Хабиби » Сб мар 01, 2008 11:03
Иногда мне кажется, что наша беда именно в том, что мы создаем себе шаблонные черно-белые картинки и бросаемся в крайности: идеализируем или, наоборот, "парафиним" (как говорит один мой юный товарищ) те или иные явления культуры. Так обстоит дело и со славяникой, и с казацтвом.
Что бы не повторятся, выложу здесь аннотацию к одному проекту, который я проводила в 2005-м году. Извините за многолословие, но, наверное, именно здесь я полнее всего изложила свое ощущение это периода нашей истории.
ПЕРЕДМОВА
Те, про що, можливо, слід було б змовчати, або Чому наша хата не скраю...
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України.
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй Богдане!
Не так воно стало…
Тарас Шевченко. “Стоїть в селі Суботові…”
Мабуть, найбільш банальним та надоїдливо-безглуздим питанням у нашому житті стало питання з приводу того, чому ми робимо так, а не інакше, навіщо знову і знову ліземо в халепу під назвою гра, а потім заламуємо руки у безсилому зойкові: “Я не цього і не так хотіла”. І кожного разу для самих себе вигадуємо привід та виправдання: чи то самореалізація, чи то творчий експеримент, чи то втеча від сьогодення, чи… Варіантів тьма, і ім’я їм – легіон.
От і запропонований вашій увазі проект – річ суб’єктивна та особистісна. Чому Україна, чому XVII століття, чому саме Руїна? Власне я сама здатна дати декілька з можливих відповідей.
Можливо, через надоїдливо однотипні історичні ігри про чергову Сторічну війну, “стару добру Англію”, Київську Русь, війну за Шотландію або Альбігойський хрестовий похід (заздалегідь перепрошую – я не маю на увазі чиюсь конкретну гру або якусь конкретну майстерську команду).
Можливо тому, що сферою мого наукового інтересу є українська фольклористика, народний світогляд у його автентичному сприйнятті. Чи тому, що викладаючи історію та культурологію, не можливо спокійно пройти повз такий “смачний” у рольову плані матеріал.
А, може, тому, що проект “Вечори на хуторі…”, у втіленні котрого я приймала участь, вийшов занадто неоднозначним і занадто несхожим на те, що мені намалювала у мріях гарячкова фантазія.
Чи, можливо, все набагато простіше: торкає душу героїка та романтика Козаччини, щемить десь усередині від народної пісні та занадто пронизливо проймає очі донбаський простір, овіяний вітром з Дикого Степу.
І останнє пояснення для себе – це почуття провини. Провини за поверховий і легковажний підхід нашого сьогодення до феномену Руїни, феномену українського козацтва, за примітивний образ козака-пияки з салом у одній руці і горілкою – у другій, або за такий собі іконописний солоденький образ “лицаря народного” без болю і пристрасті, без живої і трепетної душі, без особистих (хай навіть корисливих) мотивів.
Можливо, причина і у тому, що набридло упереджене, заштамповане сприйняття української історії на примітивному рівні: світлі – “наші”, темні – іноземні “гнобителі” та “загарбники”. Хочеться правди, нехай гіркої, некай солоної від крові, але правди, чесного погляду у очі Фактам.
Ну а правда, мабуть, у кожного буде своя: чи то правда українського духовенства, котре чинить опір остаточному підпорядкуванню Москві, чи то правда мусульманина, для котрого похід на Вкраїну – то священа боротьба з “невірними”, або правда українського селянина, змученого постійтими війнами та непевністю. Тому, можливо, для мене цей проект – це каяття, свічка на вівтареві вітчизняної історії. Перепрошую за патетику, якщо когось судомить від неї.
Як в морі човен хвилі хилитають
Так Україну війни донимають,
Або і гірше: човен в морі плава,
В крові Україна. В чварах гине слава!
Лазар Баранович (XVII ст.)
XVII ст. на Україні. Час складний і багатозначний. Час крайнощів і час втрати гармонії, гармонії зі світом і собою. Залишки ренесансної культури згоріли у вогнищі визвольної війни, а натомість на її згарищі затвердився феномен культури барочної, культури нестабільної, поривчастої, трагічно-чуттєвої. Світло і темрява, загострена релігійність і витончена гріховність, поверховість флірту і глибина сновидійного жаху – це все бароко.
Українському бароко були притаманні всі основні риси цього стилю: почуттєва і інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю, динамічність, афектованість, театральність, феєричність, ілюзіонізм. Складна мішанина народних забобонів і європейської освіти.
Історична арена цього часу – вкрай пістрява. На ній з’являється не лише пересічна людина, але це і час героїв, лицарів, негідників та авантюристів. Той час душевного напруження і час відчаю живе у наших піснях та баладах, казках та думах. Він озивається у кожному з нас: мерехтливим дивом чумацького шляху, срібним полем ковили чи безкрайою казкою Дикого Поля.
Отже, час зустрічі – серпень 1657 року. Рік смерті Б. Хмельницького. Час ВАШОГО вибору шляху України. Час злету і надлому. Час тривожний. Час оп’яніння волею і втрати її. Час пошуку, час роздоріжжя, поетично і страшно названий РУЇНОЮ…[/code]
Иногда мне кажется, что наша беда именно в том, что мы создаем себе шаблонные черно-белые картинки и бросаемся в крайности: идеализируем или, наоборот, "парафиним" (как говорит один мой юный товарищ) те или иные явления культуры. Так обстоит дело и со славяникой, и с казацтвом.
Что бы не повторятся, выложу здесь аннотацию к одному проекту, который я проводила в 2005-м году. Извините за многолословие, но, наверное, именно здесь я полнее всего изложила свое ощущение это периода нашей истории.
[b]ПЕРЕДМОВА[/b]
Те, про що, можливо, слід було б змовчати, або Чому наша хата не скраю...
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України.
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй Богдане!
Не так воно стало…
Тарас Шевченко. “Стоїть в селі Суботові…”
Мабуть, найбільш банальним та надоїдливо-безглуздим питанням у нашому житті стало питання з приводу того, чому ми робимо так, а не інакше, навіщо знову і знову ліземо в халепу під назвою гра, а потім заламуємо руки у безсилому зойкові: “Я не цього і не так хотіла”. І кожного разу для самих себе вигадуємо привід та виправдання: чи то самореалізація, чи то творчий експеримент, чи то втеча від сьогодення, чи… Варіантів тьма, і ім’я їм – легіон.
От і запропонований вашій увазі проект – річ суб’єктивна та особистісна. Чому Україна, чому XVII століття, чому саме Руїна? Власне я сама здатна дати декілька з можливих відповідей.
Можливо, через надоїдливо однотипні історичні ігри про чергову Сторічну війну, “стару добру Англію”, Київську Русь, війну за Шотландію або Альбігойський хрестовий похід (заздалегідь перепрошую – я не маю на увазі чиюсь конкретну гру або якусь конкретну майстерську команду).
Можливо тому, що сферою мого наукового інтересу є українська фольклористика, народний світогляд у його автентичному сприйнятті. Чи тому, що викладаючи історію та культурологію, не можливо спокійно пройти повз такий “смачний” у рольову плані матеріал.
А, може, тому, що проект “Вечори на хуторі…”, у втіленні котрого я приймала участь, вийшов занадто неоднозначним і занадто несхожим на те, що мені намалювала у мріях гарячкова фантазія.
Чи, можливо, все набагато простіше: торкає душу героїка та романтика Козаччини, щемить десь усередині від народної пісні та занадто пронизливо проймає очі донбаський простір, овіяний вітром з Дикого Степу.
І останнє пояснення для себе – це почуття провини. Провини за поверховий і легковажний підхід нашого сьогодення до феномену Руїни, феномену українського козацтва, за примітивний образ козака-пияки з салом у одній руці і горілкою – у другій, або за такий собі іконописний солоденький образ “лицаря народного” без болю і пристрасті, без живої і трепетної душі, без особистих (хай навіть корисливих) мотивів.
Можливо, причина і у тому, що набридло упереджене, заштамповане сприйняття української історії на примітивному рівні: світлі – “наші”, темні – іноземні “гнобителі” та “загарбники”. Хочеться правди, нехай гіркої, некай солоної від крові, але правди, чесного погляду у очі Фактам.
Ну а правда, мабуть, у кожного буде своя: чи то правда українського духовенства, котре чинить опір остаточному підпорядкуванню Москві, чи то правда мусульманина, для котрого похід на Вкраїну – то священа боротьба з “невірними”, або правда українського селянина, змученого постійтими війнами та непевністю. Тому, можливо, для мене цей проект – це каяття, свічка на вівтареві вітчизняної історії. Перепрошую за патетику, якщо когось судомить від неї.
Як в морі човен хвилі хилитають
Так Україну війни донимають,
Або і гірше: човен в морі плава,
В крові Україна. В чварах гине слава!
Лазар Баранович (XVII ст.)
XVII ст. на Україні. Час складний і багатозначний. Час крайнощів і час втрати гармонії, гармонії зі світом і собою. Залишки ренесансної культури згоріли у вогнищі визвольної війни, а натомість на її згарищі затвердився феномен культури барочної, культури нестабільної, поривчастої, трагічно-чуттєвої. Світло і темрява, загострена релігійність і витончена гріховність, поверховість флірту і глибина сновидійного жаху – це все бароко.
Українському бароко були притаманні всі основні риси цього стилю: почуттєва і інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю, динамічність, афектованість, театральність, феєричність, ілюзіонізм. Складна мішанина народних забобонів і європейської освіти.
Історична арена цього часу – вкрай пістрява. На ній з’являється не лише пересічна людина, але це і час героїв, лицарів, негідників та авантюристів. Той час душевного напруження і час відчаю живе у наших піснях та баладах, казках та думах. Він озивається у кожному з нас: мерехтливим дивом чумацького шляху, срібним полем ковили чи безкрайою казкою Дикого Поля.
Отже, час зустрічі – серпень 1657 року. Рік смерті Б. Хмельницького. Час ВАШОГО вибору шляху України. Час злету і надлому. Час тривожний. Час оп’яніння волею і втрати її. Час пошуку, час роздоріжжя, поетично і страшно названий РУЇНОЮ…[/code]
Вещь в себе (цит.)
