на Дон. Українські козаки (черкаси) вривалися в Московські землі, як і в Крим, для поживи. Діяли самостійно або в складі польських військ. Третя сила складалася з численних загонів вольниці, з колишніх бойових холопів і селян. Це був анархічний елемент, спонукуваний більше грабунком, ніж державною свідомістю.
В. Н. Татищев писав, що у всіх містах козаків «з холопа і селян намножілось, і в кожному місті поробили своїх отаманів». У Тушинському таборі Лжедмитрія ІІ козаки складали основну бойову силу. Щодо приходу на царювання Михайла Федоровича Романова козаки сказали своє слово, і це слово стало вирішальним. У 1613 році Новомосковське царство послало на Дон похвальну грамоту і прапор, щоб «з тим прапором проти наших недругів стояти і на них ходити». У царській грамоті від 8 жовтня 1614 в нижні і верхні юрти Дону вперше додані слова «і всьому великому війську», а в грамоті від 25 червня 1617 - «і всьому великому війську Донському».
Може про це мають на увазі, коли пишуть у Дружківському безименному "мемориалі" на селищі Донське?

В 1615 году казаки получили от царя право на свободную и беспошлинную торговлю всякого рода товарами по всем окраинным городам. Савельев говорит, что никогда ещё казаки не видели себя «в подобном почёте и милости у Российского двора». Вероятно, казацкие ватаги сформировались в единое войско в период смуты. После оной, лишённые возможности буянить в Новомосковском царстве, они ударили на мусульман со всей непримиримостью и жестокостью религиозного ордена. Снабжённые московским провиантом, свинцом и порохом, сначала казаки делали набеги на Азовских татар и турок, а затем стали проводить морские экспедиции через Чёрное море в Турцию, где разграбили Трапезунд и многие сёла.

Турецкий великий визир пригрозил послать на Дон большую рать, чтобы всех казаков перебить и юрты их разорить, на что посол Московского царства Мансуров ответил: «Если казаки нарушили крестное целование, то хотя бы турецкие люди донских казаков до одного человека побили, то наш великий государь вашему за то не постоит: наш великий государь сам о том помышляет, чтоб казаков на Дону не было, и чтоб от их воровства между обоими государствами дружбе помешки не было» (Е. П. Савельев).

Царь писал султану в 1617 году, что «донские казаки нашего указа не слушают... Они воры, беглые люди, казаки вольные, которые бегают из наших государств и, сложась с запорожскими черкасами, на наши украины войной ходят, по повелению нашего недруга, польского короля. Мы посылали на них рать и велели их с Дона сбить» (Е. П. Савельев). В грамотах же казакам царь благодарил их за службу, присылал жалование, порох, свинец, вино и другие припасы. Казаков на Дону, живших военной добычей, хотели поставить себе на службу мусульманские правители – султан Турции и Крымский хан, но они предпочитали сотрудничать с православным царём, проявляли своеволие, но всё больше находились на его содержании.

Войско Донское превратилось в христианский орден, нетерпимый к иным вероисповеданиям, который часто воевал против мусульман, вопреки своей выгоде. Москва переиграла казаков, и они проглядели опасность с севера. По мере возрастания мощи Московского царства, захват Дона стал только вопросом времени.

У 1623 році козаки спустошили турецькі та кримські берега. Цар послав на Дон посла «Державну милість вимовляти їм з радістю, щоб їх не розізлити. Вимовляючи, покривати гладостью. А багатьох речей з козаками не заводити, щоб їх не дратувати ». У 1624 році козаки ходили на Трапезунд і під Азов, де взяли Кутову і Калачинск вежі. У грамоті від 25 жовтня 1625 цар Михайло погрожував і докоряв козаків за напад на турків і татар і за розбій на Волзі, Каспії і Урал-річці. Військовий Круг вже прислухався до думки царя і в 1627 році присудив злодійських людей, які грабували по Волзі і Уралу, а також торговців, які купували у них ясир (полонених) і продавали порох і свинець.

В період міжусобиці в Кримському ханстві донці і запорожці вимітали набігами узбережжя Криму і північний берег Анатолії, грабували близько самого Стамбула. Султан надавлював на Москву, і цар в 1627 році прислав на Дон грошове жалування, сукно, селітру, порох, свинець і раду - не ходити на турків, з якими у царя світ. Але «у зносинах Дону з Москвою, з того і з іншого боку, ніколи не було щирості. Дон ніколи не довіряв Москві, а улеслива Москва не довіряла Дону. Ця багатовікова трагедія і складає історію зносин Дону з Москвою, а потім і з Петербургом. Дон, відстоюючи свою самостійність, мав підставу не довіряти Москві »(Е. П. Савельєв).

Отримавши від царя платню і боєприпаси, донці продовжували набіги на турків і татар. У 1627 році Кримський хан писав царю Михайлу, що такого руйнування і збитків «ми і від дніпровських козаків не бачили». У 1628 році донці взяли Карасу-Базар, Балаклаву і ще кілька містечок Криму, в 1629 році - Бахчисарай, Мангуш та інші населені пункти, а з запорожцями розграбували берега Румелії. У 1630 році на 28 стругах донці вийшли в море і громили Керч, Трапезунд і околиці Стамбула. Московський цар воював в цей час з Річчю Посполитою і бажав, щоб козаки помирилися з турками і, разом з султаном та Кримським ханом, вдарили на українські землі Польської держави. Він слав грізні опальні грамоти на Дон, а патріарх Московський відлучив козаків від православної церкви, тобто піддав їх анафемі.

Козаки на військовому Кругу вислухали все це і веліли співати подячний молебень за здоров'я царя і патріарха, але воювати разом з турками польсько-литовські володіння відмовилися. Коли царський посол Карамишев став наполягати, йому відрубали голову і кинули в Дон, а майно його і царську казну повернули государю зі словами, що служимо ми твоєму царській величності «з трави і води, ... що і службами своїми не вислужили в тебе Божої милості ». Козаки скаржилися, що їх посли посаджені в Московській державі в в'язниці і страчені. «До того ми в тебе, государ, дослужилися ... Государ! Якщо ми тобі і всій російській землі непотрібні - не противимось: Дон-ріку, від низу до верху, і річки запольних, від самих українних містечок кримцям і ногайців очистимо і з Дону, якщо вкажеш, зійдемо »(Історія Дону).

Погроза козаків піти до турецького султана подіяла, і цар мовчав в 1631 році, а ватага донців і запорожців у кількості 1000 чоловік пройшла Волгою в Каспійське море, де з'єдналася з яицкими козаками, з якими і грабувала купців і прибережні поселення. У тому ж році частина донців разом із запорожцями громили кримський та анатолійський берега, грабували Синоп.

У 1632 році цар відпустив послів козацьких на Дон, разом з платнею і патріаршим благословенням, але вимагав цілування хреста на запис, на вірність царю. Це образило релігійні почуття козаків і обурило їх. Війну проти ворогів християнства вони вважали своїм обов'язком, а службу цареві - справою добровільною. Цілування хреста з клятвою серед козаків вважалося не простим релігійним обрядом, а «великим і страшним знаменням». Царю відписали, що хрещеного цілування на Дону зроду не було, а скільки їх проживає по річці та її притоках, не відають, бо порахувати не можна. Так як живуть вони «з води і трави», а царю раді служити проти всякого недруга і без хресного цілування, як служили завжди. Цар простив, поки що, їх зухвалі промови.

У 1633 році цар кликав козаків під Смоленськ і в похід на кримців. У 1632-1633 роках на Дон привезли царський платню: 2000 рублів грошей, 10 поставок сукон кращих, 13 поставок - середніх, 200 чвертей сухарів, 30 чвертей круп, 30 чвертей толокна, 100 відер вина (горілки), 60 пудів пороху та 30 пудів свинцю. Султану ж турецькому цар писав, що про козаків донських нічого не відає, бо вони поховалися по річках і байраках. Кримському хану посол говорив царські слова: «Хоча б ви їх (козаків) і всіх перебили, нам стояти за них нема за що».

«Так принижувала грізне козацтво і так паплюжила чесне ім'я козака перед сусідніми державами вивертка і брехлива Москва, зі своїх політичних міркувань і вигод, і в той же час залякувала Дон то опалою, то анафемою, а потім розігрувала роль всепрощаючої матері, старшої керівниці, лестила йому, посилала платню, просила «ви б нам послужили» і т.д. Але козацтво на всю цю політику мало звертало уваги і продовжувало робити свою одвічну козацьке справу », - писав Савельєв.

Простите, но что-то Вы сильно "загнули"... Какой-то перессказ Евграфа Савельева получается! А где же про "реальных" донских казаков в Донбассе? Про Амвросия Луковкина и Иловайских, про Ханжонкова, про Миусский округ, про границы меж Доном и Запорожьем 1740 г., про станицу Новониколаевскую, про Георгия Седова, про Василия Чернецова, про Федора Назарова? Про 3-ю и 4-ю Донские отдельные сотни, 7-й и 16-й Донские казачьи полки, 42-й Донской полк времен Гражданской войны? Про современное донское казачество в Донбассе? Про полковника Ивана Ивановича Беломесова 1-го (дай Бог ему здоровья!)? И где же "главный крик души": СОВРЕМЕННАЯ УКРАИНСКАЯ ИСТОРИОГРАФИЯ ЗАМАЛЧИВАЕТ ИСТОРИЮ ДОНСКИХ КАЗАКОВ В ДОНБАССЕ!!!, и искусственно притягивает нас, казаков, к истории "украинского селянства"...

Ну, и чтобы не быть голословным, моя статья по истории 42-го Донского полка, так сказать о "реальных" донских казаках в Донбассе:)

Одиссея 42-го Донского полка
Ни для кого не секрет, что в ходе российской Гражданской войны 1917 – 1922 гг. вполне обыденным делом были случаи перехода из одной враждующей армии в другую и обратно. Переходили, или как тогда говорили «перебегали», от красных к белым генералы и офицеры, «навстречу» им двигались целые колонны колчаковских солдат, донских и кубанских казаков, уходивших в Красную Армию. Это явление, в виде хитросплетений судьбы донского казака Григория Мелехова, замечательно изобразил писатель М.А. Шолохов в своем бессмертном произведении «Тихий Дон».

Порой, такие «перебежчики» делали впечатляющую карьеру и достигали высокого положения в военной иерархии. Например, подъесаул 6-го Донского конного полка Т.Т. Шапкин, перешедший в Красную Армию во время отступления белых к Новороссийску в марте 1920 г., был зачислен в состав 1-й Конной армии, за бои на польском и врангелевском фронтах был награжден двумя орденами Красного Знамени, стал командиром 14-й кавалерийской дивизии. После окончания Гражданской войны он занимал различные командно-строевые должности, к началу Великой Отечественной войны – генерал-лейтенант, командир 4-го кавалерийского корпуса. Корпус генерала Шапкина отличился в боях под Сталинградом осенью 1942 г., в ходе освобождения Новочеркасска и Ростова-на-Дону в январе 1943 г. Т.Т. Шапкин скончался от тяжелой болезни 22 марта 1943 г.

На сторону недавнего противника переходили и целыми воинскими частями. Наиболее известными случаями таких массовых переходов можно назвать предательство 28-го Верхне-Донского полка, открывшего перед красными фронт Донской армии в конце 1918 г., а также переход частей четырех кавалерийских полков 1-й Конной армии С.М. Буденного на сторону польских войск в июне – сентябре 1920 г. В последнем случае основную роль в осуществлении перехода опять таки сыграли бывшие белые казаки, зачисленные в Красную Армию после Новороссийской катастрофы весной 1920 г.

История 42-го Донского полка отличается тем, что это подразделение не только осуществило два перехода из одной армии в другую, но и оставалось при этом в относительно целостном виде. Впрочем, все по порядку…

В конце 1917 – начале 1918 гг. для защиты Области Войска Донского от наступающих большевистских войск стали организовываться добровольческие партизанские отряды, состоявшие из решительно настроенного казачьего офицерства, юнкеров и учащихся. Один из таких отрядов был создан в ноябре 1917 г. в станице Ново-Николаевской Таганрогского округа ОВД (ныне г. Новоазовск Донецкой области, Украина) из офицеров 7-го, 16-го и ряда других казачьих полков. Возглавил отряд сотник 2-го Донского запасного казачьего полка Ф.Д. Назаров (? – 1930).

Партизаны принимали участие в боях с Красной гвардией у Ростова в ноябре 1917 г. и под Синявской в январе 1918 г. После самоубийства войскового атамана А.М. Каледина (29 января 1918 г. отряд, численностью 252 человека, влился в состав Степного отряда походного атамана генерал-майора П.Х. Попова и проделал с ним т.н. Степной поход (12 февраля – 5 мая 1918 г..

С началом организации Донской армии в мае 1918 г., отряд Назарова был пополнен казаками из низовых станиц и переформирован в 42-й Донской конный полк. 6 марта 1919 г. в г. Бердянске полк был включен в состав отряда генерал-майора М.Н. Виноградова Крымско-Азовской Добровольческой армии. На 26 мая 1919 г. полк насчитывал 162, на 14 июня – 486 человек. Командиром полка до 2 апреля 1919 г. оставался есаул (полковник) Назаров, затем – войсковой старшина Филатов.

Интересна судьба первого командира полка Ф.Д. Назарова. Весной 1920 г. с остатками Донской армии он перебрался в Крым. В июне 1920 г., с целью поднятия антибольшевистского восстания на Дону, в составе Русской Армии генерал-лейтенанта П.Н. Врангеля был сформирован отряд донских казаков, численностью до 900 человек при 2 орудиях и 1 бронеавтомобиле. Возглавил его полковник Назаров. 25 июня отряд был высажен на побережье Азовского моря у хутора Кривая Коса (ныне пос. Седово Новоазовского района Донецкой области, Украина). Донцам удалось пройти с боями от Ново-Николаевской через Матвеев Курган и Усть-Быстрянскую до станицы Ново-Константиновской, где они были разбиты. Самому Назарову удалось спастись и вернуться в Крым. В 1920-х гг., будучи в эмиграции, он перебрался на Дальний Восток, где продолжил борьбу с большевиками во главе партизанского отряда в Китае, Монголии и на территории СССР. Покончил жизнь самоубийством в окружении 17 июня 1930 г. у станции Пограничной.

Однако вернемся к судьбе 42-го Донского полка. В июле 1919 г. он совместно со 2-м Лабинским полком Кубанского казачьего войска составили Отдельную казачью бригаду Добровольческой армии под командованием генерал-майора Н.В. Склярова. Задачей бригады являлась борьба с повстанческими отрядами Н.И. Махно, оперировавшими в Новороссии в тылу Добровольческой армии. В то время в состав полка входили Партизанский (2 сотни) и конный (2 сотни) дивизионы и 9 пеших сотен на подводах.

В конце января 1920 г. части Добровольческой армии, находившиеся в районе Одессы, оказались отрезанными от белых частей, отступавших к Батайску, Таганрогу и Ростову. В числе этих подразделений была и Отдельная казачья бригада. 30 января, под общим командованием генерал-лейтенанта Н.Э. Бредова, эти войска начали движение на север вдоль Днестра по линии железной дороги Одесса – Жмеринка. 12 февраля части Бредова вышли к Новой Ушице, что на Подолье, где встретились с польскими войсками. В конце февраля 1920 г. они были разоружены и интернированы.

42-й Донской полк оказался в числе немногих частей, не пожелавших разоружиться и интернироваться. Под названием 42-го Донского казачьего конно-партизанского отряда он вошел в состав союзной полякам армии Украинской Народной Республики головного отамана С.В. Петлюры. Тогда же на сторону украинцев перешла и кубанская сотня под командованием сотника Юркевича. Сотня была влита в состав отряда.

Объединенная, доно-кубанская часть, получившая наименование 2-го Конного полка, вошла в состав 2-й Стрелковой дивизии армии УНР полковника А. Удовиченко. Командиром полка был назначен сотник М.Ф. Фролов (1897 – 1930), бывший командир Партизанского дивизиона 42-го Донского полка, получивший чин полковника армии УНР. Всего 2-й Конный полк насчитывал более 300 сабель.

9 июня 1920 г. в ходе очередной реорганизации армии УНР 2-й Конный полк был соединен с остатками 3-го Конного полка и переименован в новый 3-й Конный полк, вошедший в состав 3-й Железной Стрелковой дивизии генерал-хорунжего А. Удовиченко.

Полк под командованием Фролова сразу же прославился своими стремительными конными атаками. 4 июня 1920 г. казаки овладели Ямполем, 17 сентября, пройдя за день более 50 км – захватил красный бронепоезд и занял г. Чертков. Однако, 12 октября 1920 г. в Риге был подписан мирный договор между Польшей и Советской Россией и 21 ноября под натиском частей Красной Армии подразделения армии УНР перешли на западный берег р. Збруч и были интернированы.

В связи с прекращением существования армии УНР, казаки 3-го Конного полка решили продолжить борьбу с большевиками, но уже в составе белогвардейской 3-й Русской армии генерал-лейтенанта Б.С. Пермикина.

3-я Русская армия, подчинявшаяся Главнокомандующему Русской Армией (которая тогда была разделена на 1-ю и 2-ю армии в Крыму и Северной Таврии) генерал-лейтенанту П.Н. Врангелю, была сформирована в октябре 1920 г. в Калише из русских частей, находившихся на территории Польши. В основном это были остатки Северо-Западной армии генерала от инфантерии Н.Н. Юденича, расформированной 22 января 1920 г. в Эстонии. В состав армии входили две стрелковые дивизии и Сводно-казачья дивизия генерал-майора В.А. Трусова.

24 мая 1921 г. полк численностью 68 офицеров и 421 казак вошел в состав Сводно-казачьей дивизии и вместе с ней был размещен в лагерях в польском местечке Остров-Ломжинский. В интернированных частях сохранялась прежняя организация, дисциплина и порядок.

Однако, оказавшись в лагерях, казаки ощущали острую нехватку материальных средств, особенно в одежде и обуви. Выход из такой тяжелой ситуации был найден в привлечении казаков на польскую службу в пограничную стражу. Этот проект был реализован лишь частично, так как польское правительство стремилось избежать инцидентов с советской Россией.

Тем не менее, польские власти к 1922 г. разрешили вывод интернированных на работы вне лагерей, а в августе 1924 г. последний лагерь для интернированных на территории Польши был ликвидирован и казаки перешли на положение политических эмигрантов.

Что касается дальнейшей судьбы М.Ф. Фролова, то в августе 1921 г. он перебрался в Чехословакию и примкнул к Вольноказачьему движению, тесно сотрудничая с его идеологами И.А. Билым, И.Ф. Быкадоровым, Т.М. Стариковым, И.И. Колесовым, И.П. Вифлянцевым и В.Г. Глазковым. 11 июля 1930 г. он скончался в г. Литомышле от туберкулеза.

Так завершилась одиссея казаков 42-го Донского полка, прошедших долгий и трудный путь гражданской войны от Дона до Сана.

Дуже цікаво. Дозвольте використовувати Ваші дані у своїх публікаціях, звичайно ж з посиланням на Вас і цей форум?

Щодо того, що чогось у моїх матеріалах не дістає, то це нормально. По-перше я ще не дослідив Донське козацтво до того періоду, за який пишете Ви. По-друге я вважаю, що не зайвим буде розповідь і дослідження саме починаючи з ранніх часів. А щодо Савельєва, то вважаю, що саме він відібразив Дон у найбільш подробному й референтнорму вигляді. Якщо у Вас є щось інше, то давайте паралельно досліджувати цю тему й порівнювати, знаходити розбіжності, тощо. Ажже саме для цього я розпочав цю тему. Може й зробимо щось, про що можна буде говорити.
Але прошу Вас, якщо можна діяти у рамках і принципах конструктиву, поваги до думки опонента.
З повагою, Козарлюга.

«История казачества, как древняя, так и последних трёх веков вынужденного служения России, восстановлена только в схеме и поэтому не раз представляется в искажённом виде, иногда по неведению, а часто по национальным соображениям чуждых нам историков», – писал казацкий летописец В. Никитин.

Але прошу Вас, якщо можна діяти у рамках і принципах конструктиву, поваги до думки опонента.

Мужик, ты сам то выполняешь то, о чём просишь?